День 4

На ранок четвертого дня Євген вискочив на кухню та попросився допомагати. Руки свербіли від майбутньої можливої бійки. Треба було якось зайняти себе, бути корисним. Хлопець постійно думав про новий світ. Дорослі сплять та більше не будуть руйнувати життя. В дев’ять років він натерпівся бід зі своїми батьками. Навіть будучи в дитячому будинку, він відчував себе повноцінним та живим.

Так, все стало інакшим, на початку було боляче та страшно. Але з часом, рани загоюються, з’являються рубці. Ось і Євген носив на серці такий рубець. Тому цей світ, що так незвичайно впав на голову, став справжнім відкриттям. Його темна сторона сміялась та кричала від радості. Хлопець навіть намагався уявити собі батьків, що зараз десь заснули та не прокидаються.

Євген зайшов на кухню та весело привітався з Олею та Світланою. Вони смажили яєшню та нарізали ковбасу, хліб, сир. Саша, що вчора не отримав ніякої роботи, зараз збирав тарілки та виставляв на стіл. Кухня маленька, треба було їсти по черзі, але це не було проблемою. Або про це ніхто нічого просто не казав. Дають їжу – бери. Самому готувати, як це вже було давно зрозуміло, ніхто не рвався.

Через деякий час, отримавши свою порцію, Євген швидко поїв та кинув тарілку. Оля насварила хлопця, який хотів вже втекти. Показав язика, забурчав, але все ж таки помив посуд за собою. В кухню зайшов заспаний Степан, підтягнулись інші хлопці та дівчата. Всі снідали, йшли чистити зуби, перевдягатись. Поволі спускались вниз, до холу.

В дев’ять ранку справи були зроблені, діти зібрані перед виходом до магазину. Всі в спортивній формі, оскільки, не зважаючи на розміри коменданта, спорт – це був основним стовпом цього закладу. Домовились, що на зустріч будуть йти лише хлопці. Дівчата боялись, та й Роман з Василем запротестували. Вони пояснили, що дівчатам не місце в бійках, тільки під ногами будуть заважати. Не всі дівчата були згодні, але дуже не протестували. Більше, для виду.  

Ніяких палиць чи іншої зброї не було. Декілька хлопців показали свої розкладні ножі, але Степан попросив скласти все на столі Ванди, не вистачало ще страшних наслідків. Вони мали лише прийти та домовитись з місцевими про спільний доступ. Не вийде домовитись словами, будуть домовлятись кулаками. Але ніякої зброї. Дорослі заснули, але не треба перетворюватись самим в цих дорослих.

- Що мене більш за все хвилює, - сказав Степан, - так це те, що вони так швидко зібрались. Ми то зрозуміло, живемо під одним дахом та маємо схожу біду в нашому житті. Але як вони на третій день вже почали бігати натовпом?

- Ось і дізнаємось, - відповів рудий Микола, зав’язуючи свої кеди, - мені взагалі без різниці. Зібрались то й зібрались. Але права тут свої качати не треба.

- Я згоден, - всміхнувся Рома та гепнув кулаком по долоні, - я взагалі не хочу з ними балачки влаштовувати. Мені вистачило цієї вискочки, яка вважає, що ми якісь божевільні та небезпечні.

- Та все ж таки, - не погодився Степан, - в мене враження, наче всім повідомили про дивний сон дорослих, а про нас забули.

Одним словом, хлопці були збуджені, бойовий дух так і літав по холу. Дівчата сиділи майже весь час тихо. Але коли, невеличка армія дитячого будинку «Сонце» почала збиратись на вихід, побажали успіху. Вони запевнили, що будуть чекати тут, в холі, поки ті не повернуться. Єдине, Степан підійшов до Валі та тихо попросив зайти до  медпункту на першому поверсі, підготуватись до синців та розбитих обличь. Дівчина перелякано глянула на хлопця, але той взяв її за плече та всміхнувся, запевнив, що до цього не дійде.  

За хвилину, загін вийшов на вулицю. Хлопців було дванадцять, від малих до великих. Рома йшов попереду, розминаючи руки та ноги. Василь біг за спиною у друга, очі перелякані. Звісно, не всі були в захваті, сподівались на мирні переговори. Євген теж йшов напружений, але більш впевнений ніж той же Василь. Степан крокував поряд та роздивлявся вулицю, вишукуючи засідки.

Пройшовши автомобільний майданчик, що виходив на магазин, натовп зупинився біля входу.  Поки нікого не було. Микола глянув на годинник та повідомив, що через п’ять хвилин буде рівно десята година. Стали чекати. Сонце піднімалось, освітлювало все навколо, нагрівало променями. Цього року весна тепла та приємна. Майже всі хлопці були лише в футболках з коротким рукавом. Деякі з дітей вдягнули тонкі кофти.

Рівно в десять годин, Євген побачив рухи через дорогу. Саме там був вихід з велетенського житлового комплексу «Всесвіт». По суті це був один високий будинок, побудований великим колом. Посередині просторий колодязь, облаштований дитячими та спортивними майданчиками, автомобільними місцями для гостей. З двох сторін будинку, виходили арки, через які можна було потрапити всередину або спуститись в підземний паркінг.

Одна з арок житлового комплексу виходила прямісінько на магазин. Саме в ній, хлопець побачив рухи. Діти бігли гурбою, за ними поспішала та сама дівчина, що так нахабно намагалась увірватись в дитячий будинок. Євген нарахував двадцятьох хлопців різного віку. Але вони не були такими кремезними як більшість з наших, це дуже радувало. Вибігли з арки, відкрили металеву хвіртку та вибігли на дорогу. Ще хвилина, та натовп вже стояв навпроти дітей з дитячого будинку.

- Привіт всім, - вперед вийшла дівчинка та помахала рукою, - ви ключик принесли?

- Ми принесли ключик, - відповів Степан, - але хочемо спокійно вирішити питання магазину.

З натовпу ворога вийшов високий хлопець, він був доволі худий, але м’язи грали на його руках. Років одинадцяти-дванадцяти. Зупинився перед дітьми дитячого будинку та склав руки на грудях.