День 174

Командирка племені Вітрів відкрила очі. Навколо панувала темрява. Лише червона лампа на стіні підказувала, що Мілана знову опинилася в камері під стадіоном. Поранені рука й нога пульсували болем, але дівчина відчувала тугі бинти, що стискали синці та рани. Вона спробувала ворухнутися — тіло відгукнулося новим спалахом болю.

Та вже за мить у пам’яті спливли Дитячі Ігри. Вона й Ілля проти чемпіонів. Губернатор, який усміхався, спостерігаючи за знущаннями над дітьми. Добре хоч їх не змусили битися з полоненими. Мілана навіть уявити не могла, як підняла б зброю проти переляканих дітей.

І тут вона згадала Іллю, який лежав у неї на колінах.

Сльози покотилися по щоках. Воїн племені Вітрів тепер спав, як і всі дорослі. Мілана міцно стиснула кулаки. Хотілося власноруч відлупцювати Євгена. Як можна було так зіпсувати дітей, витягнути з них усе найжорстокіше?

І все ж командирка сподівалася, що далеко не всі діти міста Сонця такі. У новому світі неможливо вижити самому — треба триматися разом. Але якщо дитина потрапляла до міста Сонця й хотіла там залишитися, мусила жити за правилами. Усім подобаються Дитячі Ігри — значить, і тобі мають подобатися.

Мілана хотіла покликати Іллю, та розуміла: якщо він заснув, то вже не прокинеться. Але й ворухнутися вона майже не могла — усе тіло нило після бою.

Та мозок уперто підказував інше: вона стала переможницею.

То чому зараз сидить у в’язниці, а не в медичному пункті? Чому не в палаті чи хоча б удома? Губернатор не збирався її відпускати. Це було очевидно. Та й на її перемогу він явно не розраховував. Напевно, зараз просто шаленіє від люті.

Думки обірвало яскраве світло — лампа різко перемкнулася. Хтось увімкнув освітлення. Мілана миттю закрила очі руками. Піднімати руки було боляче, але інакше ніяк.

У коридорі почулися голоси. Уже біля самих дверей вона впізнала знайомий.

— Як це — я не можу забрати полонених?! — скаженів Степан. — Це наказ губернатора! Думаєш, мені подобається займатися цією жалюгідною роботою?

— Але полонених завжди вивозила охорона стадіону, — заперечив хтось незнайомий. — Якщо полонений засинає, ми маємо відвести його до Палацу Сну.

— Так, а тепер увімкни мозок! — знову гаркнув командир розвідки. — Губернатор наказав відвести цього полоненого саме мені. А оскільки цей полонений був чемпіоном, — Степан навмисно розтягнув слова, — я маю забрати обох. Одного кинути до сплячих, другому тикнути на це пальцем. Так наказав губернатор!

Діти ще якийсь час сперечалися, а тоді Степан перейшов на погрози. Коли ж запропонував хлопцеві особисто звернутися до Євгена й уточнити наказ — той одразу здався.

Двері відчинилися.

До камери зайшов Степан — смаглявий, міцний хлопець. За ним — переляканий командир охорони стадіону.

— Чого розляглася? — гаркнув Степан на Мілану. — Збирайся. Рушаємо до Палацу Сну, — він криво всміхнувся. — Повеземо твого друга на вічний сон.

Охоронець знову спробував втрутитися й запитав, хто повезе полоненого. Степан відмахнувся та покликав своїх розвідників.

У коридорі загуркотів візок.

До камери зайшли двоє дітей у чорному. Кофти з високими комірами натягнуті майже до очей, шапки опущені так низько, що видно було тільки погляди. Вони скидалися на ніндзя. Напевно, надворі холодно. Або ж просто ніч.

Розвідники підійшли в інший куток камери й щось підняли. Мілана повільно сіла на матрац. Діти обережно винесли тіло Іллі.

— Я все одно не розумію, — не вгамовувався охоронець. — Наступного дня після Дитячих Ігор ми вивозимо всіх сплячих. Є процедура. Чому цього разу ти приходиш о третій ночі й кажеш, що сам повезеш полоненого?

— Бо він не полонений, — повільно й роздратовано відповів Степан. — Він чемпіон. І вона теж чемпіонка, — хлопець ткнув пальцем у Мілану. — Вона має бачити, як ми залишаємо її напарника в Палаці Сну. Зрозумів?

— Так, — невдоволено буркнув охоронець. — Роби що хочеш.

Він розвернувся й вийшов.

Степан роздратовано підганяв своїх людей — ті довго возилися зі сплячим Іллею. На візку стояла клітка. Хлопця посадили всередину, замкнули дверцята й передали ключ Степану.

Той скинув рюкзак, дістав чорний одяг і кинув Мілані.

— Вдягайся швидко. Виходимо зараз же.

Сил сперечатися в неї не було. Ненависть до Степана піднімалася з грудей до горла, але водночас їй стало байдуже майже на все.

Що тепер? Їх залишать у Палаці Сну? Поб’ють і кинуть помирати? Запруть в іншій в’язниці?

Нічого не зрозуміло.

Та байдуже.

Стискаючи зуби від болю, Мілана натягнула чорні штани й кофту поверх свого одягу.

Коли вона вийшла в коридор, то побачила Іллю. Тихий. Спокійний. Сплячий у клітці.

Серце знову боляче стиснулося.

Мілана витерла сльози рукавом і подивилася на розвідників. Їх було троє — хлопець і дві дівчини. Двоє тримали візок, третя мовчки дивилася на Мілану.

За час служби в розвідці губернатора вона нікого з них не запам’ятала. А може, просто не впізнавала через шапки й коміри.