День 216

Мілана вилізла зі спального мішка, посунувши Алішу вбік. Кішка сонно підняла мордочку, нявкнула й знову вмостилася спати. Сонце лише піднімалося над горизонтом, повільно освітлюючи все навколо, тож у наметі вже було добре видно. Аліна та Ксенія ще спали, закутавшись у свої мішки.

Командирка тихо потягнулася до куртки та взуття. Вдягнувшись, розстебнула намет і вискочила надвір. Застебнула куртку, натягнула шапку та рукавички.

Морозне повітря зустріло її разом із променями холодного, але яскравого сонця. Табір ще спав. Навколо панували тиша й спокій. Не було ні вітру, ні снігу.

Потягнувшись, Мілана рушила до воріт і там побачила Христину. Командирка здивувалася, що її давня подруга добровільно стала на варту. Дівчина стояла біля прочинених воріт і дивилася кудись удалину. Чи то замислилася, чи то задрімала.

— На вахті спимо? — усміхнулася Мілана, тихо підійшовши до подруги.

— Привіт, Мілано! — Христина повернулася до неї й усміхнулася у відповідь.

Обличчя подруги було червоним від морозу, а очі — від безсоння.

— Ти взагалі спати лягала? — схвильовано запитала Мілана. — Щось ти виглядаєш не дуже.

— Та ні. Усі так втомилися, — відповіла Христина. — Я нікого не будила. Але мені якось краще на морозі.

Вона прикрила рот рукою й закашлялася.

Мілана підійшла ближче й торкнулася її лоба. Незважаючи на холод, обличчя дівчини палало. Командирка перелякалася й поспішила шукати Терапевта.

Щойно знайшла намет хлопця, одразу покликала Христину до себе. Та розвернулася й повільно рушила вперед, але не пройшла й трьох кроків, як упала обличчям у сніг.

У цей момент сонний Терапевт виглянув із намету й, побачивши непритомну дівчину, вискочив надвір. У штанах, светрі та самих шкарпетках.

— Та ви що, подуріли всі? — розсердилася Мілана, наздогнавши хлопця. — Ти б ще шкарпетки зняв перед тим, як вибігати. Мороз же!

Діти підняли Христину й понесли до намету. Хлопець одразу зачинив вхід, щоб не пускати холод, і розстебнув куртку дівчини. Притулившись вухом до грудей, почав рахувати удари серця.

— Пульс сповільнений. Вона виснажена, — Терапевт стривожено глянув на Мілану. — І я вже відчуваю, що вона вся горить.

Хлопець порився в рюкзаку, дістав градусник, зняв ковпачок і простягнув його Мілані. Дівчина підняла руку Христини та засунула прилад під светр.

Тим часом Терапевт висипав на спальний мішок вміст аптечки. Знайшов жарознижувальні таблетки й відкрив пляшку з водою.

Коли пролунав сигнал завершення вимірювання, вони дістали градусник. Мілана злякалася — такої температури вона ще ніколи не бачила.

На дисплеї світилися цифри: 41,5.

Терапевт тихо вилаявся й попросив відкрити маленьку склянку з якоюсь рідиною. Одразу заборонив її нюхати.

Мілана взяла ватку, відкрила кришку й змочила її. Обережно піднесла до носа Христини.

Від різкого запаху дівчина миттєво розплющила очі й судомно вдихнула. Її одразу почало нудити, але виявилося, що вона навіть не вечеряла.

Командирка простягнула ліки й воду, та Христина лише похитала головою.

Терапевт закотив очі, підсунувся ближче й силоміць відкрив їй рот. Дівчина спробувала чинити опір, але сил майже не мала. Мілана поклала таблетки на язик і обережно влила трохи води. У цей момент хлопець затиснув Христині ніс.

Не маючи змоги вдихнути, вона рефлекторно ковтнула.

Закашлялася, але ліки проковтнула.

Потім діти зняли з неї взуття, вклали до спального мішка й щільно застебнули його.

Мілана вийшла з намету, щоб розбудити Аліну й повідомити про Христину. Терапевт сказав, що залишиться з хворою та доглядатиме за нею.

Температуру потрібно було збити, але хлопець був мовчазним і похмурим. Командирка відчувала: усе набагато серйозніше, ніж він говорить.

Щойно ватажок почула про хвору, одразу прибігла до намету Терапевта.

— Як вона?

Хлопець лише знизав плечима.

— Шансів небагато. Думаю, температура піднялася ще вчора. Вона ж навіть не вечеряла. А потім усю ніч простояла на вахті, бо ніхто її не змінив. Як не дивно, мороз урятував її від ще гіршого.

Він шморгнув носом і продовжив:

— Батьки казали, що якщо температура перевищує сорок градусів, таблетками її збивати майже марно. Треба вводити ліки прямо в кров. Шприц у мене є, а от потрібних препаратів — немає.

— Але таблетки можуть подіяти? — тихо запитала Аліна.

У відповідь Терапевт лише невпевнено знизав плечима.

Залишалося чекати.

Новина про хвору дитину швидко облетіла все плем’я Вітрів. Вожаті та розвідники були стривожені, але невдовзі повернулися до ранкових справ.

Розчистили сніг, розпалили мангали, взялися готувати сніданок. Дітей було багато, тому працювали всі.

Мілана та Аніта зібрали загін розвідників і відправили його оглянути дорогу. За Шпалерним ринком мав бути поворот до приватного сектору. Саме там починався останній відрізок шляху до парку Совки.