День 4

На ранок четвертого дня Євген вискочив на кухню й одразу попросився допомагати. Руки свербіли від думок про можливу бійку. Треба було чимось себе зайняти, бути корисним. Хлопець постійно думав про новий світ. Дорослі сплять і більше не будуть руйнувати життя. За свої дев’ять років він натерпівся від батьків стільки, що навіть у дитячому будинку почувався живим і вільним.

Так, спочатку було боляче й страшно. Але час лікує навіть найглибші рани, залишаючи лише рубці. Такий рубець Євген носив у серці. Тому світ, що так несподівано впав йому на голову, здавався справжнім дивом. Його темна сторона сміялася й раділа. Хлопець навіть уявляв, як десь зараз сплять його батьки й не можуть прокинутися.

На кухні він весело привітався з Олею та Світланою. Дівчата смажили яєчню, нарізали ковбасу, сир і хліб. Саша, який учора так і не отримав жодного доручення, розставляв тарілки на столі.

Кухня була маленька, тому їсти доводилося по черзі. Але це нікого не турбувало. А може, просто ніхто не скаржився. Дають їжу — бери. Готувати самостійно, як уже всі зрозуміли, особливих охочих не було.

Через деякий час Євген отримав свою порцію, швидко все з’їв і вже хотів утекти, залишивши тарілку на столі.

— Ану назад! — обурилася Оля.

Хлопець показав язика, щось невдоволено пробурмотів, але все ж вимив посуд за собою.

До кухні зайшов заспаний Степан. Потягнулися інші хлопці й дівчата. Всі снідали, чистили зуби, перевдягалися, а потім поволі спускалися до холу.

О дев’ятій ранку всі були готові до виходу. Діти зібралися біля дверей у спортивному одязі. Незважаючи на розміри коменданта, спорт був одним із головних правил цього закладу.

Домовилися, що на зустріч підуть лише хлопці. Дівчата побоювалися бійки, та й Рома з Василем одразу запротестували.

— Дівчатам там не місце, — заявив Рома. — Тільки під ногами плутатимуться.

Не всі погодилися, але сперечатися особливо не стали.

Палиць чи іншої зброї ніхто не брав. Кілька хлопців показали складні ножі, але Степан змусив усіх викласти їх на стіл Ванди.

— Нам ще тільки різанини не вистачало, — похмуро сказав він. — Ми йдемо домовлятися. Якщо не вийде словами — говоритимуть кулаки. Але без зброї.

Він трохи помовчав.

— Дорослі заснули, але це не означає, що ми маємо стати такими, як вони.

— Мене найбільше хвилює інше, — задумливо сказав Степан. — Ми зрозумілі. Живемо під одним дахом, маємо схожі проблеми. Але як вони на третій день уже збилися в таку зграю?

— Ось і дізнаємося, — відповів рудий Микола, зав’язуючи кеди. — Мені байдуже, як вони зібралися. Але права тут качати не треба.

— Підтримую, — Рома вдарив кулаком у долоню. — Після тієї вискочки в мене взагалі немає бажання з ними базікати.

— А в мене таке відчуття, — не здавався Степан, — ніби про дивний сон дорослих повідомили всіх, крім нас.

Хлопці були збуджені. Бойовий настрій буквально висів у повітрі. Дівчата здебільшого мовчали, але коли невеличка армія дитячого будинку «Сонце» рушила до виходу, щиро побажали їм удачі.

Перед виходом Степан підійшов до Валі.

— Зайди до медпункту, — тихо сказав він. — Приготуй усе для синців і розбитих носів.

Дівчина зблідла.

— Думаєш, буде так погано?

Степан усміхнувся й поклав руку їй на плече.

— Не буде.

За хвилину загін уже крокував вулицею.

Їх було дванадцятеро. Від найменших до найстарших. Попереду йшов Рома, розминаючи плечі та шию. Василь тримався поруч і виглядав так, ніби хотів опинитися де завгодно, тільки не тут.

Євген теж нервував, але значно менше. Степан ішов поруч і уважно оглядав навколишні будинки, ніби справді чекав засідки.

Біля магазину вони зупинилися. Поки що нікого. Микола глянув на годинник.

— П’ять хвилин до десятої.

Довелося чекати. Сонце вже піднялося над будинками. Весна цього року видалася теплою. Більшість хлопців стояли у футболках, лише кілька вдягнули легкі кофти.

Рівно о десятій Євген помітив рух через дорогу. Там височів житловий комплекс «Всесвіт» — величезна кругла будівля з просторим внутрішнім двором. Через одну з арок раптом висипав натовп дітей. Попереду бігла знайома дівчинка. Та сама.

Євген швидко перерахував — близько двадцяти хлопців різного віку. Щоправда, більшість виглядала значно дрібнішою за вихованців дитячого будинку. За хвилину обидва загони стояли один навпроти одного.

— Привіт усім! — дівчинка помахала рукою. — Ключик принесли?

— Принесли, — відповів Степан. — Але спочатку хочемо нормально поговорити.

Із натовпу вийшов високий худорлявий хлопець років дванадцяти. Руки склав на грудях.

— То давайте говорити. Іринко, далі я сам.

Дівчинка невдоволено насупилася, але відійшла назад.

— Ми місцеві, — продовжив хлопець. — Живемо тут. Через дорогу від магазину. Тому логічно, що магазин наш. А ви... ви навіть не зовсім люди. Тож сидіть у своєму дитбудинку й не висовуйтеся.