День 174

Командирка племені Вітрів відкрила очі та навколо була темрява. Лише червона лампа стіна вказувала на те, що Мілана знову опинилась в камері в’язниці, що була під стадіоном. Поранені рука та нога боліли, але дівчина відчувала бинти, що стискали синці та рани. Спроба ворухнутись визвала ще більше болю. Та не пройшло і хвилини, як згадались Дитячі Ігри. Як вона, разом з Іллею, боролись проти чемпіонів. Про губернатора, який всміхався з знущань над дітьми. Ну хоч не змусили битись з полоненими, оскільки Мілана навіть не уявляла як би підняла зброю проти переляканих дітей.

​В мить, дівчина згадала Іллю, який лежав у неї на колінах. Сльози потекли з очей. Воїн племені Вітрів тепер спить, як і всі дорослі. Мілана міцно стисла кулаки, вони хотіла відлупцювати Євгена. Як можна було так змінити дітей, витягнути саме жорстоке, що в них є. Та все ж, командирка сподівалась, що далеко не всі діти міста Сонця такі жорстокі. В новому світі вижити самому не можливо, тому треба гуртуватись. Та якщо дитина потрапила до міста Сонця і хоче лишитись в ньому, треба робити як всі. Всім подобаються Дитячі Ігри, тому й тобі мають подобатись.

​Мілана спробувала погукати Іллю, та розуміла, що якщо він спить, то не розбудить його. Але й ворухнутись дівчина не могла, оскільки все нило після бою. Та мозок підказав те, що дівчина стала переможцем. Чому вона зараз у в’язниці, а не в медичному пункті? Чому не в палаті, чи хоча б у себе вдома? Губернатор не планував відпускати її. Це було очевидно. Та він і не розраховував на її перемогу. Ох, як же він зараз розлючений.

​Думки дівчини обірвало яскраве світло, на яке переключилась лампа. Хтось увімкнув освітлення. Мілана вмить закрила очі руками, було дуже боляче підняти руки, але по іншому ніяк. Почулись голоси в коридорі в’язниці, вже біля самих дверей Мілана почула знайомий голос.

- Як це, я не можу забрати полонених? – скаженів Степан, - Це наказ губернатора. Думаєш, мені подобається займатись цією жалюгідною роботою?

- Але полонених завжди вивозила охорона стадіону, - не погоджувався хтось незнайомий, - якщо полонений засинає, ми маємо відвести його до Палацу Сну.

- Так, а тепер включи мозок, - знову закричав командир розвідки, - губернатор наказав відвести цього полоненого саме мені, - осанні слова Степан розтягнув, для більшого розуміння співрозмовника, - а оскільки цей полонений був чемпіоном, - продовжив хлопець, - я маю забрати обох. Першого кинути до сплячих, другому тикнути на це пальцем. Так наказав губернатор!

Діти ще деякий час сперечались, а Степан просто перейшов на погрози. Як тільки командир розвідників запропонував хлопцю особисто звернутись до Євгена з уточненням наказу – той здався. Двері відчинились, та в кімнату увійшов Степан, смаглявий міцний хлопець. За ним зайшов більш за все командир охорони стадіону, переляканими очима оглядаючи Мілану.

- Чого розліглась? – гаркнув Степан на Мілану, - Збирайся, рушаємо до Палацу Сну, - хлопець всміхнувся, - повеземо твого друга на вічний сон.

Охоронець спробував знову влізти в процес та спитав про те, хто ж буде везти полоненого. Степан відмахнувся від того та покликав своїх розвідників. В коридорі почулось, як заїхав візок. В камеру зайшли двоє розвідників, всі в чорному. Кофти з довгими комірами, натягнуті до очей. На головах чорні шапки, опущені знову таки до очей. Діти були схожі на ніндзя, та напевно на дворі холодно. На дворі ніч?

Розвідники підійшли в інший від Мілани куток та щось підняли. Дівчина сама почала підводитись та сіла на свій матрац. Діти в чорному підняли тіло Іллі та обережно понесли його до виходу.

- Я все одно не розумію, - не зупинявся охоронець, - на наступний день після Дитячих Ігор, ми вивозимо всіх сплячих. Є процедура, ми її виконуємо. Чому в цей раз ти приходиш о третій години ночі та повідомляєш, що сам будеш везти сплячого полоненого?

- Тому що він не полонений, - повільно та роздратовано відповів Степан, - він чемпіон! А вона теж чемпіон, - хлопець ткнув пальцем в сторону Мілани, - вона має бачити як ми лишаємо його напарника в Палаці Сну. Зрозумів?

- Так, - охоронець був не задоволений, - роби, що хочеш, - він розвернувся та вийшов з камери.

Степан роздратовано почав підганяти своїх воїнів, бо ті довго возились з сплячим Іллею. На візку стояла класична клітка, в неї й запхали хлопця. Замок закрили, ключ віддали Степану. Хлопець же зняв свій рюкзак та дістав чорний одяг, кинув його Мілані.

- Вдягай швидко, - знову таки роздратовано мовив хлопець, - виходимо зараз же.

У Мілани сил на питання та сперечання не було. Вона відчувала як ненависть до Степана піднімається з грудей до горла. Але в той же момент, їй було байдуже на все. Що тепер? Вони йдуть до якогось Палацу Сну і там залишать її та Іллю? Її поб’ють до безтями та лишать заснути дорослим сном? Чи просто залишать в іншій в’язниці? Нічого не зрозуміло. Але байдуже. Дівчина застогнала від болю, але почала надягати чорні штани та кофту поверх свого одягу.

Степан почекав, коли чемпіонка-полонена вдягнеться, та підізвав її на вихід. Дівчина вийшла і побачила візок з кліткою. В клітці спав Ілля, такий тихий та спокійний. Серце дівчини в який раз стисло від болю, на очах з’явились сльози. Вона витерла їх рукавами чорної кофти та подивилась на розвідників. Тих було троє, хлопець та дві дівчини. Хлопець та більш висока дівчина тримали візок, а інша просто стояла збоку та дивилась на Мілану.

Командирка племені Вітрів не довго була в розвідці губернатора, але нікого з дітей не впізнала. Хоча, можливо, не впізнала тому, що було видно лише очі. Навіщо так було вдягатись? Все ж таки холодно? Чи може вночі так дітей не буде видно? Знову питання, знову біль. Байдуже.