День 209

​В день нападу, діти племені Вітрів займались усуванням шкоди, яку влаштували вороги. Дітей, хлопця та дівчинку замкнули у в’язниці, та до цього нагодували та одягнули. На дітей було сумно дивитись, оскільки вони тряслись від холоду та голоду. Аліна не могла знайти спокою, розуміючи те, що плем’я з автомобільного майданчику напали не тому, що хотіли більше територій. Вони напала тому, що не було іншого виходу.

Ватажок з Міланою знову згадали історію з дітьми, що намагались відкрити гіпермаркет. Та Мілана з Степаном пропонували рішення. Ті ж вирішили діяти силою і це привело до їх поразки. А ще й страшної шкоди, яку отримав Замок Вітрів.

Весь перший та другий поверхи другого корпусу були перекриті. Втримувати мороз було простіше на одних дверях, ніж на кожній кімнаті, а їх було дуже багато. Потроху, діти попереносили речі з спальних кімнат другого поверху до четвертого. Але відсутність опалення в усій школі не додавало настрою. Плем’я Вітрів ходили постійно в верхньому одягу та почали битись за спальні мішки для сну. Було неймовірно холодно.

Щодо першого поверху, оскільки кімнати використовувались переважно як склади, нічого не міняли. Тільки позабирали консервацію, оскільки банки почали лопатись від низької температури. Третій же поверх не зачепило. А оскільки там були в’язниці для Люди, Андрія та інших полонених – лише видали теплий одяг та куртки. Діти мерзли, але Аліна обіцяла, що з часом, розберуться з опаленням та спробують запустити все заново.

Вчора ввечері Мілана та Аніта вирішили провести повторний допит дівчинка та хлопчика з ворожого племені. Аліна вже зробила це, та нічого цікавого не почула. Можливо сьогодні вони дізнаються щось додатково, або приймуть якісь рішення, поговоривши особисто. Питання були, настрій поганий, навколо холодно. Тому, повечерявши, забрали їжу у вожатих для цих двох полонених та пішли до другого корпусу. На третьому поверсі, дійшовши до середини коридору почали читати таблички з написами. В свій час ватажок запропонувала підписувати кімнати, тому що полонених стає все більше. Відпускати не можна, може бути тільки гірше. А плутаниця вже почалась.  Гра, навіщо ти так? Що тобі зробили всі діти світу? Навіщо ти змушуєш їх боротись один з одним?

Знайшли двері з написом «Марія» та «Славко», провернули ключ та зайшли всередину. В кімнаті горіло світло та діти, укутавшись в ковдри, спали в куртках та штанах. Пройшов день з моменту нападу, а вони все не могли ніяк відігрітись.

Аніта поставила піднос на стіл та гукнула дівчину та хлопця. Ковдри заворушились, та звідти виглянули сонні діти. Все ж таки, трохи відігрілись, оскільки командирок зустріли червоні щічки та спокійний погляд. Марія ще тоді казала, що краще вона буде сидіти завжди в в’язниці, аніж повернеться в своє поселення.

Мілана запросила Марію та Славка вечеряти. Діти вискочили з ліжок та кинулись до столу. Порції були однакові, то ж схопивши свою тарілку, почали махати ложками та поглинати їжу. Дивитись на це було боляче, було враження, наче до цього їли вони не частіше одного разу на день, та й не так смачно.

Як тільки з вечерею було покінчено, Марія заховала руки в довгих рукавах светра, та взяла чашку з чаєм. Кожен ковток був такою насолодою для дівчинки, що у Мілани навіть сльоза потекла по щоці. Вона швидко витерла очі, глянула на Аніту, чи не побачила та. Та Аніта в цей момент слідкувала за Славком, який теж підняв однією рукою чашку, а іншою набирав ложку та сьорбав. Бідні діти.

- Марія, Славко, - почала Мілана, - вчора ви говорили з нашим ватажком, але ми хотіли б також з вами все проговорити.

Діти припинили пити чай, перелякано глянули на командирку племені Вітрів. Але мовчали.

- Потрібно довіряти нам, - додала Аніта, - вам немає чого боятись. Ви самі казали, що краще будете сидіти тут, ніж повернетесь. Та нам треба розуміти, що нам ще чекати. Ви бачили дітей вашого племені? Ви знаєте, що з ними трапилось?​

Марія махнула головою, показуючи, що вони знають про те, що всі хто нападав – заснули від холоду. Та потім, вона поставила чашку на стіл, подивилась на Мілану, а потім на Аніту.

- Нас завжди вчили мовчати, - тихо почала Марія, подивившись на Славка, вона боялась, що той почне шикати, - але мені здається, що вже гірше не стане,  - командирки підняли плечі, погоджуючись з цим, - тільки я хотіла про дещо спитати у вас. А можна буде отримати ще шоколадних цукерок, які приносили сьогодні на сніданок? – дівчинка подивилась на дівчат, та швидко додала, - І я все вам розповім.

Мілана та Аніта переглянулись та засміялись. Це було і смішно, і страшно. Та дівчинка семи років знає собі ціну. Все розкаже за цукерки. Та коли насправді вона їла смаколики останній раз? Славко, доречі, теж витягнувся та почав махати головою. Він погоджувався з такими умовами справи.

Аніта відкрила двері та покликала охоронців, що стояли на третьому поверсі, на всяк випадок. Полонені інколи гукали, щось просили. Плем’я Вітрів не варвари та мають душу й серце. Але ж і в туалет треба ходити дітям, полонені вони чи ні.

Охоронці підбігли та Аніта попросила йти одного з них до їдальні та під особисту відповідальність дівчини запросити жменьку шоколадних цукерок, які були на сніданок. Охоронець махнув головою, розвернувся та побіг на вихід з другого корпусу. Інший же мовчки повернувся назад, до вхідних дверей.

Як тільки командирка племені Вітрів повернулась в кімнату, то побачила як Марія розцвіла, та, допиваючи чай, всілась зручніше на ліжко.