День 232

Аніта вийшла з лабораторії, потягнулася й привіталася з дозорними. Слідом за нею вийшли ще троє хлопців і двоє дівчат. Кожен мав свою зброю та невеликий пакунок із перекусом. Настав час зміни караулу.

Діти, які чергували біля вхідних дверей лабораторії, радісно зустріли нову зміну. Вони зібрали свої речі й палиці та, позіхаючи, пішли відпочивати.

Цього разу Аніта теж хотіла посидіти на вахті. Вона хвилювалася за Мілану та Степана. Їй не подобалася ідея ватажка племені Вітрів. Іти самій до цих диваків було поганим рішенням, тому зараз командирка не знаходила собі місця.

Двері зачинилися. Дисплей двічі мигнув червоним світлом, потім загорівся зеленим. Панель була готова до прийому ключа. Аніта сперлася на стіну й опустилася на підлогу. Склала ноги навхрест і заплющила очі.

Надворі вже вечоріло, а Мілана все не поверталася.

«Вони там що, чаї ганяють?» — подумала дівчина.

Саме такою їй і здавалася Маша. Така собі Барбі. Якщо вона вважає, що так поводяться дорослі, то дуже помиляється.

У цей момент із боку коридору почувся шум.

Дивно. Ніхто не мав повертатися з розвідки. Лише Мілана та Степан.

Аніта підскочила й рушила коридором назустріч. Червоні лампи освітлювали шлях, хоча з увімкненим генератором діти могли користуватися будь-яким освітленням. Просто вирішили економити електрику — та й що цікавого в довгому порожньому коридорі?

За хвилину командирка дійшла до середини й побачила лише Алішу.

Кішка була дуже знервована. Її хвіст метався з боку в бік. Побачивши Аніту, вона підскочила й почала голосно нявкати.

Дівчина присіла й простягнула руку, щоб погладити її. Але Аліша відскочила та побігла в бік виходу.

— Ти хочеш, щоб ми вийшли надвір? — запитала Аніта, розуміючи, що відповіді не буде. — Де Мілана та Степан?

Аліша зупинилася й озирнулася.

Аніті здалося, що кішка ще більше округлила очі. Вона смикнула головою в бік виходу.

Командирка підвелася й рушила за нею.

Вони вийшли на вулицю, і Аліша побігла до пошкодженого паркану.

— Чекай! — гукнула Аніта. — Я не розумію, куди ми маємо йти!

Кішка зупинилася, нявкнула й знову мотнула головою вперед.

Аніта поспішила за нею.

Так вони дійшли до виходу з парку Совки. Але й там Аліша не зупинилася, а побігла в бік Легіону.

Саме тоді командирка все зрозуміла.

Якщо Аліша повернулася сама й тепер тягне її до школи, значить, із ватажком сталося лихо. Мілану схопили.

— Я так і знала, — вилаялася Аніта. — Знала, що все не так просто. Навіщо вона взагалі до них пішла?

Вона подивилася на кішку.

— Я не можу йти сама. Який із мене сенс? Треба збирати загін. І дуже великий.

Дівчина розвернулася й щодуху помчала назад до Дослідного Центру.

Треба бити тривогу й готуватися до походу на Легіон.

Аліша опустила хвіст. Вона була втомлена й налякана. Останнє, що кішка бачила, — Мілану, яка заходила до школи й зачиняла за собою двері.

Але тривога не полишала її серця.

Вона розуміла все, що сказала командирка.

Тому залишилася чекати тут.

Мілана прокинулася від якогось звуку.

Щось заважало.

Щось дратувало.

За мить дівчина різко сіла, згадавши, як саме заснула.

Серце шалено закалатало, але кілька глибоких вдихів допомогли взяти себе в руки.

Навколо панувала суцільна темрява.

І все ж Мілана чітко чула тихий плач.

Зараз було тихо.

Ватажок підняла руки й обмацала себе. Верхнього одягу не було — лише штани та светр. Руки й ноги не зв'язані.

У приміщенні було не тепло, але й не холодно.

Мілана мовчала. Вона не хотіла видавати себе дитині, яка плакала.

Обмацала місце, де лежала хвилину тому. Матрац, розстелений просто на підлозі.

Витягнула ноги й торкнулася краю.

Взуття на ногах не було, тому злазити не поспішала.

Нахилилася й обережно провела руками по підлозі.

Чоботи.

Потягнула їх до себе й швидко взулася.

Потім підвелася та крок за кроком обійшла кімнату.

На протилежному боці натрапила на ще один матрац.

Присіла.

Хтось лежав і не рухався.

Напевно, Степан.

Після тієї чашки чаю він мав спати дуже міцно.

— Степане? — прошепотіла Мілана, нахилившись до його вуха. — Степане, швидко прокидайся.