День 207

З кожним днем ставало дедалі гірше. Від двісті першого дня й до сьогодні температура невпинно падала. Давид, місцевий технічний спеціаліст Замку Вітрів, постійно підвищував потужність опалення. Звісно, навантаження на генератор росло, а пального витрачалося все більше.

Аліна щодня ходила похмура й зосереджена. Діти бігали Замком і його територією в зимових куртках, принесених із гіпермаркету. Сині хмари затягнули все небо Столиці й не розходилися. Сніг сипав без упину, а штормовий вітер підганяв дітей, куди б вони не йшли. Найважче було дозорним на даху та біля воріт. Вони стояли, тремтіли від холоду, клацали зубами, закутавшись у теплий одяг. Варту скоротили до кількох годин — витримати довше було неможливо. Ватажок хвилювалася, щоб ніхто не захворів. Ліки були, Терапевт постійно сидів у медпункті, але експериментувати не хотілося.

Так минали останні дні. Знайшовши термометр, діти виміряли температуру й, побачивши мінус двадцять, по-справжньому занепокоїлися. Ставало тільки гірше. Як пережити всю зиму? Як витримати такий мороз? Вони готувалися до найважчих часів: збирали крупи, консерви, закрутки та одяг.

Давид запропонував притягти величезну ємність для рідини з приватної території гіпермаркету й заповнити її пальним. Усі боялися, що колонка й ручний насос просто замерзнуть. До заправки почали споряджати постійні загони.

Хтось із дітей також запропонував покинути Замок Вітрів і перебратися до гіпермаркету, де було повно туристичного спорядження. Там можна було знайти спальники для мінус тридцяти градусів і намети, здатні витримати страшенні шквали. Але Аліна відкидала ці ідеї. Навіщо, якщо є школа й генератор? Якби не цей пристрій, усе давно б скінчилося.

Щоранку, прокидаючись після тривожного сну, діти бралися до роботи: качали пальне, збирали продукти, одяг і речі. Від холоду їх трусило, не було ні апетиту, ні настрою. Темрява навколо тиснула на дитячі голови. Через чорне небо й безкінечний сніг здавалося, ніби ніч ніколи не закінчується.

Та це була не найбільша проблема.

Найстрашніше сталося на двісті сьомий день. Сьогодні.

Дозорні куталися в куртки та шапки, ховали обличчя в шарфи. Хлопці й дівчата племені Вітрів, що стояли на варті, охороняли запасні ворота. Загони, споряджені ватажком, бігали туди-сюди, тягнучи каністри, продукти, речі й зимове туристичне спорядження. Ворота весь час відкривали й закривали, тому їх тимчасово лишили відсунутими набік.

Олег, десятирічний хлопець у яскравій лижній куртці, стояв біля запасних воріт і вдивлявся в дорогу, яку пожирала темрява. Загін розвідників із гіпермаркету мав повернутися з хвилини на хвилину, але затримувався.

І раптом із темряви виринули діти.

Олег посвятив на них ліхтариком і здивувався: вони були без курток. Невже так розігрілися на морозі? Діти почали махати руками дозорним. Їх було не менше двадцяти, хоча Олег не пам’ятав, щоб відправляли такий великий загін.

Він теж махнув у відповідь.

Та за мить кілька хлопців вирвалися вперед і, підбігши до воріт, почали щось кидати.

До ніг Олега впав мертвий щур.

Тільця тварин посипалися навколо. Територію Замку Вітрів давно очистили за наказом Аліни, тому щурів було добре видно на снігу. Дозорні відскочили вбік. А діти в темряві почали розступатися, когось пропускаючи.

І тоді вони почули собачий гавкіт.

До воріт кинулися розлючені пси. Вони вискакували з темряви й заскакували на територію школи. Дозорні надто пізно зрозуміли, що мертві щури були приманкою.

Діти кинулися закривати ворота, але з десяток собак уже прорвалися всередину. Засув грюкнув, замок повісили. Дозорні схопили палиці й почали відганяти тварин.

Та голодні й озвірілі пси кидалися на дітей.

Пролунав крик.

Когось вкусили за ногу. Когось — за руку.

Діти падали на сніг, фарбуючи його кров’ю. Мороз пронизував тіла до кісток, і від цього біль здавався ще гострішим. Собаки розбіглися територією, гарчали й нападали на всіх, хто траплявся на шляху.

Олег крикнув, що біжить попередити ватажка, і розчинився в темряві школи.

Інші ж, розмахуючи палицями, відчайдушно відбивалися. Пси з кожною хвилиною ставали все лютішими.

А тоді зі сторони дитячого садка, що стояв впритул до школи, полетіло каміння.

Велике. Важке.

Здавалося, його запускають не руками, а рогатками. Ворог добре підготувався — знайшов опори й натягнув гуму. Камені були більші за дитячий кулак і летіли низько та швидко.

Над територією Замку Вітрів засвистіли снаряди.

Каміння вдаряло у вікна першого й другого поверхів корпусу, де спали діти. Скло дзвеніло, стіни й карнизи здригалися від ударів.

Спочатку мороз і міцні рами стримували натиск. Чулося лише глухе гупання скла й металу.

А потім одне вікно луснуло. Скло розлетілося дрібними уламками. Діти у спальнях закричали й вибігли в коридори.

За першим вікном тріснуло друге. Потім третє. Школу атакували, а мороз радів, просочуючись усередину. Нагріті кімнати почали замерзати просто на очах.