День 250

Дев’ять днів минуло без пригод і проблем. Тихо. Спокійно. Навіть зима ніби вирішила перепочити. Надворі трималося не більше десяти градусів морозу, а сніг не падав уже кілька днів поспіль.

Подвір’я Дослідного Центру розчистили від заметів. Подекуди стояли самотні сніговики. Саму будівлю діти відремонтували настільки, наскільки дозволяли їхні сили й можливості. Вікно на другому поверсі заклеїли клейкою стрічкою, а розбиту раму на першому затягнули товстою плівкою. Усередині холу стало значно тепліше.

У лабораторії панували спокій і здоров’я. Хворих дітей більше не було. Галерею поступово зайняли спальними мішками — ночувати серед зелені, кущів і дерев було особливо приємно. З’явилися й невеликі грядки. Одна стояла обгороджена, і наближатися до неї суворо забороняли. Там мала вирости пасифлора, але чекати ще доведеться довго. Інші грядки засіяли насінням зелені, яке Микита колись дбайливо зібрав у Замку Вітрів і приніс із собою.

Побут теж налагодився. Аніта активно займалася справами племені Вітрів і поселення Порожньої Руки. Організовувала дозори, формувала патрулі, відправляла розвідників до магазинів. Юра дедалі більше часу присвячував тренуванням із карате-до. Він був переконаний, що кожна дитина повинна вміти захистити себе. Крім занять, часто проводив лекції, де пояснював філософію карате.

Не залишилися осторонь і діти Легіону. Вони не відокремлювалися від інших і брали участь у всіх справах. Хтось став вожатим, хтось — розвідником. Знайшлися помічники і для Микити-садівника, і для Терапевта-лікаря. Усі були зайняті ділом. Про минуле Легіону самі намагалися не згадувати, соромлячись своїх колишніх ватажків.

Самих Машу та Рому тримали у в’язниці разом із Людою та Сашею. Люда відверто насолоджувалася тим, що могла знущатися із закоханої пари. Мілана та інші воліли не втручатися. Звісно, вони вважали, що колишні ватажки заслуговують на покарання, але Мілана не була ні жорстокою, ні божевільною. Губернатор на її місці вже давно влаштував би найяскравіші Голодні Ігри. Люда ж інколи просила дозволу провести публічну кару, але ватажок племені Вітрів не хотіла бруднити руки навіть таким рішенням.

Сонце вже сховалося за обрієм, коли Мілана вийшла надвір. Вона заплющила очі й глибоко вдихнула холодне повітря. Ледачий вітерець намагався пробратися під одяг і змусив дівчину здригнутися.

Її серце досі залишалося розбитим. Воно билося повільно й важко.

Згадавши, як вийшла з кімнати, де лежав Степан, Мілана відчула теплу сльозу на щоці. Вона знала: щоразу, коли згадуватиме його обличчя, буде плакати. Сумувати. Тужити. Але рішення вже було прийняте.

Учора вона покликала до себе Аніту.

Коли командирка зайшла до кімнати, то побачила, як Мілана цілує Степана в чоло й поспіхом витирає очі рукавом светра. Аліша скрутилася клубочком біля його ніг і тихо муркотіла.

Мілана привіталася та повідомила, що вирішила навідати батьків. Вона хотіла побути з ними якийсь час. Не надто довго. Просто зібрати думки докупи, відпочити й залишитися наодинці із собою.

Аніта не сперечалася. Вона розуміла, скільки всього випало на долю ватажка останнім часом. Єдине, що її турбувало, — плем’я Вітрів залишиться без своєї лідерки.

Та Мілана була впевнена, що командирка чудово впорається з роллю заступниці. Вони обговорили важливі справи, дали одна одній поради, а наостанок Мілана нагадала, що завжди можна звернутися по допомогу до Юри.

Він ніколи не відмовить.

Мілана опустила погляд і побачила Алішу, яка вискочила надвір і потерлася об її ногу. Дівчина не сумнівалася, що кішка піде разом із нею.

Вона підняла рюкзак зі спальним мішком, закинула його на плечі. Вожаті подбали про все необхідне — лише продукти, які довго не псуються й не займають багато місця.

Мілана розстебнула куртку та перевірила мотузку на шиї.

Один ключ був від квартири. Другий — від гіпермаркету.

На кілька днів запасів вистачить. А якщо затримається довше — зможе навідуватися до магазину. Дрова знайдуться під балконами фортеці колишнього племені Зодчих. Та й доступ до Замку Вітрів у неї залишався.

— Ну що, рушаємо? — запитала Мілана.

Аліша потягнулася й коротко нявкнула.

Подруги залишили Дослідний Центр і стежкою рушили до виходу з парку Совки.

Оскільки останнім часом снігу було небагато, Мілана вирішила йти через Жуля Верна — тим самим підземним переходом, яким колись проходила разом із Ксенією та Іллею. Обирати шлях через Кільцеву дорогу не хотілося. Хоч із Загоном Вільних Пацанів і був мир, але розмовляти зараз ні з ким вона не прагнула.

Вийшовши з парку, подруги оминули гіпермаркет і звернули ліворуч. Подекуди йти було легко, подекуди доводилося пробиратися через замети. Але відчувалося, що зима справді втомилася воювати з дітьми.

Можливо, зрозуміла, що їх не зламати.

Хоч сонце давно сіло, навколо було доволі світло. Білий сніг і яскравий місяць освітлювали все навколо. Ліхтарик Мілана взяла із собою, але намагалася не користуватися ним без потреби.

Вони минули церкву й рушили вздовж довгих багатоповерхівок.

Скільки людей зараз спить там, за цими стінами?