День 250

Сьогоднішній день закінчувався швидко та легко. Нічого не відбулось незвичайного. Цілих дев’ять днів без пригод та проблем. Тихо, спокійно. Зима теж вирішила трохи відпочити. На вулиці було не більше десяти градусів морозу, сніг вже який день не турбує дітей.

​Подвір’я Дослідного Центру розчистили від снігу, стояли поодинокі сніговики. Сама будівля була повністю відремонтована, але в межах можливостей дітей. Вікно на другому поверсі проклеїли клейкою стрічкою. Раму першого поверху затягнули товстою плівкою, тому тепер було не так холодно ходити всередині холу.

​В лабораторії панував спокій та здоров’я. Хворих хлопців та дівчат вже не було. Галерею почали займати діти з спальними мішками. Ночувати саме в цьому приміщенні було дуже приємно. Навколо трава, кущі та дерева. З’явились також грядочки. Одна була огороджена, до неї навіть наближатись не можна було. Там мала здійнятись пасифлора, але ще має пройти багато часу. Інші грядки були засаджені зернами зелені, які Микита бережно зібрав в свій час в Замку Вітрів та приніс з собою.

​Щодо самого побуту, то Аніта активно займалась справами племені Вітрів та поселення Порожньої Руки. Організовувала дозорних, збирала патрулі, відправляла розвідників до магазинів. Юра більше часу приділяв тренуванням дітей карате-до. Він вважав, що всі діти мають знати основи боротьби, щоб використовувати для захисту. Крім самих вправ та тренувань, часто проводив лекції, на яких пояснював філософію карате.

​Не забуваємо, що в лабораторії знайшли захист і діти Легіону. Вони не виділяли себе, а приймали участь в усіх справах. Хто став вожатим, хто розвідником. Були помічники і для Микити-садовода, і для Терапевта-лікаря. Всі були при справі. Минуле Легіону самі не згадували, соромились своїх божевільних ватажків. Самих же Машу та Рому тримали у в’язниці разом з Людою та Сашею. Люда цвіла від знущань над закоханими. Мілана та інші закривали на це очі, ніяк не реагували взагалі. Вони заслуговували на страшне покарання, але ватажок племені Вітрів не була злою чи божевільною як вони. Губернатор вже б влаштував найяскравіші Голодні Ігри. Сама ж Люда інколи просила дозволити їй провести публічне та показове покарання. Та Мілана не хотіла таким дозволом бруднити свої руки.

​Сонце вже сіло та сховало свої промені, коли Мілана вийшла на вулицю. Вона закрила очі та глибоко вдихнула прохолодне повітря. Здіймався лінивий вітерець, що намагався залізти під одяг та охолодити дівчину. Ватажок відчувала своє розбите горем серце, воно билось поволі та дуже тяжко.

​Згадавши, як вийшла з кімнати, де лежав Степан, Мілана відчула теплю сльозу на своїй щоці. Вона розуміла, що кожен раз, коли обличчя хлопця буде з’являтись в пам’яті – вона буде плакати, сумувати, тужити. Та шляху назад не було. Якщо вирішила – зробить.

​Саме вчора Мілана покликала Аніту до кімнати, де спав Степан. Зайшовши, командирка побачила ватажка, що поцілувала хлопця та швидко витерла очі рукавом светра. Аліша скрутилась калачиком в ногах у Степана та муркотіла. Мілана привіталась з Анітою та повідомила їй, що вирішила навідати батьків. Вона хоче пожити з ними деякий час. Не дуже довго, але пояснила, що хоче зібрати всі думки до купи, відпочити та просто побути одній.

​Аніта не сперечалась, бо розуміла, скільки всього звалилось на плечі ватажка за останній час. Єдине, вона хвилювалась за плем’я Вітрів, оскільки ватажок на деякий час залишить Дослідний Центр. Та Мілана була впевнена, що командирка легко впорається з роллю заступника ватажка племені. Проговорили деякі моменти, Мілана дала декілька порад та запевнила Аніту, що та може звертатись за допомогою до Юри. Це дуже добрий та чуйний ватажок свого поселення. Він завжди буде радий допомогти.

​Мілана опустила голову та побачила Алішу, що вискочила на вулицю та потерлась об ногу дівчини. Ватажок не мала жодного сумніву, що кішка піде з нею до батьків. Шлях не довгий, але все ж таки взимку це робити важко. Дівчина підняла рюкзак, до якого був прикріплений спальний мішок, та повісила на плечі. Вожаті постарались зібрати лише ті продукти, які не псувались та не займали багато місця.

​Дівчина розстібнула куртку та перевірила ключі на мотузці, що висіла на шиї. Один ключ від квартири, другий від гіпермаркету. Все ж таки, декілька днів запаси будуть, а потім, якщо вона затримається у себе в дома, треба буде ходити в магазин. Дрова для вогнища дівчина зможе знайти під балконами фортеці колишнього племені Зодчих. Та й доступ до Замку Вітрів у Мілани буде також.

- Ну що, рушаємо? – Мілана подивилась на Алішу, та махнула мордою та потягнулась.

Подруги вийшли за паркан Дослідного Центру та стежкою пішли до виходу з парку Совки. Оскільки в останній час снігу випало не багато, Мілана вирішила йти через Жуля Верна, через той самий підземний перехід, яким в свій час дівчина проходила з Ксенією та Іллєю. Йти через Кільцеву дорогу не було бажання, хоча з Загоном Вільних Пацанів був погоджено мир. Мілана не хотіла ні з ким зустрічатись та говорити.

Несподівано з темряви вискочила капібара та сумно засвистіла. Дівчина повернулась до тварини та присіла на коліна. Погладила капібару за вушком та посміхнулась. Згадався Семен, що зараз мирно спить поряд зі своїми батьками. Аліша підскочила до тварини та потягнулась носом до її носа. Потерлись, подивились одна на одну та розійшлись.

Вийшли з парку, оминувши гіпермаркет повернули вліво. Інколи йти було легко, інколи пробирались через кучугури снігу. Та добре відчувалось, що зима дійсно заспокоїлась. Можливо, вона побачила, що дітей не здолати та не зламати?