День 21

Оселю Сонця наче накрила темна хмара. Усі ходили мовчазні та похмурі. Неочікуване зникнення Миколи підірвало бойовий дух хлопців і дівчат, попри всі бійки та перебої з електрикою. Як не крути, він був ватажком, а тепер його не стало. Ніхто з дітей не міг чесно сказати, що Микола був наймудрішим чи найсправедливішим, але ця новина приголомшила всіх. Похід до гіпермаркету завершився повним провалом.

Степан навідріз відмовлявся брати на себе керівництво оселею Сонця, хоча всі просили його про це. Натомість він раз за разом наголошував не на виборі нового ватажка, а на можливому нападі. Вони серед ночі увірвалися на територію інших дітей, обікрали їх і влаштували справжній погром.

Євген усі ці дні був сам не свій. Спав до обіду, виходив із кімнати лише поїсти й майже ні з ким не розмовляв. Ходив похмурий, наче грозова хмара. Діти добре знали його характер: зазвичай спокійний, але іноді міг вибухнути, мов бочка з порохом. Лера час від часу стукала до нього, проте хлопець відповідав коротко й дверей не відчиняв. Його не чіпали. Усі розуміли: він бачив, як заснув один із них. І це було справді страшно.

Тому, завдяки наполегливості Степана, хлопці та дівчата все ж почали готуватися до оборони свого дому. Він був переконаний, що чужинці прийдуть. Тієї ночі він точно бачив когось, хто простежив за ними до самого гуртожитку.

Почали з першого поверху. На вікнах не було ґрат, тому всі кімнати замкнули на ключі. Спортзал, медпункт, пральня — усе зачинили. Щоб потрапити всередину, потрібно було вийти в хол і повідомити охоронців. Двоє дітей, озброєних палицями чи трубами, супроводжували кожного, хто просив відкрити двері. Відчинили, перевірили, зачинили.

З кімнати Ванди та коменданта винесли всі цінні речі, замкнули приміщення й більше не заходили. Біля головного входу виставили постійну варту. Навіть уночі чергували дозорні, які стежили за вулицею. Рома запропонував оглядати територію з усіх боків, тому на даху облаштували спостережні пости. Графік чергувань вивісили в холі. Спочатку шукали добровольців, але після кількох сварок просто записали всіх підряд. Хитрунів не знайшлося — свою вахту мусив відстояти кожен.

Для сигналізації з даху спустили мотузку й вивели її на кухню другого поверху. До кінця прив'язали металевий прут і п'ять порожніх бляшанок. Якщо смикнути мотузку зверху, конструкція здіймала такий брязкіт, що закладало вуха. Це означало лише одне: дозорні побачили ворога.

Кілька разів провели навчальну тривогу. Коли переконалися, що всі зрозуміли свої обов'язки, систему прийняли на озброєння.

Не забули й про швидкі збори. Щойно лунав сигнал, кожен мав схопити зброю і вискочити в хол, чекаючи подальших наказів. Щоб уникнути хаосу, дітей поділили на три групи. Першою командував Степан, другою — Роман, третьою — Лера. Степан мало не силою витягував Євгена на тренування, адже кожен мав знати своє місце.

На диво, саме сором'язливий Василь, друг Роми, запропонував щодня проводити в спортзалі загальні тренування з боротьби. Особливих знань ніхто не мав, але кожен міг поділитися тим, що знав сам. А ті, хто боявся, отримували шанс потренуватися на партнері. Це додавало сміливості не менше, ніж досвіду.

На двадцять перший день оселя Сонця вже не нагадувала перелякану групу вихованців дитячого будинку. Вона перетворилася на доволі організований загін із трьох підрозділів та власними командирами. Тренування дали впевненість, дозорні та сигналізація — можливість швидко реагувати на загрози. Хлопці й дівчата відчули полегшення. Вони були не просто разом — вони захищали свій дім.

Увечері, після ситної вечері, віднесли їжу дозорним і спустилися в хол першого поверху. Телефон давно розрядився, а заряджати його від павербанка Степан заборонив. Краще сидіти в освітленій кімнаті зі світлодіодними стрічками, ніж у темряві з увімкненим телефоном.

Діти сміялися, розмовляли, розвалившись на диванах. Степан плюхнувся поруч із Ромою й заплющив очі. Він страшенно втомився. Фактично виконував усю роботу ватажка. Усі справи були зроблені, тож можна було трохи перепочити.

Саме тоді до холу вийшов Євген. На ньому були спортивні штани та футболка з довгими рукавами. Волосся виглядало трохи брудним — нормально вимитися, коли маєш лише пляшку води та миску, було непросто. Воду доводилося берегти. Засунувши руки в кишені, хлопець оглянув хол. Помітивши Леру, повільно спустився сходами й підійшов до неї.

— Вибач, — тихо сказав він. — Я поводився як бовдур. Ти щодня приходила до мене. Дякую.

— Так, поводився як останній дурень, — погодилася Лера, відриваючись від розмови з подругою. — Але як я можу на тебе ображатися?

Вона, як завжди, усміхнулася своєю чарівною усмішкою.

— Сідай.

Дівчина поплескала долонею по вільному місцю поруч. Євген ніяково усміхнувся й присів. Спочатку сидів рівно, наче проковтнув кілок, а потім просто поклав голову їй на плече. Лера лише глянула на нього й лагідно усміхнулася. Запустила пальці в його довге волосся і продовжила розмову.

Степан відкрив очі й побачив друга.

«Нарешті прийшов до тями», — з полегшенням подумав він.

— Народ, — Степан підвівся й потягнувся, — ми добре попрацювали над нашим домом і над собою. Але треба подумати про продукти. Те, що маємо, скоро закінчиться.

— Я навіть скажу більше, — підтримала його Валя. — Дуже скоро. Консерви й м'ясо майже скінчилися. А вода взагалі зникає на очах.