День 201

Група племені Вітрів, мов справжня експедиція, поволі пробивала сніговий тунель. Снігу намело по груди дорослому, і деякі діти навіть не бачили, що відбувається навколо. Минуло вже понад двадцять днів відтоді, як Мілана та її загін повернулися з міста Сонця, а сніг усе падав і падав, не зупиняючись ні на день. Тепер потрібно було лише дістатися гіпермаркету й поповнити запаси.

Колись Аліна дуже хвилювалася, що продукти зіпсуються. Та тепер усе змінилося. Зима накрила Столицю повністю й безповоротно.

Дві години експедиція пробивала прохід до магазину. Просунулися далеко, але й сил витратили чимало. Працювали по двоє: зачерпнули сніг лопатою, підняли, відкинули. Коли хлопці чи дівчата вже ледве стояли на ногах, їх змінювали інші. Дійшли до середини скверу, за яким починалася дорога з перехрестям. Далі — шиномонтаж і паркан приватної території гіпермаркету.

Щойно почався сніг, діти спорядили великий загін і нанесли до Замку Вітрів якомога більше їжі та речей. Усі чекали морозів. Але поки що зима залишалася відносно лагідною. Мороз був невеликий — достатній лише для того, щоб нічого не тануло. Сонце сховалося за темними сніговими хмарами. Іноді насувалися густі темно-сині, майже моторошні. Тоді здіймався вітер, розносив біле покривало й заліплював вікна Замку Вітрів. А потім хмари проходили, і негода вщухала.

Гіпермаркет відігравав надзвичайно важливу роль у житті дітей у цьому новому світі. На щастя, дорослі заснули навесні, коли зимовий одяг ще не встигли повністю прибрати. Тому в магазині залишилися величезні запаси курток, теплих речей і взуття.

У самому Замку Вітрів Давид поволі запускав систему опалення. Робив усе обережно, розбираючись крок за кроком. Казав, що не раз чув про труби, які лопалися від гарячої води. Тож кілька днів діти мерзли, поки маленький учений запускав спершу теплу воду, а потім гарячу.

Через те, що генератор працював постійно, тепер частіше доводилося ходити й по паливо. Це теж стало новим випробуванням для дітей. Набирали каністри — і в дорогу. Заправка мала величезні запаси, якщо дивитися очима одного-єдиного генератора.

Та Гра нічого не зможе зробити дітям. Вони впораються. Витримають. Переживуть. І ця зима не стане винятком.

Мілана зібрала загін із десяти старших хлопців і дівчат. Треба було добре запастися, адже такі кучугури взагалі не входили в плани племені. За все своє життя командирка ніколи не бачила, щоб снігу випадало понад метр. Вона розуміла: для Столиці це ненормально. І батьки ніколи не розповідали про щось подібне.

Загін пройшов сквер і вийшов на дорогу. Тут снігу було менше — відкритий простір не затримував заметів, а вітер розносив їх далі. Прокладати прохід стало простіше, і робота пішла швидше. Ще трохи — і діти будуть біля магазину.

Гіпермаркет було добре видно здалеку. Як і все навколо. Світ побілів настільки, що будь-який рух одразу впадав у вічі. А магазин велично стояв попереду, наче мовчки кликав плем’я Вітрів до себе.

— Степане, годі вже лопатою махати! — крикнула Мілана. — Дай Максиму попрацювати.

— Та без проблем, — засміявся Степан. — Я просто ранкову зарядку роблю.

Він розвернувся й передав лопату Максиму.

— Тримай мій темп, і за пів години будемо біля шиномонтажу.

Хлопець мовчки кивнув і взявся до роботи. Сніг полетів у різні боки, а загін поволі наближався до цілі.

Усі були тепло вдягнені: зимові куртки, теплі штани, кілька кофт. Вітру майже не було, мороз тримався слабкий, лише сніг поволі сипав із неба.

У перші дні зими діти шалено раділи. Влаштовували бої сніжками, ліпили сніговиків, будували фортеці. Аліна щоразу сміялася, коли бачила ті фортеці, й питала:

— Вам одного Замку Вітрів мало? Уже другий будуєте?

Мілана вдихнула холодне повітря й усміхнулася, глянувши на Алішу. Кішка йшла поруч, і вигляд у неї був такий, ніби її вели на страту. Насуплена, обережно переставляє лапи, фиркає на сніг. Спочатку Аліша ще бігала за сніжинками, але це швидко їй набридло.

Командирка дивилася на кішку й згадувала тата. Він так само ненавидів зиму. Так само насуплювався, кректав і йшов по снігу так, ніби це останнє випробування в його житті.

Перетнули перехрестя й вийшли на автомобільний майданчик біля гіпермаркету. Лишалося не більше сотні метрів. Тут снігу було приблизно по пояс, а верхній шар розлітався від найменшого руху.

Діти помітно повеселішали. Усередині магазину не було тепло, зате не було цього нескінченного білого світу. Очі вже боліли від снігу. Хотілося темряви, кольорів, чогось звичного.

— Мілано! — гукнув Максим, який ішов попереду. — Іди сюди!

Аліша миттю насторожилася. Побачивши це, Мілана швидко обійшла інших дітей і підійшла до хлопця.

Він показав на прохід, що відкрився, коли розчистили сніг. Попереду вже була порожня ділянка. Хтось побував тут раніше.

Мілана підняла палець догори, наказуючи всім присісти.

Степан підійшов ближче.

— Я піду першим. Подивлюся, що там.

Але Аліша фиркнула на хлопця й першою стрибнула в прохід між двома тунелями.

Чекали недовго. Коли кішка повернулася, вона просто сіла й почала вилизувати лапу.