День 232

Аніта вийшла з лабораторії, потягнулась та привіталась з дозорними. За дівчиною вийшли ще троє хлопців та двоє дівчат. Кожен мав свою зброю, невеликий пакуночок з перекусом. Настав час зміни караулу. Діти, що стояли на вхідних дверях лабораторії, радісно зустріли нову зміну. Зібрали свої речі та палиці, позіхаючи, пішли відпочивати.

Цього разу, Аніта хотіла теж посидіти на вахті. Вона хвилювалась за Мілану та Степана. Їй не подобалась ідея ватажка племені Вітрів - йти самій до цих диваків було поганим кроком, тому зараз командирка не могла знайти собі місця.

Двері зачинили, дисплей два рази мигнув червоним світлом, потім загорілось зелене. Панель готова до прийому ключа. Аніта підперла стіну та опустилась на підлогу. Ноги склала навхрест та закрила очі. Надворі вже вечоріло, а Мілана все не поверталась. Вони там що чаї ганяють? Тільки це дівчина й уявляла, оскільки Маша здавалась саме такою. Така собі Барбі. Якщо та вважає, що так себе ведуть дорослі – вона помиляється.

В цей момент почувся шум зі сторони коридору. Дивно, ніхто не має повертатись з розвідки. Лише Мілана та Степан. Аніта підскочила та пішла по коридору, на зустріч ватажку. Червоні лампи освітлювали дорогу, хоча з включеним генератором діти могли використовувати будь-яке світло. Вирішили підійти до питання з економією, та що цікавого в довгому коридору.

Через хвилину, командирка дійшла середини коридору та зустріла лише Алішу. Кішка була дуже знервована, хвіст метушився зі сторони в сторону. Побачивши Аніту, Аліша підскочила та почала нявкати. Дівчина присіла та спробувала погладити кішку. Та відскочила, побігла в сторону виходу.

- Ти хочеш, щоб ми вийшли на двір? – спитала Аніта, розуміючи, що не почує ніякої відповіді. - Де Мілана та Степан?

Аліша зупинилась та повернула морду на командирку. Аніті здалось, що кішка ще більше округлила очі, махнула головою в сторону виходу. Піднявшись, пішла за кицькою. Вийшли на вулицю та Аліша побігла до пошкодженого паркану.

- Чекай, - гукнула Аніта, - я не розумію, куди ми маємо йти? – Аліша зупинилась та нявкнула, мотнувши головою йти далі.

Аніта поспішила до паркану. Так вони дійшли виходу з парку Совки, кішка не зупинялась та побігла в сторону Легіону. Тут командирка схаменулась та зрозуміла, що з ватажком трапилось лихо. Якщо Аліша прийшла сама, а тепер тягне до школи, виходить, що Мілану схопили.

- Я так і думала, - чортихнулась Аніта, - я знала, що все не так просто. Чому Мілана пішла до них? – дівчина звернулась до Аліши, - я не можу йти сама. Який сенс від мене однієї? Треба збирати загін, до того ж дуже великий.

Дівчина розвернулась та що духу побігла до Дослідного Центру. Треба бити тривогу та збиратись до Легіону. Аліша опустила хвіст, вона була втомлена та перелякана. Останнє, що вона бачила, це Мілану, що заходить в школу та закриває двері. Але тривога пульсувала в котячому серці не припиняючись. Вона розуміла все, що сказала командирка, тому буде чекати тут.

Мілана прокинулась від якогось звуку, щось заважало, щось дратувало. В цю мить, дівчина піднялась, згадавши як саме вона заснула. Серце почало калатати, але декілька вдихів та дівчина взяла себе в руки. Навколо була повна темрява, але Мілана чітко чула тихий плач. Зараз було тихо. Ватажок підняла руки та почала обмацувати себе. Верхнього одягу не було, лише штани та светр. Руки, ноги були не зв’язані. В приміщенні не було жарко, але й холоду теж не відчувалось.

Дівчина мовчала, не хотіла видавати себе дитині, що плакала. Вона обмацала місце, де лежала хвилину назад. Це був матрац, розстелений на підлозі. Витягнула ноги та торкнулась краю. Взуття не було, тому Мілана не поспішала злазити з матрацу. Перегнулась та обережно провела руками по підлозі. Торкнулась своїх чобіт. Потягнула на себе та швидко взулась. Вставши, крок за кроком, обережно обійшла кімнату. На іншій стороні торкнулась іншого матрацу. Опустившись, відчула, що хтось лежить та не рухається. Напевно, то був Степан, який випив чашку чаю до останньої каплі. Оскільки, Мілана згадала за снодійне, яке підсипали діти Легіону, вона розуміла, що хлопець спить міцно.  

- Степан? – прошепотіла Мілана, опустившись до вуха хлопця, - Степан, прокидайся швидко.

Хлопець почав рухатись, щось пробурчав уві сні та перевернувся. За мить він підскочив, та Мілана міцно стиснула його руку. Шикнула на Степана та потягнула до себе, на матрац. Він присів назад.

- Ти пам’ятаєш, як заснув? – пошепки спитала Мілана

- Так, - відповів хлопець сонним та переляканим голосом, - я випив чай, він був трохи дивний на смак. Чи просто дуже солодкий, не знаю. Але потім я почав засинати, не міг нічого з цим зробити. Наче тіло перестало мене слухатись, я впав на диван та провалився в сон.

- Ох, Степан, - мовила Мілана засмученим голосом, - я теж не могла рухатись, та я все бачила та чула. У нас дуже великі неприємності.

Мілана розповіла про те, що принесли чай з снодійним, від якого вони й заснули. Зараз же вони певно у в’язниці. Мілана передала те, що казали Маша та Рома. Все це було спектаклем для самої Мілани. Ватажки Легіону давно ламали голову над тим, як же зустріти саме її, та не думали, що вона сама прийде до них. Дівчина була небезпекою для Легіону, оскільки вони не хочуть, щоб дорослі прокидались. Новий світ для них - навіщо повертати все назад? Мілана звернула увагу на те, що така дивна поведінка ватажків Легіону більш за все була пов’язана з їх унікальністю – вони не сплять в тринадцять років. Поводять себе як дорослі. Вдягаються теж як дорослі. Діти Легіону це бачать та, знаючи про вік, підносять Машу та Рому до небес. Але яка ж це унікальність? Просто пощастило, бо вони хотіли швидше заснути. Прибрати Мілану – вирішити найголовніше питання з вірусом.