Вступ

«Для моєї родини, що вірить в мене,
підтримує та надихає!»
 

Вечір. Хлопець дев’яти років відчинив двері, втомлений після школи. Нагулявся з друзями, але требаробити домашні завдання. Як на зло, завтра будуть саміконтрольні, та ще й стільки всього треба встигнути вивчити. Хлопець кинув рюкзак в коридорі, сам швидко зняв взуття. Потягнувся, повісив куртку. Світло в квартирі не горіло, та з вітальні було чути включений телевізор. Темрява.

- Є хто вдома?, – крикнув Євген, - Я прийшов, мама!

Відповіді не було, але почулось, як хтось кашляє в дальній кімнаті. Хлопець намацав перемикач та увімкнув світло. Перед очима відкрився довгий коридор. На початку вхід до кухні. Трохи далі – вітальня. В кінці коридору ванна кімната та туалет, та дві кімнати, одна напроти іншої.

Євген зайшов на кухню та окрім пустого холодильника та сміття навколо, нічого їстівного не знайшов. В животі загуділо, хлопець потер рукою футболку. Дістав з умивальника брудну чашку, сполоснув її та набрав води до краю. Трьома ковтками випив воду та поставив чашку на стіл.

- Ти де був? – несподівано пролунав жіночий голос за спиною у хлопця, - ти чого приперся так пізно?

- З друзями гуляв, - Євген повернувся до мами та поглянув на неї.

Жінка стояла в брудній нічній сорочці. Волосся на голові злипалась від бруду, стирчало в різні сторони. Чорні круги під очима вказували на те, що вона дуже втоплена. Та Євген розумів, що до втоми тут немає нічого. Мати більш за все приймала наркотики, як це і відбувалось декілька років. Та з кожним днем, вигляд жінки був все більш та більш хворобливим. Вона не милась, від неї доволі не приємно смерділо.

- Мама, - спитав хлопець, - а що мені можна поїсти? В холодильнику нічого немає.

- Тато скоро прийде, - відповіла мати, чухаючи потилицю, - він має принести щось. Я не знаю, - вона махнула на хлопця рукою, показуючи, що їй це взагалі не цікаво.

Як тільки жінка розвернулась та пошкандибала в вітальню, Євген лишився сам на кухні. Підпер стіл та хвилину дивився на підлогу. Потім підійшов до цукорниці та відкрив її. Цукру не було, хоча.. Хлопець взяв ложку та почав шкрябати стінки цукорниці. Зібрав все та відправив до рота. Зуби заскрипіли, але приємне солодке відчуття дало хлопцю декілька секунд насолоди. Вечерю добив ще однією повною чашкою води з-під крану.

Вийшовши з кухні, Євген взяв рюкзак та пішов в кінець коридору, до своєї кімнати. Не дійшовши до кінця, почув як провернувся замок та вхідні двері відчинились. Точніше, вони майже вилетіли та вдарились об стіну. Лише петлі втримали дерев’яну основу. В дверях стояв тато, абсолютно п’яний, підпер стіну. Каламутним поглядом подивився на сина та махнув рукою, підзиваючи до себе. Євген на секунду закрив очі та поволі підійшов до батька. Тато вхопив хлопця за комір та потягнув на кухню.

- Ти чого мамці не допомагаєш? – спитав чоловік, та язик так заплітався, що й половини було не зрозуміло, - я що спитав?

- Я тільки прийшов, - відізвався переляканий Євген, - мама не просила допомоги.

- Дурник, - крикнув батько, відпустив хлопця та дав потиличника з розмаху, - а ну йди до мамці та проси пробачення.

Судячи з того, що чоловік пішов вперед, підпираючи плечем стіну, він вирішив дістатись вітальні та особисто побачити вибачення. Євген мовчки пішов слідом, оскільки розумів, що якщо буде зараз огризатись, то буде тільки гірше. Зайшовши до вітальні, хлопець включив світло. Та те що він побачив, було жахливим. Мама лежала на підлозі, з рота в неї текла піна. Спочатку Євген вирішив, що їй стало зле чи дійсно захворіла, але одразу він побачив невеликий пакетик з білим порошком. Вона знову приймала щось наркотичне. Напевно, багато прийняла.

- Тато, що робити, - спитав хлопець та підняв голову на чоловіка.

Та превеликий жаль, тато обійшов мати, що лежала на підлозі, ліг на диван та заснув. Євгена вхопила паніка, руки затряслись. Вигляд матері був жахливим, живіт почало крутити. Але хлопець був впевнений, що  нього нічого не вийде. Він не їв вже другий день. Ні мати, ні батько, не приносили додому їсти. В друзів просити хлопець теж не хотів, йому було дуже соромно за це. Та ще й класний керівник почав приставати з запитаннями щодо того, що він дуже блідий та сутулий.

- Як ви мене дістали!, - закричав якомога голосніше Євген, - я ненавиджу вас! Ненавиджу!

Хлопець вибіг в коридор та схопив слухавку, що була закріплена на стіні. На щастя, почувся гудок, телефон працював. Євген набрав номер швидкої допомоги та повідомим свою адресу. На питання щодо хвороби, відповів просто та коротко «Моя мати наркоманка, зараз вона на підлозі, в конвульсіях». Слухавку поклав, спустився спиною по стіні. Закрив голову руками та заплакав.

Хлопець плакав поки не приїхала швидка та не почала стукати в двері. Батько крикнув щось типу «Відкрито!», мати лежала на підлозі, наче затихла. Євген відчинив двері та впустив медиків в середину.

Так почалась нова сторінка життя дев’ятирічногохлопчика Євгена. В той страшний вечір, його мати відвезлив реанімацію, а потім направили в наркодиспансер. Батька відправили за матір’ю, оскільки в того теж достатньо проблем. Дитину саму не залишать звичайно, тому хлопця одразу відвезли до дитячого будинку. Оттак, ти жив, ходи в школу, дружив з іншими, навчався. В момент, все було розбито, зруйновано.

Женя стояв перед відкритими дверми, на нього дивилась літня жінка, ніжно, розуміючи. Але вона була чужа, як і все, що було у неї за спиною. Хлопець не хотів робити крок вперед, в нове життя. Але робити крок назад, додому він не хотів ще більше. То треба було вибрати найменше з двох зол. Вперед так вперед. Та не озиратись назад, ніколи!