День 3

Що на другий, що на третій день, дорослі та діти від тринадцяти років так і не прокинулись. Лежали тихо, не рухались, очі не бігали уві сні. Лише розміряне дихання та стабільний пульс. Домовились один з одним, що треба слідкувати за своїми сплячими сусідами, та одразу повідомляти, якщо щось зміниться. Чи буде так – навряд, для багатьох дітей з дитячого будинку, не відомо відчуття опіки.

            На вулиці, в яку б сторону діти не йшли, зустрічали лише сплячих. Насправді, на вулиці їх було мало. Лише ті, що працювали в магазинах з цілодобовим графіком, таксистів та їх пасажирів. Найжахливішою сценою був нічний клуб, що розташований одразу за територією гуртожитку дитячого будинку. На вулиці біля входу, та всередині клубу – все усіяно сплячими чоловіками та жінками, підлітками та літніми людьми.

- А що, дідугани теж по клубам ходять? – запитав Євген, потираючи потилицю, - я думав, що це тільки молодь розважається. А воно не так.

- Ну звичайно, дурненький, - всміхнулась Лера, яка пішла разом з Євгеном, - це ти з дитинства напевно пам’ятаєш, що якщо літня людина – то тільки в хаті сидить або на городі корчиться.

Дівчина засміялась та легенько штовхнула хлопця. Лера була дуже весела та радісна дівчина, не зважаючи на те, що батьків вона ніколи своїх не знала. Від неї відмовились одразу після пологів. Лері було дванадцять років, бачити її без посмішки було дуже не звично. Звичайного зросту, худенька. Темне волосся охайно розчесане, не діставало плечей, завжди за вухами. На обличчі ластовиння та зелені очі.

Євген після такої уваги почервонів як буряк, але промовчав, уважно розглядаючи сплячих. Вони з Лерою були давні друзі, та ласкаве звернення дівчини завжди засмучувало його. Діти обійшли дорослих, але задались питанням – що буде, коли піде дощ? Треба всіх занести всередину нічного клубу. Але це потім. Обійшли всі найближчі житлові будинки.

Повернувшись до дитячого будинку, Євген розповів всім, хто зібрався в холі про свої висновки. Щось відбулось саме вночі, оскільки людей мало. Схоже були на вулиці лише ті, що мали працювати в нічну зміну. З всіма цими даними діти не знали, що робити. Тому слухали, запам’ятовували та йшли по своїм справам. А може їм було просто байдуже. Якщо рідні чи батьки могли за бути про дітей, то чому діти мають щось думати про чужинців?

Взагалі то, Євген був дуже радий, що тепер вони залишились лише самі по собі. Ніхто не встановлює правила. Не кричить комендант, не влаштовує догани Ванда. Бродиш на вулиці хоч до пізньої ночі, не притримуючись комендантської години. Взагалі, не треба кожен день погоджувати свої виходи з гуртожитку. Можна брати в магазині все, що завгодно. Це просто казка якась, а не життя.

Звичайно прийшов час до якоїсь спільної роботи. Поки всі повертались в своїх кімнати, та жили окремо. Але діти розуміли, що якщо будуть все робити разом – буде значно простіше.  Та й магазини не гумові, продукти закінчувались. Наприклад, хліб, що лежав довго, почав псуватись. Валя, дівчинка з голубими очима, запропонувала перебрати всі хлібобулочні продукти, нарізати та викласти сохнути на сонце. Так вони зможуть зібрати сухарі, які не псуються, та вистачить їх на дуже довгий час. Деякі хлопці почали шептатись, поглядаючи на Валю та сміятись. Декілька дівчат взагалі щось собі теревенили та не звертали уваги.

Перша спільна справа – сходити до магазину, що був недалеко від дитячого будинку «Сонце». Визвались шестеро. Степан та Євген перші підняли руку. Звичайно, йшла сама Валя. Лера, що постійно загадково всміхалась Євгену, теж підняла руку. Рома та Василь зітхнули та приєднались. Рома, найстарший серед дітей дитячого будинку, був повним та кучерявим. Його ні в якому разі не можна було назвати сором’язливим, свою вагу він завжди використовував  для залякування. Доволі нахабний, та не дуже розумний. Його батьки давно померли в автокатастрофі, а старенька бабуся не мала сил впоратись з хлопцем. То ж, Рома потрапив до дитячого будинку років в десять, час від часу навідувався до родички.

Василь, який постійно ходив з Ромою, був його протилежністю. Низький та худий хлопець, дев’яти років. Коротке темне волосся, дивного кольору очі, здалеку можна було вирішити, що вони абсолютно чорні. Тихий та сором’язливий. Історія його життя схожа на Євгенову, батьки багато пили та в черговій пʼянці так побили сина, що змушені були викликали швидку допомогу. Звичайно, таку ситуацію медики не залишили, визвали поліцію.

Перший загін дітей дитячого будинку вирушив до магазину. Дорослих касирів та охоронця не чіпали. В підсобці знайшли ковдри та просто вкрили їх з голови до ніг. Діти не дуже хвилювались за людей, просто бачити їх було трохи не приємно. Всі розуміли, що вони не мертві, але здалеку саме таке враження складалось.

Звичайно, взяли декілька пакетів та склали продукти на сьогоднішній обід та вечерю. Зайнялись хлібом. Все що мало крайній термін придатності – зібрали в пакети окремо. Саме цей хліб та булки будуть йти на сухарі. Все інше лишили як є. Справами займались Валя, Степан та Євген. Рома та Василь вештались по залу та періодично пхали щось собі в кармани, тривожно оглядаючись на охоронця. В будь яку мить, хлопці чекали, що той вскочить та почне сварити їх, вивертати кишені.

В підсобці також знайшли декілька включених пустих холодильників. Було вирішено заховати туди стільки продуктів з торгового залу, скільки зможуть. За три дні нікого не зустріли, але вивели теорію, що саме діти не заснули. Знайшли замок з ключем, закрили двері в підсобку. Ключ вручили Валі, як відповідальній за продукти. Все ж таки, це була її ідея з сухарями. Валя була не в захваті, але погодилась.