День 22

Діти гуртом забігли за житловий будинок і зупинилися. Обережно визирнули з-за рогу, подивилися на гуртожиток. Чужинців не було видно, хоча вони могли зібратися біля центрального входу. З вікон кімнат коменданта й Ванди валив густий чорний дим, усередині бушував вогонь.

Стільки років дитячий будинок Сонця був домом для покинутих дітей. Від цього видовища серце стискалося від болю. Треба було по-справжньому ненавидіти когось, щоб піти на таке.

Євген нервово висунув голову й почав підганяти всіх. Треба було тікати, і якнайшвидше. Степан не зовсім розумів поведінку друга, але лише знизав плечима й повернувся в бік верхньої дороги.

Євген схопив Леру за руку й потягнув за собою. Дівчина швидко витерла сльози та побігла слідом.

Вони вискочили на дорогу й, не озираючись, перебігли її. Погоні не було. Або ж діти просто не бачили тих, хто стежив за ними.

На іншому боці стояв невеликий квітковий кіоск. Сховалися за ним, оглянули металевий паркан і почали підсаджувати дівчат. Ті хапалися за край, підтягувалися, а хлопці штовхали їх знизу.

Першою перелізла Лера. Перекинула ногу й стрибнула на землю. Щось зашурхотіло з того боку, а за мить дівчина визирнула через верх паркану й усміхнулася. Вона підтягнула якусь дошку чи ящик, щоб іншим було легше.

Один за одним діти перелазили на інший бік. Останнім лишився Степан. Він підняв руки, а решта почали тягнути його нагору. Уперся ногами в метал і, наче скелелаз, важко видерся на вершину.

Коли всі опинилися за парканом, кілька хвилин просто сиділи на землі. Мовчали, важко дихали, перелякано дивилися одне на одного.

Першим підвівся Євген. Обтрусив штани й почав оглядати шлях далі. Махнув рукою та рушив уперед. Паркани між приватними подвір’ями були невисокі, тому діти швидко перелазили через них і просувалися вперед.

Останньою перепоною став паркан старої хати. Мешканці цього району ніби скинулися грошима, щоб відгородитися від міста, яке з усіх боків оточило їхні будинки.

Паркан був таким самим металевим і незручним для підйому.

Хлопці притягли порожні бочки для дощової води, перевернули їх і підперли до паркану. Степан та Євген вилізли на них і оглянули дорогу між гаражами та приватним сектором.

Порожньо. Темно.

Перелізли, зіскочили вниз. Наступних дітей ловили вже з того боку. І саме тоді вони почули сміх. Далекий, але тривожний.

За ними все ж стежили. З боку гуртожитків, прихованих парканом, пролунали кроки. Хтось біг. Треба було тікати.

Діти кинулися праворуч, подалі від переслідувачів. Серця шалено калатали. Руки й ноги тремтіли від страху. Ще хвилина — і вони звернули за поворот. Один із хлопців обережно визирнув назад. Одразу ж сховався і показав рукоюю. Там хтось був.

Євген і Степан тим часом оглядали перші ряди гаражів. Переглянулися, вказали вперед і повели всіх за собою. Без слів. Без шуму.

Між гаражами залишалися вузькі проходи, де могла протиснутися дитина. Вони навмисно постійно змінювали напрямок, заплутуючи слід.

Раптом усі завмерли. На вході до гаражного кооперативу почулося гупання труб і палиць по металу. Чужинці кричали, сміялися, розходилися в різні боки.

Євген шикнув і рушив далі. У ту ж мить під його ногою хруснула скляна пляшка. Хлопець вилаявся. Тиша розлетілася на друзки. Чужинці почули звук. Побігли.

— Розбігаємось! — крикнув Євген. — Зустрічаємося там, де домовилися!

Лера здригнулася. Її рука тремтіла в його долоні, але дівчина мовчки бігла поруч. Позаду наздоганяв Степан. Інші діти по двоє-троє розсипалися між гаражами. Чим ближче був ворог, тим обережніше треба було рухатися.

Новий світ ніби навмисне випробовував їх. Степану навіть здалося, що саме вони стали чиєюсь жорстокою забавкою.

Вони рухалися дедалі повільніше, уважно дивлячись під ноги. Сміття лежало всюди. Навіть пакет від чипсів міг видати їх. Минувши ще один ряд гаражів, вийшли на вузьку дорогу. І саме тоді Лера скрикнула. Дівчина впала на коліно й схопилася за кросівок. Сльози бризнули з очей. Степан кинувся до неї. Виявилося, що вона наступила на дошку з іржавим цвяхом. Той пробив підошву й увійшов у стопу.

Кросівок стягнули разом із цвяхом. Крові було небагато, але наступати на ногу Лера вже не могла. Вилаявшись, хлопці підхопили її під руки й потягли далі.

Євген раптом пискнув і показав уперед. Попереду стояв останній ряд гаражів. Цегляний.

Їхня спільна задня стіна утворювала високий мур. За ним виднілися дерева. Там мав починатися спуск до залізничної колії. Навряд чи чужинці полізуть туди вночі.

Підійшли ближче й прислухалися. Десь далеко праворуч почувся крик. Когось спіймали. Але звуки швидко стихли.

Степан показав на виступи між гаражами. Лера першою протиснулася в прохід. І майже відразу з-за повороту вискочили троє чужинців. З палицями й трубами.

Вони закричали й кинулися вперед. Євген і Степан підняли зброю. Перший удар вдалося відбити.

Лера почула бійку, розвернулася й, шкутильгаючи, вискочила назад. Ще мить — і отримала б трубою по голові. Та почувся дзвін. Удар заблокували. Степан ухилився й різко вдарив убік. Чужинець не встиг захиститися. Палиця врізалася йому в ребра. Той скрикнув і впав.