День 215

Минуло кілька днів відтоді, як із поселення автомобільного майданчика врятували двох дівчат. Вмовляти їх не довелося — щойно вони почули про своїх, погодилися одразу. Пообіцяли поводитися пристойно й допомагати в усьому. Вони навіть не уявляли, яким насправді є Замок Вітрів і скільки там дітей. Саме це, напевно, й стало причиною, через яку один із ватажків поселення наважився на напад.

Марію та Славка теж випустили з в’язниці, щойно Мілана зі своїм загоном повернулася до племені. Поселення повелося необдумано, наробило лиха, але ці діти ні в чому не були винні. Тож вони стали частиною Замку Вітрів.

Хлопці та дівчата підбадьорилися спільними діями. Так, було холодно, але діти є діти. У школі знову лунав сміх, з’явилася радість. Якими б не були проблеми — вони завжди вирішуються. Тому, Гра, витри носа — ми йдемо далі.

Сьогодні, прокинувшись, діти дізналися дуже радісну новину. Сніг, який падав більше місяця, нарешті вщух. Небо посвітлішало, навіть виглянуло сонце. Ні, воно не гріло, але саме проміння вже тішило око. До цього сніг приховував усе навколо. Надворі стало яскраво й ніби веселіше. Щоправда, мороз і далі тримався на позначці мінус двадцять.

Діти, навіть без наказу ватажка, зібралися надворі й почали розчищати подвір’я перед головним входом. Уся територія Замку Вітрів давно перетворилася на систему тунелів — до запасних воріт, навколо школи, до теплиць. Але дітям хотілося більше простору.

Закінчивши з подвір’ям, хлопці й дівчата влаштували битву сніжками. Сніг ліпився погано, але справа була не в цьому. Нарешті вони почали відчувати зиму, а не лише холод і страх.

— Що будемо робити з генератором та опаленням? — запитала Аніта, підійшовши до розчервонілої Аліни після битви. — У школі холодно. А якщо температура ще впаде — буде біда.

— Так, це зрозуміло, — погодилася Аліна. — Але Давид уже кілька днів ходить із якимись картами по поверхах і перекриває труби. Я навіть сварила його за те, що він постійно змушує дітей розбирати барикади між першим і другим поверхами. А він ходить, бурчить і дивиться у свої схеми.

— Це його робота, — засміялася Аніта. — Він дуже серйозно до цього ставиться.

Раптом надворі стало моторошно тихо — аж у вухах задзвеніло. А потім земля здригнулася від глухого вибуху. Діти рефлекторно присіли й почали озиратися навколо. Сніжки попадали на землю, бійка миттєво стихла. У ту ж мить із труб, виведених із бомбосховища, повалив густий чорний дим. Унизу щось сталося.

Вхідні двері розчахнулися, і звідти вискочив Давид — увесь у сажі та моторному маслі. Він замахав руками, заспокоюючи дітей. Небезпека минула. Але, побачивши Аліну, хлопець закрив обличчя руками й гірко заплакав. Ватажок та Аніта швидко підбігли до нього.

— Давиде, що сталося? — перелякано запитала Аліна.

— Генератор вибухнув, — тихо промовив хлопець, ридаючи в долоні.

— Як вибухнув? — злякалася Аніта. Вона схопила якогось хлопця й наказала швидко знайти Мілану. — Поясни!

— Я кілька днів перекривав труби, — почав Давид. — Хотів повернути опалення, але для цього треба було відключити два поверхи. І коли все зробив — вирішив спробувати. Опалення запустилося, спочатку все було нормально. А потім усе затряслося, і я почув вибух, — він трохи заспокоївся. — Я одразу побіг у бомбосховище й побачив, як горить генератор.

— Ти його загасив? — втрутилася Аліна.

— Ні… Я злякався, — похитав головою Давид. — І вискочив сюди.

Аліна заскочила до школи й почала збирати хлопців та дівчат. Треба було знайти вогнегасники, маски й відра для снігу. Якщо загориться школа — гірше вже не вигадаєш.

Почалася метушня. Діти збирали потрібні речі, набирали сніг і спускалися в бомбосховище. Звідти валили густі чорні клуби диму, у школі майже нічого не було видно. Швидко повідчиняли вікна, впускаючи крижане повітря й виганяючи дим.

За деякий час пожежу вдалося загасити. У школі знову можна було дихати, хоча стало ще холодніше. Вікна зачинили, але тепло поверталося повільно. Опалення більше не було. Лише гаряче дихання дітей племені Вітрів.

Аліна негайно зібрала всіх командирів і Давида в актовій залі на другому поверсі. Усім іншим наказали тепло закутатися й чекати. На пропозицію розпалити вогонь у холі ватажок одразу відповіла відмовою.

— Народ, — почала Аліна, — у нас велика проблема. Генератора більше немає. А це означає — немає води, немає світла, немає обігрівачів. — Вона подивилася на Давида, який досі стояв брудний від сажі. — Яка ситуація?

— Генератор треба ремонтувати, — хлопець підвівся й обвів поглядом командирів. — Але я сумніваюся, що зможу це зробити. Потрібні спеціальні прилади й деталі. Я не настільки в цьому розбираюся.

— А якщо про генератор забути? — запитала одна з дівчат-командирів.

— Без води труби з часом замерзнуть, — пояснив Давид. — Ми не зможемо качати воду. Уже зараз треба думати, як носити її з гіпермаркету. Для всього.

— Але нас тут понад сотня, — уточнила Аліна. — Скільки води нам потрібно?

— Дуже багато, — Давид опустив голову. — І ще… без електрики температура падатиме. Якщо вікна цілі й без щілин — повільно. Але приблизно за тиждень у Замку Вітрів буде майже так само холодно, як надворі.