День 241

Всю ніч Степан і Аніта не зімкнули очей. Вони ламали голову над тим, що робити далі. Умова Маші була простою: привести Рому й квітку пасифлори.

З першим проблем не виникало. Переляканий, виснажений, але живий.

А от друге було неможливим.

Навіть якби зараз розкопати грядки й дістати кілька ягід, це нічого не змінило б. Навпаки — лише розлютило б Машу ще більше. А враховуючи, що в неї була смертельна зброя і вона вже покалічила Мілану, чекати доводилося найгіршого.

Близько другої ночі до дітей прийшов один із дозорних, яких виставили на другому й третьому поверхах Дослідного Центру.

Він повідомив, що в лісі помітили рух.

Спочатку подумали, що то вітер чи впала гілка. Але рухи повторювалися — обережні, систематичні.

Щойно Аліша це почула, одразу зірвалася з місця й вискочила з лабораторії.

Найімовірніше, вирушила в розвідку.

Якщо хтось стежив за ними або ховався неподалік, кішку навряд чи могли помітити.

Минуло майже пів години.

Коли Аліша повернулася, вона одразу потягнула Степана до їдальні.

Хлопець вирішив, що кішка просто зголодніла. Зважаючи на те, що це була подруга Мілани, сперечатися не став.

У просторій їдальні він позіхнув і подивився на Алішу.

Та почала бігати кухнею, щось винюхуючи. Потім застрибнула на стіл і потягнулася до верхньої шафи.

— Миска з кормом в іншому місці, — сонно сказав Степан.

У відповідь почув роздратоване шипіння.

Підійшовши ближче, він відкрив шафу й почав витягати речі одну за одною.

Аліша лапою поскидала все зайве. Залишилася лише шоколадка. Кішка нявкнула, поклала на неї лапу й підняла морду на Степана. Той здивовано взяв упаковку.

— Тобі відкрити?

Аліша замотала головою. І в ту ж мить хлопець згадав.

Саме такі шоколадки Мілана давала маленьким дівчаткам Легіону, які ховалися між будинками й кидалися сніжками.

Степан ляснув себе по лобі. Поклав шоколадку на стіл, схопив Алішу на руки й побіг до кімнати Аніти.

— Аліша щось зрозуміла! — вигукнув він ще з порога. — Вона показала на шоколадку. Таку саму Мілана давала малим дівчатам Легіону. Думаю, саме вони зараз стежать за нами.

Після цих слів Аліша задоволено нявкнула й потерлася об його руку.

Діти швидко зрозуміли: у Маші були очі, які спостерігали за Дослідним Центром.

А де є очі — там є й вуха. Аніта негайно почала будити дітей. Підняла не більше двадцяти хлопців і дівчат.

Наказала швидко вдягатися, брати зброю й спускатися до холу першого поверху.

І попередила:

— Що б я не говорила — мовчіть. Лише кивайте.

За кілька хвилин загін уже стояв у холі.

Двоє дівчат поставили ліхтарі біля вибитих віконних рам. Було холодно. Особливо після сну. Шапки натягнули мало не до очей, шарфи закривали половину обличчя. Але ніхто не скаржився.

За деякий час з'явилася Аніта. Вона пройшлася між рядами, перевірила дітей.

Разом із нею вискочила й Аліша, але майже одразу перестрибнула через раму й розчинилася в темряві.

— Сьогодні вранці, — голосно вигукнула Аніта, щоб її було чути навіть за парканом, — ми вирушимо до приватного сектору й там влаштуємо засідку.

Вона повільно ходила вздовж рядів.

— Всі мають бути тепло вдягнені. Всі готові до бою. Ворогів небагато. Ми легко впораємося.

Діти мовчали й слухняно кивали. Командирка видала ще кілька наказів, після чого замовкла. Тоді загін дружно підняв зброю й почав вигукувати бойові кличі. Аніта швидко всіх розпустила. Забрала ліхтарі й подивилася на зоряне небо.

Щойно сонце визирнуло з-за горизонту, пішов сніг. Великі пухнасті пластівці повільно опускалися на землю. У холі вже стояв готовий до походу загін.

Теплий одяг. Зброя напоготові. Жодних розмов. Лише шурхіт тканини та важкі кроки чобіт.

Аніта справді збиралася привести всіх до будинку Маші. Подобається це тій чи ні. До холу вивели Рому. Руки зв'язані за спиною. У роті кляп. Не він мав повідомити Маші про пасифлору.

Аніта й Ксенія стали по обидва боки полоненого. Рома скривився так, ніби з'їв лимон. Степан вийшов уперед і оглянув загін. Виглядав виснаженим. Та відступати було нікуди.

До нього підійшов Терапевт і мовчки передав невеликий предмет. Степан кивнув і заховав його у внутрішню кишеню куртки. Потім лікар підійшов до Роми, оглянув його й махнув Аніті:

Все гаразд.

За помахом руки Степана загін рушив. Вони пройшли повз зруйнований паркан, залишили позаду поселення Порожньої Руки. Дехто сумно озирнувся. Для багатьох це місце було домом.

Вони чекали весни, щоб повернутися до готелю. Але водночас повертатися не хотілося. Там, у холі будівлі, залишалися друзі, які спали без пробудження.