День 22

Діти вбігли за житловий будинок натовпом та зупинились. Визирнули за кут та подивились на гуртожиток. Чужинців видно не було, хоча вони могли зібратись саме біля центрального входу. З вікна коменданту та Ванди валив стовп чорного диму. Було видно, що всередині горить вогонь. Стільки років дитячий будинок Сонця був оселею покинутих дітей. Серце обливалось кров’ю. Як треба було ненавидіти злодіїв, щоб йти на такий крок?

Євген нервово висунув голову та почав всіх торопити. Треба тікати та якомога швидше. Степан не зовсім розумів поведінку свого друга, але підняв плечі та розвернувся в стороно верхньої дороги. Євген схопив Леру за руку та потягнув, дівчина розвернулась та швидко витерла сльози, що з’явились на очах. Побігли до дороги, та не дивлячись по сторонам, перебігли її якомога швидше. Погоні не було, або діти просто не бачили, що чужинці слідкують за ними.

На другій стороні дороги був невеличкий переносний магазин з квітами, заховались за ним. Оглянули металевий паркан, та почали піднімати дівчат. Ті хватались за край та підтягувались, хлопці штовхали за ноги. Першою перелізла паркан саме Лера, закинула ногу та стрибнула з іншої сторони на землю. Щось почало соватись, та потім дівчина виглянула з-за паркану, всміхаючись. Вона щось підставила та вилізла наверх. Один за одним, діти піднімались та перелазили паркан. Останнім лишився Степан, він підняв руки, а діти почали його витягувати. Обперся ногами, та як справжній скелелаз, почав важко крок за кроком підніматись.

Як тільки всі діти оселі Сонця опинились за парканом, перепочили декілька хвилин. Всі мовчали та важко дихали, дивились перелякано один на одного. Першим піднявся Євген, обтрусив штани та почав розглядати дорогу далі. Махнув рукою та пішов до іншої сторони приватного будинку. Паркани між самими будинками були не високі, швидко перелазили та просувались далі.

Останнім був паркан старої хати. Жителі цього приватного сектору більш за все скидались грошима, щоб відгородити себе від міста, що оточило будинки з усіх сторін. Це був такий же металевий паркан, перелазити який було доволі складно. Хлопці притягли пусті бочки, які слугували збірниками води. Перевернули їх та підперли паркан. Степан та Євген вилізли на бочки та подивились на дорогу, що була між приватним сектором та гаражами. Пусто та темно. Перелізли, зіскочили на землю. Наступні діти перелазили паркан та стрибали в руки хлопців.

В цю мить діти оселі Сонця почули сміх, це було далеко але дуже насторожило. Все ж таки, за ними слідкували. Почули як зі сторони інших гуртожитків, які закривав паркан, хтось біг.  Треба було мерщій тікати. Побігли вправо, від чужинців, що було сил. Треба встигнути сховатись за поворотом, щоб їх не побачили. Серця калатали, дітей трясло від страху. Ще хвилина і заскочили за поворот. Один з хлопців обережно висунув голову та дивився в сторону, де мали з’явитись переслідувачі.

Він швидко заховався та показав рукою, що там хтось є. Євген та Степан в цей оглядали перші ряди гаражів. Показали на них пальцями та махнули руками, треба було йти за ними. Без шуму та слів, хлопці та дівчата пішли між гаражами. Заходили все глибше, спеціально постійно міняючи дорогу. На щастя, між гаражами був невеликий простір дитина могла пройти спокійно.

​Діти зупинились та завмерли, на вході до гаражів почулось гепання палицями та металевими трубами по паркану. Чужинці закричали та засміялись. Розійшлись в різні сторони, тому що сміх теж почав розходитись. Євген шикнув, звертаючи на себе увагу та робив крок далі, по дорозі між гаражами. В цей момент лопнула скляна пляшка у ного під ногами. Хлопець чортихнувся, подивившись на ногу та схопивши Леру, побіг.

​Чужинці почули звук, що розірвав тишу та побігли до дітей оселі Сонця. Євген крикнув, щоб всі розбігались. Зустрічаємось там де домовились. Але треба зайти з різних сторін, бо ворог вислідить всіх. Якщо вони наважились спалити гуртожиток, то що буде з тими, Хто потрапить в полон? Було це страшно собі уявити. Рука Лери, яку міцно стискав Євген, тряслась від страху, але вона мовчала та бігла за хлопцем. По п’ятами наздоганяв Степан.

​Інші діти по двоє-троє розбіглись в різні сторони та почали ховатись між гаражами. Чим ближче були чужинці, тим тихіше треба було себе вести. Новий світ дійсно влаштував випробування для дітей дитячого будинку. В цей момент Степан навіть був впевнений, що це тільки вони так страждають. А інші просто дивляться та сміються, показуючи пальцями.

​Діти пересувались дуже повільно, бо мали уважно дивитись під ноги. Багато сміття під ногами, навіть пластикова упаковка від чіпів міг спричинити зайвий шум. Пройшли ще один ряд, вийшли на дорогу, подивились по сторонам. В мить, Лера впала на ногу та схопилась за свій кросівок. Сльози текли з її очей, вона почала знімати взуття. Степан підскочив до дівчини та почав допомагати. Виявилось, що Лера наступила на дошку, з якої виглядав вбитий цвях. Він пробив підошву та увійшов в ногу дівчини. Цвях вийняли з ноги разом з взуттям. Кров майже не йшла, але дівчина вже не могла нормально наступати на ногу. Чортихнувшись, хлопці обійняли Леру з обох сторін та потягли далі. Кросівок дівчина тримала в руці, обережно наступаючи пораненою ногою.

​Євген пискнув та показав рукою прямо. Діти підняли голови та побачили, що останній ряд гаражів був не металевий, а побудований з цегли. Задня стінка гаражів була спільно. Для всіх та слугувала парканом. За цим парканом виглядали дерева, що вказувало на закінчення цього автомобільного сховища. Саме за цим парканом мав бути спуск вниз, до залізничної колії. Навряд чужинці будуть перелазити цей паркан та лізти кудись вниз. За залізничними коліями був лише ліс.