День 3

Ні на другий, ні на третій день дорослі та підлітки від тринадцяти років так і не прокинулися. Вони лежали нерухомо, навіть очі не сіпалися під повіками. Лише рівне дихання та стабільний пульс нагадували, що всі вони живі.

Діти домовилися наглядати за своїми сплячими сусідами й одразу повідомляти, якщо щось зміниться. Щоправда, багато хто поставився до цього без особливого ентузіазму. Для більшості вихованців дитячого будинку турбота про інших ніколи не була звичною частиною життя.

Куди б діти не йшли, усюди зустрічали лише сплячих людей.

Насправді на вулицях їх було небагато. Здебільшого ті, хто працював у нічну зміну: продавці цілодобових магазинів, таксисти та їхні пасажири.

Наймоторошніше видовище чекало біля нічного клубу, розташованого неподалік дитячого будинку.

Перед входом і всередині закладу лежали десятки людей. Молоді хлопці та дівчата, дорослі чоловіки й жінки, літні люди. Усі спали.

— А що, дідусі теж по клубах ходять? — запитав Євген, чухаючи потилицю. — Я думав, це тільки молодь так розважається.

— Ну звісно, дурнику, — засміялася Лера, яка пішла з ним на прогулянку. — Ти просто звик думати, що старші люди лише вдома сидять або на городі працюють.

Вона легенько штовхнула його плечем.

Лера була надзвичайно життєрадісною дівчиною. Навіть той факт, що вона ніколи не знала своїх батьків, не зміг забрати в неї любов до життя. Від неї відмовилися ще в пологовому будинку.

Дванадцять років, худенька, середнього зросту. Темне волосся завжди акуратно заправлене за вуха. Зелені очі й розсип ластовиння на носі та щоках.

Після її слів Євген почервонів.

Вони дружили давно, але будь-яка ласкава фраза від Лери досі вибивала його з рівноваги.

Діти уважно оглянули територію клубу.

— А що буде, коли піде дощ? — задумливо запитала Лера.

Євген озирнувся на десятки сплячих людей.

— Треба буде затягнути їх усередину.

— Усіх?

— А що робити?

Після цього вони обійшли ще кілька житлових кварталів. Повернувшись до дитячого будинку, Євген поділився своїми спостереженнями.

Усе вказувало на те, що подія сталася саме вночі. Інакше на вулицях було б значно більше людей. Діти вислухали його, покивали й розійшлися. Можливо, не знали, що сказати. А можливо, їм було байдуже.

Якщо власні батьки колись забули про них, то чому вони повинні переживати за чужих дорослих?

Сам Євген почувався майже щасливим. Більше ніхто не встановлював правила. Не кричала комендантка. Не бурчала Ванда Василівна. Можна гуляти хоч до світанку. Можна не питати дозволу на кожен вихід із гуртожитку. Можна брати в магазинах усе, що захочеш. Справжня казка.

Проте дуже швидко стало зрозуміло: без спільної роботи не обійтися. Продукти поступово псувалися. Особливо хліб.

Саме тоді Валя запропонувала просте рішення.

— Треба зібрати весь хліб, що скоро зіпсується, — сказала вона. — Нарізати й висушити на сонці. Будуть сухарі. Вони довго зберігаються.

Декілька хлопців почали перешіптуватися й посміюватися. Частина дівчат узагалі не слухала. Але ідея була хорошою.

Для першої спільної справи вирішили піти до найближчого супермаркету. Добровольців знайшлося шестеро. Степан і Євген підняли руки першими. За ними — Валя, Лера, Рома та Василь.

Рома був найстаршим серед вихованців — дванадцять років. Повний, кучерявий, нахабний і самовпевнений. Свої розміри він часто використовував як аргумент у суперечках.

Після загибелі батьків у автокатастрофі хлопця виховувала бабуся. Згодом вона вже не могла впоратися з онуком, і той опинився в дитячому будинку.

Василь був його повною протилежністю.

Низький, худий дев'ятирічний хлопчик із майже чорними очима. Тихий, сором'язливий і дуже обережний.

Його історія нагадувала історію самого Євгена. Батьки постійно пили, а одного разу побили сина настільки сильно, що довелося викликати швидку. Медики повідомили поліцію, і хлопця вилучили з родини.

У магазині діти знайшли ковдри й накрили ними касирів та охоронця. Не тому, що надто переймалися їхнім комфортом. Просто було неприємно постійно бачити нерухомі людські тіла.

Потім взяли продукти для обіду та вечері. Увесь хліб із наближеним терміном придатності відклали окремо. Рома й Василь майже не допомагали. Вешталися між стелажами, набиваючи кишені шоколадками та жуйками. Щоразу озиралися на охоронця. Наче той міг будь-якої миті підскочити й почати перевіряти кишені.

У підсобці знайшли кілька працюючих холодильників. Вирішили перенести туди частину продуктів із торгового залу.

Після трьох днів повної відсутності людей з'явилася нова теорія: можливо, не заснули саме діти.

На дверях підсобки встановили замок. Ключ одноголосно довірили Валі. Вона не була в захваті від такої відповідальності, але погодилася.

Повернувшись до дитячого будинку, занесли продукти на кухню. Там Валя швидко розподілила запаси. Щось прибрала до холодильника, щось на полиці, решту залишила на столі.