День 201

Група племені Вітрів, як справжня експедиція, поволі пробивала справжній сніжний тунель. Снігу насипало на метр з кепкою, деякі діти племені навіть не мали можливості побачити, що відбувається навколо. Вже більше двадцяти днів, з дня повернення Мілани та її загону з міста Сонця, почав падати сніг та не зупинявся ні на день. А зараз потрібно було лише дійти до гіпермаркету за поповненням запасів. Аліна в свій час дуже хвилювалась, що залишки їжі можуть зіпсуватись. Та зараз все змінилось, зима накрила Столицю повністю та безповоротно.

​Дві години експедиція пробивала прохід до магазину. Просунулись доволі далеко, але й сил витратили дуже багато. Працювали по двоє. Лопатою зачерпнули, підняли, викинули. Коли хлопці чи дівчата вже втрачали всі сили, їх змінювали інші, повні сил. Дійшли до середини скверу, після якого була дорога з перехрестям. За дорогою шиномонтаж та паркан приватної території гіпермаркету.

​Як тільки сніг пішов, спорядили велику групу та добре нанесли продуктів та речей. Та стали чекати, що прийдуть морози. Та поки зима була більш-менш лагідна. Мороз не великий, так щоб нічого не тануло. Сонце заховалось та навколо темні снігові хмари, інколи заходили темно сині та дуже страшні, піднімався вітер та розносив біле покривало та заліплював вікна Замку Вітрів. А потім хмари проходили, та непогода вщухала.

​Гіпермаркет відігравав дуже важливу роль в житті дітей в цьому новому світі. На щастя, всі дорослі заснули навесні, коли ще не весь зимовий одяг замінили на більш легкий. То ж в магазині була величезна минулорічна колекція дитячих та дорослих курток та теплих речей. Щодо самого Замку Вітрів, то Давид запустив систему опалення. Робив все поволі, розбираючись. Він казав, що не раз чув про розірвані труби від гарячої води. Діти племені Вітрів були змушені мерзнути декілька днів, поки маленький вчений запускав теплу воду, потім гарячу.

​Так як генератор був задіяний постійно, частіше ходили й за паливом, що теж було новим для дітей. Набрали більше каністр та й в дорогу. Заправка має величезні запаси, якщо дивитись з точки зору одного єдиного генератору. Та, Гра, нічого не зможе перешкодити дітям. Вони все зроблять, з усім впораються, все подолають. Ця зима не має бути виключенням!

​

​Мілана зібрала загін з десяти дітей, хлопців та дівчат старшого віку. Треба добре запастись, так як такі величезні кучугури снігу були взагалі не в планах дітей. На своєму житті командирка ніколи не бачила, щоб снігу насипало більш ніж на метр. Вона розуміла, що це не нормально для Столиці взагалі, та й батьки ніколи про таке не розповідали.

​Пройшли сквер та вийшли на дорогу. Снігу тут було менше, оскільки місцевість була відкритою, та нічого не затримувало. Вітер розносив сніг далі й далі. Прокладати прохід стало простіше, тому запрацювали швидше. Ще трохи та діти будуть біля магазину. Його було добре видно, як і все навколо. Все біліло, тому будь-які рухи були помітні здалеку. А гіпермаркет велично стояв попереду, запрошуючи дітей племені Вітрів до себе.

- Степан, годі вже лопатою махати, - крикнула Мілана, - дай Максиму попрацювати.

- Та не питання, - засміявся Степан, - я просто хочу зробити ранкову зарядку, - він зупинився та, розвернувшись, передав лопату Максиму.

- Тримай мій темп, - мовив колишній командир розвідки губернатора, - та ми вже через пів години будемо біля шиномонтажу.

Хлопець махнув головою, погоджуючись та прийнявся за роботу. Сніг полетів в різні сторони, наближаючи загін до цілі. Всі діти були вдягнені в теплі штани, кофти та зимні куртки. Вітру не було, мороз не великий, лише сніг поволі падав з неба. Ще в перші дні діти дуже раділи снігу, оскільки можна було влаштувати бійки сніжками, ліпити снігових баб та деякі навіть будували фортеці. Як тільки Аліна бачила ті фортеці, то починала сміятись та питати дітей про те, чи не набридла їм свій Замок Вітрів, що вони ліплять новий з снігу.

Мілана вдихнула прохолодне повітря та подивилась з посмішкою на Алішу. Та йшли біля дівчини та на неї було страшно глянути. Насупилась, бережно та зосереджено переставляє лапи. На початку кішка бігала за сніжинками та згодом це швидко набридло. Командирка дивилась на Алішу та згадувала тата. Він так само не любить зиму, як кішка. Теж насупиться, теж крехтить та йде по тому снігу, наче це останнє, що відбудеться в його житті.

Пройшли перехрестя, вийшли на автомобільний майданчик гіпермаркету. Залишилось не більше сотні метрів. Снігу тут було не більше метру висотою, а верхній шар розлітався, треба лише трошки на нього подути. Діти повеселішали. В магазині не було тепло, але там не було цього всього снігу. Очі вже боліли від біленького, хотілось темряви та звичайних кольорів. А тут, наче в світі зникло все, крім білого. Тільки одяг дітей вказував на те, що це не так.

- Мілана, - гукнув Максим, який був зараз попереду, - йди сюди.

Аліша вмить насторожилась, а дівчина побачивши це, швидко оминула дітей та підійшла до хлопця. Він показав на прохід, який відкрився, коли він підчепив снігу. Попереду вже була відкрита місцевість. Хтось вже був біля шиномонтажу. Мілана підняла палець догори та показала, що всі мають сісти. Степан підійшов до дівчини та запропонував йти першим та подивитись, що там відбувається. Але тут з’явилась Аліша, фиркнула на хлопця та стрибнула в прохід, що утворився між двома тунелями.

Чекали не довго, коли Аліша повернулась, то сіла й почала вилизувати лапки. Мілана встала та повідомила, що попереду нікого немає. Діти увійшли в чужий тунель. Було видно, що його не копали лопатами, а просто пробивали своїми тілами. Дорога йшла зі сторони гаражів, що були не далеко від школи дівчини. З іншої сторони, прохід упирався в паркан гіпермаркету.