День 219

Мілана вийшла з Дослідного Центру, одразу ж її зустрів пронизливий холодний вітер. Натягнула сильніше шапку та перевірила, чи повністю закрита куртка. Рюкзак поправила, підтягнула шлейки та рушила до паркану парку Совки. Саме туди повела її Аліша, яка розбудила дівчину вночі. Командирка була без настрою, але кішка була дуже наполеглива. Кусалась, нявкала, навіть спробувала дряпатись. Прийшлось встати та дізнатись, чому та причепилась.

За десять хвилин подруги вже були на вулиці. На годиннику чотири ранку, сонце ще навіть не планувало вставати, тому без ліхтарика не обійтись. Дійшли до паркану, дівчина відсунула зламану частину та зайшла в парк. В свій час, коли поселенці Порожньої Руки перемістились до Дослідного Центру, не переймались перелазити. Просто спиляли одну опору та відкрили паркан, відтягнувши його великим натовпом.

Подруг зустрів густий лісок парку, оскільки саме в цьому місці росло багато дерев. Сніг майже не сипав, оскільки крони закривали доступ небу до землі. Аліша, як справжній пес, нюхала землю, засипану шаром снігу, та йшла протоптаною тропою. Не дійшовши до поселення, Аліша зупинилась та глянула на Мілану. Дівчина підійшла та хитнула головою. Кішка повернула морду вліво від тропи та нявкнула, вказуючи в ту сторону.

- Мені треба йти в ту сторону? – підняла брови Мілана. - Продиратись через сніг? – Аліша наче погоджуючись мотнула мордою.

Дівчина глянула на сніг в тій стороні, його було доволі багато. Але нічого не поробиш. Опустилась, штани натягнула на взуття та дістала будівельну стрічку. Почала туго обмотувати штанину. Цей метод показала Аня, однокласниця Мілани, яка була неймовірно знову побачити дівчину у себе в гостях. Вона пояснила, що якщо так обмотати штани навколо взуття, то сніг не буде заходити в взуття і нога не намокне.

Ступила крок, другий та рушила вперед. Аліша побігла за дівчиною, стрибаючи, намагаючись не намочити своє хутро на животику. Через деякий час кішка нявкнула, дівчина зупинилась. Аліша пролізла між ніг командирки та принюхалась. Вилізла назад та махнула мордою. Мілана розцінила це як «Рухайся далі», тому ще деякий час йшла вперед. Знову зупинка, перевірка. Аліша задоволено сіла перед подругою та показала мордою на землю.

- Аліша, - засміялась через шарф Мілана, - я серед ночі йду в ліс, куди ти мене ведеш. Але зараз я щось засумнівалась в тому, що це хороша ідея. Ти хочеш, щоб я землю почала рити?

Ліхтарик освітлював все навколо та напевно якось переломлював світло не вірно. Але після питання, дівчині здалось, що кішка всміхнулась та закивала мордою, погоджуючись з пропозицією подруги. Мілана підняла очі догори, за ними й руки в німому питанні. Кішка відійшла в сторону, а дівчина впала на коліна та почала розгрібати сніг. Довго не возилась. Рукавиці замели ще декілька пригоршень снігу, та командирка побачила щось чорне. Вона швидко розчистила підлогу та побачила люк.

Мілана підняла голову, посвітила ліхтариком навколо та побачила паркан поселення. Вона згадала. Це був той самий люк, з якого дуже давно дівчина разом з Іллєю та Ксенією вилізли з величезного підземного тунелю. Це була перша подорож до Дослідного Центру, в пошуках ліків та не сплячих дорослих. Неймовірно! Потім Мілана підозріло глянула на Алішу.

- Киця, - спитала тихо Мілана, - ти дійсно кішка? Інколи мені здається, що це абсолютно не правильна думка – вона хотіла погладити Алішу, але та відскочила від мокрої від снігу рукавички , - ми зараз маємо залізти до тунелю?

Аліша нявкнула, погоджуючись та знову показала на люк. Мілана засміялась, бо подруга почала її підганяти, поки дівчина впадала в спогади та ніжність. Підчепити люк не вдалось, та командирка намацала невеликі дірочки між люком та впадиною для цього люку. Відкрила рюкзак та дістала розкладний ножик. Розкрила, засунула в дірочку та потягнула. Люк піддався та відкрився. Мілана відсунула люк в сторону та посвітила ліхтариком вниз. З невеликого тунелю повіяло холодним та смердючим вітром. Внизу текли каплі води, та було враження, що все ж таки під землею не так холодно як на вулиці.

Алішу дівчина підняла та засунула в свій рюкзак. Розвернулась та ставши ногою на металеву драбину, почала спускати вниз. Ліхтарик затиснула в зубах та, спустившись трохи вниз, рукою потягнула люк на себе. Кришка хлопнула, ставши на своє місце. Подруг поглинула повна тиша, без скрипу снігу та завивання вітру. В вухах почало дзвеніти, та за мить дзвін пройшов, почулось капання води на підлогу. Мілана спустилась до кінця, стала на підлогу, освітила навколо ліхтариком. Пусто. Нікого.

Пам’ятаючи, що потрібно пройти маленький тунель та вийти на балкончик великого тунелю. Дівчина ступала тихо та світила ліхтарем вперед. З минулого разу в голові на все життя вбилась картинка з величезною зграєю щурів. Саме зараз про них Мілана і думала. Можливо, вони всім натовпом сидять біля струмочку, що посередині тунелю, та чекають закінчення зими? Дівчину пересмикнуло, аж мурахи побігли по спині.

Та пройшовши поворот, Мілана обережно посвітила ліхтариком на дно великого тунелю. Вона була готова в будь-яку мить бігти назад, відкривати люк, але тунель був пустим. Тільки струмочок, що так і тік поволі та тихенько. Під землею не було тепло, але мороз майже не відчувався. Мілана зняла шарф та шапку, рефлекторно вдихнула повітря. Смерділо гнилими водоростями, чи чимсь подібним.

Спустившись на саме дно, обережно стала біля струмочку та зняла рюкзак. Дістала Алішу та обережно поставила на підлогу. Кішка буле не в захваті, але саме вона показувала дорогу. Мілана всміхнулась, та озвучила це вголос. Аліша повернула морду до командирки та махнула нею вперед. Подруги поволі рушили тунелем. Побачили перші балкончики в обидві сторони. Пройшли далі та знайшли саме той балкончик з білою позначкою. Саме з нього, Мілана та її загін спустився сюди вперше. Дівчина згадала Іллю, та їй стало сумно. Зараз хлопець лежить у себе в квартирі, поряд зі своїми батьками. А Ксенія, з моменту, як Ілля заснув, майже не всміхалась. Вони дійсно були трохи більше ніж друзі, хоча можливо самі цього не розуміли. Або зрозуміли, коли хлопець потрапив в полон.