День 231

Дванадцять днів знадобилося дітям племені Вітрів і поселенню Порожньої Руки, щоб повністю одужати та повернутися до звичного життя. Терапевт працював від ранку до ночі: оглядав дітей, видавав ліки та стежив за перебігом хвороби. Мілана, уже в ролі ватажка племені Вітрів, допомагала хлопцеві чим могла. Вона організувала хлопців і дівчат, які стали помічниками маленького лікаря.

Щодня хворі й здорові діти мали міряти температуру та повідомляти про свій стан. Галерею, де росла зелень, розділили на дві частини: для хворих і для тих, хто вже одужував. Усі інші приміщення племені Вітрів і поселення Порожньої Руки залишалися житловими, тому хворим туди заходити не дозволяли. Вожаті займалися приготуванням їжі, а розвідники постійно виходили на вулицю в пошуках потрібних речей, хоча магазини вже майже спорожніли.

Як завжди казала Аліна:

— Має бути порядок у всіх справах. Тоді кожному буде простіше.

Цього принципу дотримувався й Юра — ватажок карате-до. Він іноді допомагав Мілані порадами, адже дівчина часом губилася в управлінні своїм племенем. Якою б важкою не була зима і через які пригоди не довелося пройти дітям, зараз усе нарешті стало на свої місця. Спокій був потрібен усім, і вони його отримали.

Аліну, як і решту дітей, перенесли на другий поверх, але поселили в окремій кімнаті. Мілана іноді приходила до неї й просто говорила вголос, ніби подруга могла почути. Саме тоді вона розповіла про Легіон і про тих дивних хлопця та дівчину — Машу і Рому.

На жаль, Мілана не встигла поділитися новиною, яку дізналася. Їм було по тринадцять років, і вони не заснули. Це здавалося неймовірним і давало надію, що командирка, а тепер уже ватажок, дуже близька до розгадки ліків або антивірусу.

Одного разу, сидячи біля ліжка Аліни, Мілана зізналася:

— Не можу знайти собі спокою.

Терапевт тримав усе під контролем, і за дванадцять днів галерея майже спорожніла. Умовний карантин скасували, а діти дедалі частіше підходили до нового ватажка й запитували, чи можна вже облаштовувати собі місця для сну серед зелені. Мілана відповідала, що Терапевт поки не дозволяє, але вона пам’ятає про їхнє прохання.

Саме тоді вона остаточно вирішила, що хоче піти до Легіону. Треба було поговорити з цими дивакуватими ватажками. Щось у них не давало їй спокою. Діти поводилися надто по-дорослому, навіть зверхньо. Але справа була не лише в цьому.

Щось було не так.

— Степане! — гукнула Мілана, виходячи на перший поверх і помітивши хлопця, який щойно повернувся з вулиці. — Мені треба поговорити з тобою.

Степан зняв шапку, обтрусив сніг із плечей та рукавів, усміхнувся й підійшов.

— Мій ватажку, наказуйте все, що забажаєте. Я виконаю ваше доручення, навіть якщо це коштуватиме мені життя.

— Припини, — почервоніла Мілана й легенько вдарила його в плече. — Мені справді треба дещо обговорити.

— Та я жартую, — засміявся хлопець і кивнув у бік канцелярії. — Ходімо. Розповідай.

— Я не встигла сказати раніше. Коли ми прощалися з Легіоном, мене покликала Маша й дещо повідомила.

Степан підняв брови.

— Вона сказала, що їй і Ромі по тринадцять років.

— Як це? — хлопець навіть упустив шапку. — Це неможливо.

— Я теж так подумала. Але навіщо їй брехати? Та й узагалі... вони якісь дивні. Одягнені так, ніби годинами підбирають собі образи. Поводяться надто доросло. Або дуже стараються такими здаватися.

— Якщо чесно, — зам’явся Степан, — поки ви говорили, я за ними спостерігав. Вони мені взагалі не сподобалися. Було відчуття, що все, що вони кажуть, — брехня. Спочатку кидаються сніжками, потім біжать за нами, а коли ми зупиняємося — усміхаються й пропонують поговорити. Наче погані актори, які не знають своєї ролі.

— Ти перебільшуєш, — усміхнулася Мілана. — Вони дивні, але не настільки.

Степан підняв шапку й сперся на стіну. Мовчки знизав плечима.

Мілана деякий час дивилася в підлогу, а потім підняла голову.

— Я хочу ще раз зустрітися з Машею та Ромою. Потрібно дізнатися, як вони не заснули в тринадцять років. Можливо, це допоможе нам знайти ліки від вірусу. А може, я нарешті зрозумію, що робити зі списком рослин. Раптом я марно витрачаю час.

— Тоді треба брати загін, — насупився Степан. — Ти тепер ватажок племені Вітрів. Не можна йти без охорони.

— Ні. Якщо Маша прошепотіла це тільки мені, значить, не хотіла, щоб про це знали інші. Це схоже на секрет.

— Слухай, — Степан наблизився й узяв її за руку. — Саму я тебе точно не відпущу. Якщо підеш — я піду з тобою.

Мілана подивилася на його руку, потім підняла очі на хлопця й відчула, як червоніє.

— Я буду рада, якщо ти підеш зі мною.

Вона швидко відвела погляд.

— Але загін точно зайвий. Підемо вдвох. Вирішено.

— Спершу поговоримо з Юрою, — нагадав Степан. — Не пам’ятаю, щоб Аліна розповідала йому про Легіон. Вони ж дружили, якщо вірити Ромі. Може, Юра щось знає.

Діти рушили до лабораторії. Біля дверей стояла змішана охорона племені Вітрів і поселення Порожньої Руки. Побачивши ватажка, хлопці й дівчата одразу відкрили замок.