День 209

У день нападу діти племені Вітрів ліквідовували наслідки ворожої атаки. Хлопця й дівчинку замкнули у в’язниці, перед цим нагодувавши й одягнувши. На них було боляче дивитися: обоє тремтіли від холоду й виснаження. Аліна не знаходила собі місця, розуміючи, що плем’я з автомобільного майданчика напало не через жадібність чи бажання захопити територію. Вони просто не мали іншого виходу.

Ватажок і Мілана знову згадали історію з дітьми, які намагалися пробитися до гіпермаркету. Тоді Мілана зі Степаном пропонували домовитися. Але ті обрали силу — і це привело до поразки. І до страшної шкоди для Замку Вітрів.

Увесь перший і другий поверхи другого корпусу довелося перекрити. Стримувати мороз на одному переході було значно легше, ніж боротися за кожну кімнату окремо. А спалень там вистачало. Потроху діти переносили речі з другого поверху на четвертий. Але відсутність опалення в усій школі не додавала настрою. Плем’я Вітрів постійно ходило у верхньому одязі й навіть почало сваритися через спальні мішки. Було нестерпно холодно.

Перший поверх майже не чіпали — там здебільшого були склади. Лише забрали консервацію, бо банки почали тріскатися від морозу. Третій поверх теж уцілів. А оскільки там тримали Люду, Андрія та інших полонених, їм просто видали теплі речі й куртки. Діти мерзли, але Аліна пообіцяла, що згодом вони спробують полагодити систему опалення й запустити її знову.

Учора ввечері Мілана та Аніта вирішили ще раз допитати дівчинку й хлопця з ворожого племені. Аліна вже говорила з ними, але нічого особливо важливого не дізналася. Можливо, особиста розмова дасть більше.

Питань накопичилося багато. Настрій був важкий. Навколо панував холод.

Повечерявши, дівчата взяли в їдальні їжу для полонених і пішли до другого корпусу. На третьому поверсі, дійшовши до середини коридору, почали читати таблички на дверях. Колись ватажок запропонувала підписувати кімнати — полонених ставало дедалі більше. Відпускати їх було небезпечно, а плутанина вже починалася.

Гра… навіщо ти так? Що тобі зробили всі діти світу? Чому ти змушуєш їх воювати одне з одним?

Знайшли двері з написами «Марія» та «Славко», провернули ключ і зайшли всередину.

У кімнаті горіло світло. Діти спали, закутавшись у ковдри просто в куртках і штанах. Минув уже день після нападу, а вони все одно не могли зігрітися.

Аніта поставила піднос на стіл і покликала їх.

Ковдри заворушилися, звідти визирнули сонні обличчя.

Все ж трохи відігрілися. Щоки вже порожевіли, а погляд став спокійнішим. Марія ще вчора сказала, що краще сидітиме у в’язниці все життя, ніж повернеться у своє поселення.

Мілана запросила дітей вечеряти.

Ті миттєво вискочили з ліжок і кинулися до столу. Порції були однакові, але вони їли так жадібно, ніби до цього харчувалися раз на день. І точно не такою їжею.

Коли вечеря закінчилася, Марія сховала руки в довгі рукави светра й обережно взяла чашку з чаєм. Кожен ковток приносив їй таку насолоду, що в Мілани защеміло серце.

Сльоза сама скотилася по щоці.

Вона швидко витерла очі й глянула на Аніту, чи не помітила та. Але Аніта саме дивилася на Славка, який підняв чашку однією рукою, а другою продовжував сьорбати ложкою залишки їжі.

Бідні діти.

— Маріє, Славку, — почала Мілана, — учора ви говорили з нашим ватажком. Але ми теж хочемо все зрозуміти.

Діти перестали пити чай і насторожено подивилися на командирок.

Мовчали.

— Вам немає чого боятися, — додала Аніта. — Ви самі сказали, що краще лишитеся тут. Але ми маємо знати, що сталося. Ви ж бачили своїх дітей? Розумієте, що з ними тепер?

Марія повільно кивнула. Вона знала, що всі, хто нападав, заснули від холоду.

Потім поставила чашку на стіл і подивилася спершу на Мілану, а тоді на Аніту.

— Нас завжди вчили мовчати, — тихо сказала вона й скоса глянула на Славка, ніби боялася, що той її переб’є. — Але, мені здається, гірше вже не буде.

Командирки мовчки погодилися.

— Тільки… можна спочатку дещо попросити?

— Що саме? — нахилилася вперед Аніта.

— А можна ще тих шоколадних цукерок, які були сьогодні на сніданок? — швидко випалила Марія. — І я все розповім.

Мілана та Аніта переглянулися й не стримали сміху. Було і смішно, і страшно. Семирічна дівчинка вже знала ціну інформації. І готова була продати її за жменю цукерок.

Коли ж вона востаннє їла солодке?

Славко теж пожвавився й активно закивав, підтримуючи угоду.

Аніта відчинила двері й покликала охоронців, які чергували на поверсі. Полонені час від часу щось просили, тому діти стояли неподалік постійно. Плем’я Вітрів не було варварами. У них були серце й совість.

Один із охоронців підбіг, і Аніта наказала принести з їдальні жменю шоколадних цукерок під її особисту відповідальність.

Хлопець кивнув і побіг униз. Другий мовчки повернувся до дверей.

Коли Аніта знову зайшла до кімнати, то побачила, як Марія аж розцвіла. Вона вже зручніше вмостилася на ліжку й допивала чай.