День 231

Дванадцять днів знадобилось дітям племені Вітрів та поселенню Порожньої Руки для того, щоб повністю стати на ноги та одужати. Терапевт не відпочивав з ранку до ночі, оглядав дітей, видавав ліки та слідкував за хворобою. Мілана, вже в ролі ватажка племені Вітрів, допомагала хлопцю як могла. Вона погодила хлопців та дівчат, які виконували роль помічників маленького лікаря.

Кожен день хворі та здорові діти мали міряти температуру та повідомляти про свій стан. В галереї, де росла зелень, розділили приміщення на хворих та тих, хто вже одужує. Всі інші приміщення для племені Вітрів та поселенню Порожньої Руки були як житлові, хворим не дозволяли там ходити. Вожаті працювали над приготуванням їжі, розвідники постійно виходили на вулицю на пошуки тих чи інших речей, хоча магазини були майже порожні.

Як завжди казала Аліна: «Має бути порядок в усіх справах, тоді буде простіше для кожного». Такого принципу підтримувався і Юра - ватажок карате-до. Він також іноді направляв Мілану, оскільки дівчина деколи губилась в управлінні своїми дітьми. Якою б не була важкою зима та пригоди, що відбулись з дітьми, зараз все стало на свої місця. Спокій був потрібен всім, нарешті всі його отримали.

Аліну, як і всіх дітей, віднесли на другий поверх, але поклали в окремій кімнаті. Мілана іноді приходила до неї, та просто розмовляла сама з собою. В ці моменти дівчина розповіла про Легіон, та тих дивних хлопця та дівчину – Машу та Рому. На жаль, Мілана не встигла розповісти колишньому ватажку про новину, яку вона дізналась. Їм було тринадцять років та вони не спали. Це було неймовірно цікаво та давало надію на те, що командирка, та вже ватажок, дуже близька до розгадки ліків чи антивірусу.

Одного разу, сидячи в кімнаті, Мілана зізналась Аліні, що вона не може знайти собі спокою. Терапевт тримає все під контролем, та за дванадцять днів галерея фактично стала порожньою. Умовний карантин було скасовано, та все частіше діти почали підходити до нового ватажка та питати, чи можна зайняти якесь гарненьке місце серед зелені, для сну та відпочинку. Вона відповідала, що поки Терапевт не дозволяє, але ватажок буде пам’ятати за це.

Отже Мілана все більше впевнилась в тому, що хоче йти до Легіону. Вона мала обов’язково поговорити з цими диваками. Дівчина ще тоді звернула увагу на те, що діти вели себе якось по дорослому, зверхньо. Хоча, можливо, причина не в цьому. Щось тут було не так.

- Степан, - крикнула Мілана, виходячи на перший поверх, та побачивши хлопця, що повертається з вулиці, - мені потрібно поговорити з тобою.

Степан зняв шапку, струсив сніг, що нападав на плечі та рукава. Всміхнувся та підійшов до Мілани.

- Мій ватажок, - він схилив голову, - наказуйте все, що забажаєте. Я виконаю ваше доручення, навіть якщо це буде коштувати мені життю.

- Припини, - Мілана почервоніла та легенько вдарила Степана рукою в плече, - мені дійсно треба дещо проговорити з тобою.

- Та я шуткую, - відповів той та запропонував відійти в сторону місцевої канцелярії, - розказуй.

- Я не встигла про це розповісти, - почала дівчина, - але коли ми розійшлись з Легіоном, мене позвала Маша та дещо повідомила, - Степан підняв брови очікуючи продовження, - вона сказала, що їй та Ромі по тринадцять років.

- Як це? – хлопець навіть шапку упустив на підлогу. - Це не можливо.

- Я теж так вирішила, - погодилась Мілана, - але навіщо їй брехати про це? Звичайно, мені в цілому здалось, що ці Маша та Рома якісь дивні. Вони вдягнені по смаку, я б сказала, сильно вишукано. Враження, що вони багато часу витрачають в магазині, щоб підібрати образ. Взагалі вели себе дуже по дорослому, або намагались себе так вести .

- Чесно скажу, - зам’явся Степан, - коли ви спілкувались, я слідкував за ними. Вони взагалі мені не сподобались. В мене було враження, що все що вони кажуть – суцільна брехня. Але й ти казала, що щось тебе дуже тривожить в цьому місці. Спочатку сніжками кидають, потім біжать за нами. Та коли ми зупинились, всміхнулись та запропонували поговорити. Що взагалі було? Якісь дивні актори, що не дуже добре грають свою роль.

- Ти трохи перебільшуєш, - всміхнулась ватажок, - вони звісно дивні, але не так вже сильно, як ти описуєш.

Степан підняв шапку та підпер стіну. Він знизав плечима, вказуючи, що можливо дівчина права. Мілана уважно розглядала підлогу та мовчала, але потім підняла обличчя на хлопця.

- Я хочу зустрітись з Машею та Ромою, - повідомила Мілана, - мені треба познайомитись з ними ближче та дізнатись, як же вони не заснули в тринадцять років. Можливо це допоможе нам в пошуках ліків від вірусу? Або я зрозумію, що мені робити з цим список рослин. Можливо я дарма витрачаю на це час.

- Тоді треба зібрати загін, - насупився Степан, показуючи, що йому не до вподоби ця ідея, - ти все ж таки стала ватажком племені Вітрів. Якось буде погано йти тобі без охорони.

- Ні, ні, ні, - відмахнулась Мілана, - якщо Маша підійшла та пошепки сказала це тільки мені, то вона не хотіла, щоб інші про це знали. Це схоже на секрет.

- Слухай, - Степан наблизився до Мілани та взяв її за руку, - я тебе одну точно не відпущу. Я тоді сам піду з тобою, - дівчина подивилась на руку хлопця, потім підняла на нього очі та відчула як червоніє.

- Я буду рада, якщо ти підеш зі мною, - відповіла Мілана та відвела очі, подивилась коридор, - загін точно буде зайвим. Підемо вдвох. Вирішено.