День 6

Після обговорення недавньої бійки Степан підняв питання про організацію життя дитячого будинку. Дорослі заснули. Скільки це триватиме — ніхто не знав. Крім того, вже стало очевидно, що в житловому комплексі навпроти теж сформувалася власна дитяча група. А отже, по всій Столиці діти виходять на вулиці, шукають допомоги або збираються в нові спільноти.

Хлопці й дівчата добре розуміли: нічого в цьому світі не дається просто так. Якщо не згуртуватися зараз, потім буде значно важче. Якщо припустити, що дорослі вже ніколи не прокинуться, треба закріпитися, захистити себе й своїх друзів.

Довго сперечалися навіть про назву. Хтось пропонував назватися племенем, хтось — містом, хтось — оселею. Саме останній варіант, який несміливо запропонував Василь, сподобався всім найбільше. А назва була очевидною.

Дитячий будинок «Сонце» став Оселею Сонця.

Спочатку хлопці спробували проштовхнути звичний поділ обов'язків: хлопці — захисники та здобувачі, дівчата — господині й кухарки. Скандал вибухнув миттєво. Дівчата кричали, обурювалися, сипали образами. Дехто навіть кинувся на хлопців із кулаками. Ромі та Степану довелося розтягувати забіяк по різних кутках холу.

Проблему несподівано вирішив Микола.

Він запропонував просте правило: усі рівні. Кожен може бути захисником, кухарем, розвідником чи господарем. Але ніхто не має права ухилятися від своїх обов'язків.

На цьому й погодилися.

Лише Євген тихо всміхнувся, уявивши Рому в кухонному фартуху, який смажить яєчню.

Далі вирішили питання проживання. Усі діти Оселі Сонця переїжджали на другий поверх. Дівчата селилися в одному крилі, хлопці — в іншому. Цю ідею теж запропонував Микола.

Євген додав інше:

— А всіх сплячих треба перенести на третій поверх. Навіщо вони займатимуть наші кімнати?

Ідея здалася розумною.

Оскільки жити вирішили на другому поверсі, столи з третього перенесли до холу. Там облаштували невелику їдальню. Кухня була поруч, але їсти по черзі вже всім набридло. У холі вистачало місця для всієї Оселі Сонця.

Із першим поверхом усе було простіше. Хол залишався місцем зборів і відпочинку. Спортзал — спортзалом. Медпункт, пральня та склад продуктів використовуватимуться за призначенням.

Тоді про себе нагадала Ліза.

Десятирічна руда дівчинка, невисока й трохи пухкенька. Обличчя було густо всіяне ластовинням, через що сама Ліза нагадувала маленьке сонце.

Саме через ліки вона колись потрапила до дитячого будинку. Її батьків посадили до в'язниці за махінації з аптечними рецептами, а родичі від дівчинки відмовилися.

— Я хочу бути медсестрою Оселі Сонця, — заявила вона. — Відповідати за лікування та огляди після бійок.

Оскільки на таблетках, мазях і хворобах вона справді розумілася краще за інших, заперечень не виникло.

Наостанок взяли папір і ручку. Склали список усіх дітей та розподілили чергування.

Перша група займалася продуктами й розвідкою. Друга — готувала. Третя облаштовувала другий і третій поверхи. Четверта відповідала за охорону Оселі Сонця.

Останнє рішення ухвалили про всяк випадок. Якщо діти з житлового комплексу вже намагалися відібрати магазин, то що завадить їм прийти по помсту?

Коли збори добігали кінця й сонні діти вже почали розходитися по кімнатах, Степан підняв руку.

— Зачекайте хвилину.

Усі зупинилися.

— Ми забули про найголовніше. Нам потрібен голова Оселі Сонця.

У холі запала тиша.

Без керівника було не обійтися. Хтось мав вирішувати суперечки, ухвалювати важливі рішення та визначати напрямок розвитку спільноти.

Більшість одразу запропонувала самого Степана.

Але він категорично відмовився.

— Ні. Помічником, радником — будь ласка. Але не головним.

Євген на мить задумався, чи не запропонувати себе. Слова вже майже зірвалися з язика. Не наважився. І потім довго злився на себе за цю слабкість.

«Ще не час», — вирішив він.

Валя запропонувала Миколу. Рудого, високого, кучерявого хлопця, який умів думати головою й не боявся брати відповідальність. Усі підняли руки одноголосно. Так Микола став ватажком Оселі Сонця. На цьому день завершився.

Діти розійшлися по кімнатах, позіхаючи й задоволено обговорюючи події. Новий світ диктував власні правила, але вихованці дитячого будинку мали те, чого часто бракувало дорослим, — характер і вміння триматися разом.

На шостий день нового світу Оселя Сонця майже завершила облаштування свого нового дому.

Усе виглядало настільки добре, що хлопці й дівчата буквально світилися від щастя. Вони жили самі. Без контролю. Без постійних зауважень. Без дорослих.

Микола теж швидко звик до ролі ватажка.

Він постійно сунув носа в усі справи. Перевіряв кухню, вислуховував розвідників, допомагав переносити сплячих на третій поверх і стежив, щоб ніхто не байдикував.