День 219

На двісті шістнадцятий день, ближче до вечора, плем’я Вітрів нарешті дісталося парку Совки.

Поселення Порожньої Руки зустріло їх покинутими будівлями.

У центральному готелі, там, де Мілана колись уперше побачила Юру, лежали десятки сплячих дітей.

Тих, хто не спав, ніде не було. Далі був зламаний паркан. Потім — Дослідний Центр.

Там вони зустріли Олену та дітей карате-до. Побачивши Мілану, Олена кинулася її обіймати. А потім розплакалася.

Вона розповіла про хворобу.

Про дітей, які один за одним падали й засинали. Про страх. Про безсилля.

І коли дізналася, що плем’я Вітрів прийшло не в гості, а шукати притулок, зблідла ще більше. Та назад дороги вже не було.

Разом вони вирішили боротися.

Терапевт оглянув хворих і сказав, що це грип. Але важкий. І небезпечний. Ліків бракувало.

Аптеки були розграбовані, завалені снігом або зіпсовані морозами.

На двісті сімнадцятий день заснули Христина та перший хворий із племені Вітрів.

Потім почалася нова хвиля. Щодня засинали нові діти.

Терапевт наказав зібрати всіх хворих у галереї. Здорових розселили окремо.

Тих, хто заснув, переносили до великої актової зали. Кожен день здавався останнім.

Але ніхто не здавався. Ніхто не хотів програти. Не після всього, що вони пережили.

Мілана вийшла з Дослідного Центру, і її одразу зустрів пронизливий крижаний вітер. Вона сильніше натягнула шапку, перевірила, чи щільно застебнута куртка, поправила рюкзак, підтягнула лямки й рушила до паркану парку Совки.

Саме туди привела її Аліша, яка розбудила дівчину серед ночі. Настрою не було зовсім, але кішка виявилася напрочуд наполегливою. Кусалася, нявкала, навіть намагалася дряпатися. Довелося піднятися й з’ясувати, чого вона домагається.

За десять хвилин подруги вже були надворі. Годинник показував четверту ранку. Сонце ще навіть не думало сходити, тож без ліхтарика було не обійтися. Дійшовши до паркану, Мілана відсунула зламану секцію та зайшла до парку. Свого часу, коли поселенці Порожньої Руки перебралися до Дослідного Центру, ніхто не хотів перелазити через огорожу. Просто спиляли одну опору й відтягнули паркан убік.

Їх зустрів густий лісок. У цій частині парку росло багато дерев, тому снігу під ногами було небагато — крони майже повністю закривали небо. Аліша, наче справжній пес, нюхала засніжену землю й упевнено йшла протоптаною стежкою.

Не доходячи до поселення, кішка зупинилася й озирнулася на Мілану. Дівчина підійшла ближче та кивнула. Аліша повернула мордочку ліворуч від стежки й нявкнула.

— Мені треба йти туди? — здивувалася Мілана. — Просто через сніг?

Кішка мотнула головою.

Дівчина глянула на незаймані кучугури. Снігу там було по коліно.

— Ну, добре...

Вона присіла, натягнула штанини поверх взуття й дістала будівельну стрічку. Цьому способу її навчила Аня, однокласниця, яка була неймовірно рада знову побачити Мілану. Якщо щільно обмотати штанини біля черевиків, сніг не потраплятиме всередину.

Перший крок. Другий. Мілана рушила вперед.

Аліша стрибала поруч, намагаючись не намочити хутро на животі.

Через кілька хвилин кішка нявкнула. Дівчина зупинилася. Аліша пролізла між її ногами, щось понюхала, повернулася назад і махнула мордочкою.

Мілана сприйняла це як: «Іди далі». Так вони пройшли ще трохи. Знову зупинка. Перевірка. Потім Аліша задоволено сіла перед нею й показала носом на землю.

— Алішо, — засміялася Мілана крізь шарф, — я серед ночі блукаю за тобою по лісу. Але зараз починаю сумніватися, що це була хороша ідея. Ти хочеш, щоб я землю копала?

Світло ліхтарика дивно переломлювалося в темряві, але дівчині здалося, що кішка усміхнулася. А потім закивала.

Мілана підняла очі до неба й беззвучно розвела руками. Аліша відійшла вбік.

Дівчина опустилася на коліна й почала розгрібати сніг. За хвилину рукавички наштовхнулися на щось тверде й чорне.

Мілана швидко очистила поверхню. Люк.

Вона посвітила ліхтариком навколо й побачила неподалік паркан поселення. Спогад накрив миттєво.

Саме через цей люк вони колись вибралися з величезного підземного тунелю разом з Іллею та Ксенією. Їхня перша подорож до Дослідного Центру. Пошуки ліків. Пошуки дорослих, які не сплять.

Неймовірно. Мілана повільно повернулася до Аліші.

— Кицю... — тихо мовила вона. — Ти точно кішка? Бо іноді мені здається, що це не зовсім так.

Вона простягнула руку, щоб погладити подругу, але та відскочила від мокрої рукавички.

— Ми зараз маємо залізти в тунель?

Аліша нявкнула й знову показала на люк.

— Добре, добре, вже ліземо.

Мілана засміялася.