День 1

 Сонце вже давно зійшло й зазирало у вікно кімнати хлопців. Невелике приміщення вміщувало два двоповерхові ліжка, два столи, чотири стільці та кілька тумбочок. Уздовж протилежної стіни височіла стара радянська шафа. Збоку — зачинені вхідні двері.

На столі біля вікна лежали підручники й зошити. Поряд стояв маленький телевізор із двома антенами, схожими на вуса таргана. Другий стіл був майже порожній, якщо не рахувати хлібних крихт, засохлих плям масла та кількох сухариків.

У кімнаті ставало дедалі спекотніше. На ніч вікна зачиняли, тому свіже повітря майже не потрапляло всередину. Попри весну, з кожною хвилиною тут ставало все важче дихати.

Першим прокинувся Степан — одинадцятирічний смаглявий хлопчина. Невисокий, але кремезний. Коротке чорне волосся, карі очі. Дівчата вже починали звертати на нього увагу, хоча сам Степан до цього ставився байдуже.

Хлопець позіхнув і спустився з ліжка. Почухав груди, де вже пробивалися перші темні волосинки. Підійшов до столу й одним рухом змахнув крихти на підлогу. Килима не було, лише старий паркет, на якому сміття майже не помітне.

Відкрив шафу, дістав пляшку газованої води, відкрутив кришку й жадібно випив майже половину.

— Євгене! — гукнув він і голосно відригнув. — Досить спати! Пора вставати й бігти на зарядку. Я тобі обіцяв зробити з тебе людину? От і зроблю!

На другому ярусі щось заворушилося. Ковдра відкинулася, і хлопець сів, звісивши ноги.

Заспане обличчя виражало повне нерозуміння того, що відбувається навколо.

Євген позіхнув, провів рукою по довгому волоссю, намацав під подушкою гумку й швидко зав'язав хвіст.

Два роки тому, коли він потрапив до дитячого будинку з дивною назвою «Сонце», вирішив відростити волосся. Хотів змінитися повністю. Нове життя, новий вигляд, новий Євген.

І поки що вперто йшов до своєї мети.

— Не кричи ти так, — хрипко буркнув він. — Я вже прокинувся. Причепився зі своїм спортом. Не бачиш, як мені важко?

— Та що ти там бурчиш? — засміявся Степан, підходячи ближче. — Пий воду і пішли.

— Я їсти хочу.

— Поїси після тренування.

— Спочатку поснідаємо, а потім на майданчик.

— Ні. Ні і ще раз ні. Спочатку тренування, потім їжа.

Євген перевів погляд на ліжко навпроти. Семен спав безтурботно, навіть не ворухнувшись.

«Ні, так не піде», — подумав він.

Зістрибнув на підлогу так гучно, що захиталася люстра. Хлопці на сусідньому ліжку навіть не поворухнулися. Вони теж любили качати м'язи не менше за Степана. То чому б не піти всім разом?

— Семене, прокидайся! — крикнув Євген, стукнувши кулаком по матрацу. — Вставай! Треба качатися!

Жодної реакції.

Тоді він нахилився до нижнього ярусу.

— Єгоре! Підйом!

Теж нічого.

— Степане, це як розуміти? — обурився Євген. — Ці два бугаї будуть дрихнути, а ми маємо потіти на турніках? Ні, так не чесно.

— Та залиш їх, — засміявся Степан. — Забув? Після чотирнадцяти років відбій у них пізніше. Єгору вже чотирнадцять, Семену взагалі п'ятнадцять.

Степан понизив голос.

— Вони серед ночі повернулися. Якщо зараз продовжиш їх будити, ще й по шиї отримаєш.

Але Євген не здавався.

Він стягнув із Єгора ковдру, ляснув того по сідницях і навіть смикнув за волосся.

Безрезультатно.

Сплячий навіть не скривився.

Коли Євген потягнувся до пляшки з водою, Степан втрутився.

— Це вже перебір.

Євген повернувся до нього зі злим блиском в очах.

Іноді Степану здавалося, що в другові живуть дві різні людини. Один — звичайний добрий хлопець. Інший — холодний і безжальний.

— Та що за дурня? — роздратовано кинув Євген. — Мені вже пальці йому ламати хочеться. Як можна так спати?

— Все. Досить.

Степан сказав це настільки різко, що Євген відразу відступив. Кілька секунд дивився на друга, потім мовчки відкрив шафу. Витягнув спортивні штани й футболку. Весна вже настала, але для шортів ще було прохолодно. Швидко перевдягнувся, допив воду й поплескав себе по животу.

Через кілька хвилин хлопці вже вибігли до коридору. Євген, як завжди, не став зачиняти двері тихо. Грюкнув ними так, що луною прокотилося по всьому поверху. Потім приклав вухо до дверей і прислухався.

Нічого. Абсолютна тиша.

Він навіть розчаровано випростався. Що ж такого робили вночі Семен і Єгор, якщо тепер їх неможливо розбудити? Пройшовши коридором, хлопці спустилися на перший поверх. За столом вахтерки нікого не було. Двері кімнати Ванди Василівни стояли прочинені.

— Дивно, — пробурмотів Степан.

Вони голосно привіталися, проходячи повз двері, але відповіді не почули. Спустилися до виходу. Степан потягнув двері на себе. Замкнено.