День 16

Саме на шістнадцятий день казка закінчилася. Хоча й до того вже виникало велике питання, чи була вона казкою взагалі. Новий світ, у якому всі дорослі заснули й не прокидалися, почав диктувати свої правила. Продукти треба було відвойовувати, право на життя — виборювати. Почалися бійки. Діти створювали власні острівці виживання. Вуличні тварини збивалися в зграї та дедалі сильніше ускладнювали життя.

Того дня все стало ще гірше.

Першим зміни помітив Степан. Він любив вставати вдосвіта й бігати на стадіоні. Прокинувся, почистив зуби, перевдягнувся. Ранок видався прохолодним, тому хлопець накинув тонку спортивну кофту.

Степан спробував розбудити Євгена, але той лише відмахнувся й натягнув ковдру на голову.

Вийшовши в коридор, хлопець попрямував на перший поверх. Біля сходів звернув увагу на настінний годинник, який завжди показував час. Тепер він стояв.

Микола наказав вимкнути? Навіщо?

Степан лише знизав плечима й рушив до виходу. Саме тоді засвітився екран телефона, який діти залишали в холі. Оскільки апарат був один на всіх, ним по черзі гралися. Сам Степан звик періодично перевіряти зв'язок. Він розумів, що шансів майже немає, але від цього ставало трохи спокійніше.

Телефон лежав на дивані, під'єднаний до зарядки. Степан узяв його, відкрив меню й перевірив мережу. Зв'язку не було. Та й зарядка не працювала.

Він висмикнув кабель, вставив назад. Нічого. Оглянув блок живлення. Зовні все було справне. Можливо, кабель просто переламався?

«Треба не забути взяти новий у магазині», — подумав хлопець і поклав телефон назад.

Відімкнувши вхідні двері, він узяв із цвяха кільце з ключами. Нічної варти більше не виставляли. Двері були міцними, а після останньої бійки діти з житлового комплексу навіть не наближалися до гуртожитку.

На мить Степан згадав хлопця, який після смертельного поранення не помер, а просто заснув, як усі дорослі. Його пересмикнуло. Він мотнув головою, відганяючи спогади.

На вулиці хлопець застібнув кофту до самого підборіддя. Було не надто холодно, але вітер дув неприємний.

Замкнувши двері, Степан попрямував до стадіону.

Дорогу перебіг автоматично, а вже потім зрозумів, що поспішати безглуздо — машини давно не їздили.

Звернув ліворуч, обійшов багатоповерхівку та вийшов до наступного перехрестя. Рефлекторно глянув на світлофор. Той не працював. Дивно. Можливо, його треба обслуговувати?

Хоча минуло вже шістнадцять днів...

Діставшись стадіону, Степан проліз крізь дірку в паркані та вийшов на бігову доріжку. Спочатку пройшов коло швидким кроком, потім побіг. Перші кілька кіл далися легко. Потім ноги налилися важкістю. Він перетерпів. Згодом стало легше. Із шостого кола Степан уже не думав про втому. Просто біг, очищаючи голову від зайвих думок.

Закінчивши тренування, перейшов на крок і зробив ще два кола. Розкинув руки, заплющив очі. Прохолодний вітер освіжав розпечене тіло. Степан усміхнувся й підставив обличчя сонцю.

Потягнувшись, він вирішив заскочити до магазину по новий кабель. Повертатися до гуртожитку не хотілося.

Біля магазину все було як завжди. Замок висів на дверях. Степан відімкнув його й зайшов усередину. І завмер.

У торговому залі було темно й тихо. Не грала музика, яка не замовкала всі ці дні. Не працювало освітлення.

— Ось воно що... — пробурмотів хлопець.

Електрика зникла. Годинник у гуртожитку ніхто не вимикав. Кабель не був зламаний. Світлофор не потребував ремонту. Просто все відключилося.

Степан навіть не став нічого брати. Замкнув магазин і кинувся назад.

Якщо немає електрики, холодильники перестали працювати. М'ясо, молочні продукти, заморожені запаси — усе почне псуватися. Це була катастрофа.

Заскочивши до гуртожитку, він побачив сонного Миколу, який крутив у руках телефон і намагався зрозуміти, чому той не заряджається.

— Не вийде, — сказав Степан, зачиняючи двері. — Електрика зникла.

— Як це зникла? — не зрозумів Микола. — Кабель поламався, мабуть.

— Я щойно був у магазині. Темрява повна. Нічого не працює.

Микола зблід.

— Це ж означає, що продуктам кінець...

— І це ще не все, — похмуро відповів Степан. — Ходімо.

Він повів ватажка на кухню. Підійшов до раковини. Повернув кран із гарячою водою. Потім із холодною. Нічого. Жодної краплі. Микола вилаявся й схопився за голову.

Степан мовчки дістав запальничку, відкрив газову конфорку й спробував підпалити. Газу теж не було.

— Ось і все, — сказав він, кладучи запальничку на стіл. — Легке життя закінчилося.

— Не те слово, — тихо погодився Микола.

Коли решта дітей прокинулася, новина облетіла гуртожиток миттєво.

Електрики не було. Води не було. Газу теж. І всі чудово розуміли: поки дорослі не прокинуться, нічого не повернеться.