День 16

Саме на шістнадцятий день закінчилась казка, хоча до цього вже було велике питання. Новий світ, в якому всі дорослі заснули та не прокидаються, почав вказувати на свої правила. Продукти треба завоювати, право на життя вибороти. Почались бійки. Діти почали організовувати свої островки життя. Вуличні тварини почали збиратись в зграї та почали дуже ускладнювати життя дітей.

Так от в цей день все значно погіршилось. Першим зміни помітив Степан, оскільки він любив встати спозаранку та йшов пробігтись по стадіону. Прокинувся, почистив зуби та перевдягнувся. Зранку було доволі холодно, тому вдягнув тонку спортивну кофту.

Степан спробував розбудити Євгена, але той відмахнувся та закрив голову ковдрою. Вийшов в коридор та пішов на перший поверх. Хлопець звернув увагу на виключений годинник, по якому завжди звіряв час. Микола наказав виключити? Але навіщо. Степан підняв плечі та підійшов до вхідних дверей. В цей момент засвітився телефон, що домовились лишати в холі. Оскільки він був один, час від часу діти по черзі грали на ньому в ігри. Степан же взяв за звичку інколи перевіряти зв’язок. Звичайно, він розумів, що ймовірність низька, але якось було спокійніше постійно перевіряти.

Телефон лежав на дивані, підключений до зарядного пристрою. Хлопець зупинився та підійшов до дивану, взяв телефон в руки. Включив меню та перевірив зв’язок. Мережі не було. Але телефон і не заряджався. Витягнув провід, вставив знову. Ніякої реакції. Перевірив сам блок живлення, все виглядало справним. Можливо, вже так затягали кабель, що він зламався? «Треба не забути взяти новий кабель в магазині» - подумав Степан та поклав телефон.

Хлопець відімкнув вхідні двері та взяв окреме кільце з ключами, що висіло на цвяху. Охорону на ніч не лишали, оскільки двері були доволі міцними, не було сенсу охороняти їх. До того ж, діти житлового комплексу, після останньої битви навіть ніс не сували до гуртожитку. Степан згадав пораненого, який від страшної рани не помер, але заснув як всі дорослі. Його перетрусило, мотнув головою.

Степан вийшов на вулицю та застібнув кофту до самої шиї. Було не дуже холодно, але вітер дув не приємний. Вхідні двері зачинив та пішов до стадіону. Перебіг швидко дорогу, хоча потім зрозумів, що в цьому немає сенсу, машини все одно не їздять. Чкурнув вліво, обійшов багатоповерхівку та підійшов до наступної дороги. Рефлекторно глянув на світлофор, щоб дочекатись зеленого світла. Але світлофор не працював. Дивно. Можливо, їх треба час від часу регулювати? Пройшло все ж таки шістнадцять днів.

Дійшовши до стадіону, проліз в дірку в паркані та вийшов на доріжку для бігу. Зазвичай, коло пройшов швидким кроком, потім побіг. Перші декілька кіл були легкими, потім з’явилась тяжкість в ногах. Перетерпів. Знову полегшало. З шостого кола Степан перестав думати про ноги, звільнив думки та насолоджувався бігом.

Закінчивши бігти, перейшов на ходьбу та пройшов ще два кола. Розвів руки в сторону, закрив очі. Відчув приємний прохолодний вітерець, який заспокоював палаючі м’язи. Всміхнувся та підставив обличчя сонечку. Зупинившись, Степан потягнувся та вирішив заскочити в магазин, за кабелем. Погода чудова, до гуртожитку не хотілось поспішати.

Хлопець підійшов до магазину, замок на місці. Знайшов потрібний ключ та відкрив двері. На диво в торговому залі було тихо та темно. Не грала музика, яка не зупинялась весь час. Світла теж не було, хоча магазин мав дуже чудове освітлення. «Ось що не так» - подумав Степан та чортихнувся. Зникла електрика. Годинник в гуртожитку не вимикали спеціально. Кабель, від якого заряджався телефон, не був зламаним. А світлофор не треба було переналагоджувати. Все зникло.

Степан, нічого не взявши, закрив магазин та чкурнув додому. Якщо зникла електрика, то всі холодильники в магазині перестали працювати. Все, що лежало в холоді та зберігалось – зіпсується на декілька днів. Це була дуже велика проблема. Треба вирішувати, як далі жити та чим харчуватись.

Заскочивши до гуртожитку, Степан побачив сонного Миколу, який стояв з телефоном в руках та намагався розібратись з зарядкою.

- Нічого не вийде, - сказав Степан, закриваючи вхідні двері, - зникла електрика.

- Як зникла? – не зрозумів ватажок оселі Сонця, - та просто кабель зламався напевно.

- Я тільки що був в магазині, - пояснив Степан, - якраз хотів принести новий кабель. Але магазин повністю в темряві. Нічого не працює.

- Це ж означає, що продуктам хана, - Микола прокинувся остаточно та перелякано глянув на свого радника, - що ж нам робити.

- Не знаю, - чесно відповів Степан, - але у нас можуть бути ще більші складності. Пішли.

Хлопець махнув рукою ватажку, зазиваючи йти за ним. Вони піднялись на другий поверх та зайшли на кухню. Степан одразу підійшов до раковини та повернув кран з гарячою водою, потім з холодною водою. Нічого не відбулось, вода не текла. Микола чортихнувся та схопився за голову руками. Степан глянув на ватажка та повернувся до газової плити. Взяв запальничку та включив конфорку, підпалюючи. Газу не було.

- Ось і все, - Степан поклав запальничку на стіл та сам підпер стіну, - закінчилось легке життя.

- Не те слово, - погодився Микола тихим голосом.

Коли діти оселі Сонця прокинулись, почули про новини. Електрики, води та світла вже не має. Всі розуміли, що поки дорослі не прокинуться – нічого з цього не повернеться. Запланували зібрати великий загін, щоб йти до магазину та перебрати всі продукти. Те, що не може лежати без холоду – використати одразу. Хоча наприклад м’ясо все не з’їси. Вирішили питати порад у Валі, яка добре розбиралась в їжі. Можливо вийде засолити чи висушити. Ті продукти, що не потребують зберігання в холоді зібрали окремо та вирішили віднести до гуртожитку.