День 13

Охоронець Олег, якому було не більше десяти років, розмахував палицею, притулившись до стіни біля ганку. Кілька днів тому Микола, ватажок Оселі Сонця, наказав усім носити зброю із собою, особливо коли виходиш надвір. Собаки й коти дедалі частіше турбували дітей, які ходили до магазину або вирушали в розвідку. Та й інших дитячих зграй варто було остерігатися.

Окрім хлопців і дівчат із житлового комплексу «Всесвіт», помітили й інших. Хтось ховався в корпусах університету неподалік, хтось оселився в будинку за трамвайною колією. Ніхто не знав, що спаде їм на думку, коли вони побачать воїнів Оселі Сонця з пакетами продуктів.

Із самим магазином теж були проблеми. Запасів меншало. Степан запропонував знайти замок і зачиняти двері, щоб уникнути нових крадіжок. Засідок не влаштовували — ватажок був переконаний, що попередня крадіжка сталася випадково і діти з житлового комплексу тут ні до чого.

Олег укотре спробував провернути палицю навколо руки, як це роблять у фільмах. Хотів крутити її, мов лопаті гелікоптера. Але палиця вислизнула, вдарилася об стіну й упала на землю.

— От халепа...

Хлопець підняв її й випростався. Саме в цей момент між двома житловими будинками, звідки пролягала дорога до магазину, почали вибігати діти.

Олег міцніше притиснув зброю до себе й миттю злетів сходами до дверей. Рвонув їх на себе, заскочив усередину та замкнув. Потім визирнув у віконце.

Натовп швидко зростав.

У багатьох у руках були палиці, труби чи якісь інші предмети. Роздивлятися деталі не було часу.

Олег кинувся до холу. Не знайшовши ватажка, помчав на другий поверх.

Микола був на кухні й про щось розмовляв із Валею.

Охоронець увірвався всередину та показав на вікно.

Ватажок насупився, визирнув надвір і, побачивши натовп, присвиснув.

— Збирай усіх у холі. Нехай беруть зброю.

Олег кивнув і помчав виконувати наказ.

Микола витер руки, кивнув Валі й побіг униз. На першому поверсі він заскочив до кімнати Ванди. Саме там він тепер жив. Саму Ванду давно перенесли на третій поверх до інших сплячих. Кабінет коменданта залишили недоторканим, як і самого коменданта. Усе було просто — ніхто не зміг би її винести.

Схопивши металеву біту, знайдену колись у підвалі, Микола вийшов до холу. Майже всі вже зібралися. Навіть Євген прийшов. Останні кілька днів він ходив похмурий після сварки з ватажком. Стояв мовчки, стискаючи дерев'яну палицю, й дивився в підлогу.

— До нас завітали гості! — голосно крикнув Микола. — Тож давайте зустрінемо їх надворі.

— А хто прийшов? — долинуло з натовпу.

— З кухонного вікна я точно бачив ватажка житлового комплексу, — відповів Микола, крутячи біту в руці. — Мабуть, вирішили знову поборотися за магазин.

Діти невдоволено загомоніли.

— Оселя Сонця нічого не віддасть! — вигукнув ватажок, піднявши зброю над головою.

Йому відповів дружний крик.

У холі стояли і хлопці, і дівчата. Усі озброєні. Усі готові сперечатися словами або кулаками.

Коли Микола рушив до дверей, натовп мовчки розступився. Замок клацнув. Діти почали висипати на ганок.

По той бік дороги вже стояв великий натовп із житлового комплексу. Ніхто не переходив невидиму межу. Вони чекали.

Микола став до ворога спиною, перевіряючи, чи всі вийшли з гуртожитку. Лише переконавшись, що кожен готовий, спустився сходами на землю. І щойно він ступив на дорогу, Артем теж зробив крок уперед.

— Чим завдячуємо такому візиту? — Микола розвів руками.

Натовп навпроти справді був великий. Степан, який стояв неподалік ватажка, уважно оглядав супротивників. Хлопці. Дівчата. Від шести до дванадцяти років.

Хтось стискав кулаки. Хтось тримав суху гілляку. Хтось — металевий прут. Та великої небезпеки він не бачив. Лише десяток дітей виглядали справді міцними й готовими до бійки. Решта були звичайними.

— Кілька днів тому ви звинуватили нас у крадіжках із вашого магазину, — сказав Артем.

Почувши це, Микола озирнувся й знайшов поглядом Євгена.

Усміхнувся.

— А сьогодні вирішили помститися?

— Помститися? — щиро здивувався Микола. — І в чому ж вона полягає?

— Ведіть сюди злодія!

Артем махнув рукою. Діти розступилися. На дорогу вивели Ваню. Того самого Ваню, який утік з Оселі Сонця. Микола коротко засміявся.

— Він давно не наш. Утік після конфлікту. Ми його вигнали.

— Мені байдуже, — відрубав Артем. — Це ваша людина. З вашого дитячого будинку.

На його обличчі з'явилася відраза.

— Тримайте своє сміття за своїми стінами. Він заліз до нас і почав обкрадати квартири.

Один із хлопців скинув із плеча рюкзак. На дорогу посипалися золоті та срібні прикраси.

— Вас не виправити! — крикнув Артем. — Тому ми вас і не любимо. Вас покинули, а ми тут до чого? Ми просто намагаємося вижити. А потім ловимо ваших злодіїв.