День 173

​На ранок Мілана прокинулась від яскравого світла, що включили у камері. Закрила очі руками та сіла на матрац. Поряд почула метушіння Іллі та незадоволене бурмотіння хлопця. Двері ж камери відчинились та до кімнати зайшли два охоронці, стали по бокам від дверей. За ними зайшли двоє переляканих хлопця, що везли з собою візок з каструлями. Пахло смачно, це точно була їжа.

​Ілля присвиснув та сказав, що зазвичай кормили водою та сухарями, інколи давали згоріле м’ясо чи рибу. А тут така смакота заполонила кімнату. Діти племені Вітрів встали та підійшли до кухарів. Один хлопець дістав піднос, а другий тарілки та прибори. В глибоку тарілку він налив суп, в якому плавали овочі. В іншу, не глибоку, поклав печену картопля та величезний шматок запеченої риби. На піднос також поставив чашку та налив в неї щось гаряче та темне, схоже було на чай, кинув два кубики цукру та поклав великий коржик хліба.

​Повернувшись до нових чемпіонів, він простягнув підніс Мілані та вклонився. Дівчина зніяковіла від такої пошани, але піднос взяла та відійшла до ліжка. Кухари все те ж саме організували для Іллі та з поклоном передали їжу і йому. Хлопець пішов на своє місце, круглими здивованими очима розглядаючи такий розкішний сніданок.

​Візок заскрипів, кухари зібрались та виїхали з камери. Охоронці побажали смачного та закрили за собою двері. Як тільки це відбулось, світло вимкнули. Майже в повній темряві, під червоним тьмяним світлом, діти племені Вітрів почали їсти. Не говорили, але добре пережовували. Відчуття були дуже приємні, адже хоч щось виділяло їх серед інших полонених. Вчора ж не так було помітно, коли зброю забрали, а самих запхнули до кліток.

​Після того, як з їжею було покінчено, хлопець та дівчина відставили підноси та завалились на ліжка. Так наїлись, що було важко рухатись. Тож можна було полежати, та дивитись в стелю.

- Як вважаєш, - відізвався Ілля, - ми зможемо перемогти на другий день?

- Ну, дивлячись на те, які там були чемпіони, - подумала Мілана, - у нас дуже багато шансів на перемогу.

- Було б добре, - сказав мрійливо хлопець, - як переможемо, зможемо бути вільними.

- В мене щодо цього дуже великі сумніви, - відповіла командирка племені Вітрів, - чомусь мені здається, що так просто нас губернатор не відпустить.

- Але ти сама казала, - Ілля все ж мав надію, - у нас немає ніякого рішення, ніяких ліків чи антивірусу. Чим ми можемо бути небезпечні для Євгена?

- Не знаю, - позіхнула Мілана, - але він така людина. Як захоче – так і буде.

Діти ще полежали трохи мовчки, а потім почали провалюватись в сон. До Ігор ще далеко, треба добре відпочити. Сьогоднішні Ігри точно не будуть продовженням. Та і що робити з тим, що зараз Мілана та Ілля стали чемпіонами. Тепер вони мають бити полонених? Від цих думок у Мілани волосся на голові почало вставати. «Кепські справи!» - подумала дівчина та заснула.

Тим часом місто Сонця стояло на головах. Всі чекали продовження Дитячи Ігор. На кожному куточку міста діти збирались та обговорювали вчорашнє видовище. Більш за всім сподобалось, як два полонених перемогли чемпіонів. Всі вболівали за Мілану та Іллю. Їх імена дізнались швидко, оскільки часто бачили, як Мілана ходила до друзів у наметове містечко.

У Ані замовлень стало в два рази більше, а Роню та Ксенію звільнили на сьогодні від роботи. А от Аліша не могла знайти собі місця, спочатку метушилась по намету, потім вискочила на вулицю та побігла в ліс. Можливо полювання трохи розслабить кішку, адже вона була дуже знервована.

В цей же час губернатор, накривши голову балахоном, ходив поміж дітей та слухав розмови. Він був розлючений тим, що всі вболівають за дітей племені Вітрів  В його розумінні, це було покарання та знущання, але ніяк не похвала та слава. Він так це не лишить, вони мають мучитися. Євгену набридла ця прогулянка, тож він розвернувся та пішов в поселення, до свого палацу.

Та коли Аня, втомлена, прийшла до намету, її зустріли Ксенія та Роня, разом з Алішею. Ксенія нервувала не менше кішки. Час спливає, але рішення ніякого не має.

- Можливо, мені якось зустрітись з тим Степаном? – спитала Ксенія, - Я не знаю, що нам родити.

- Так, губернатор сказав, що якщо вони переможуть, то будуть вільними, - відізвався Роня.

- І ти йому повірив? – дівчина здивовано підняла брови, - Я все ж таки спробую знайти командира розвідки та спитаю про Мілану.

- Не проси його допомоги, - попросила Аня, яка до цього часу сиділа та мовчала.

- Обіцяю, не буду, - погодилась Ксенія, - я просто спробую дізнатись від нього хоч щось.

Дівчина встала та відкрила намет, за нею вискочила й Аліша. Дівчата пішли до воріт Інституту, Ксенія взяла палицю. Буде на майданчику відпрацьовувати прийоми, щоб не було дуже підозріло. Оминули пляж та ринок, пройшли площу та через дорогу зайшли на майданчик. Там вже займалась група дітей, але Ксенія стала на краю та почала махати палицею. Аліша ж сіла поряд та почала дивитись на охорону, що стояла біля воріт на територію поселення губернатора.

Пройшло досить багато часу, та Ксенія трохи відволіклась від тяжких думок. Відпрацьовуючи прийоми, доволі втомилась, але зосередилась на самих руках. Та ось кішка встала та нявкнула. Дівчина зупинилась, подивилась на Алішу, а потім на ворота. З них виходив Степан з групою розвідників. Всі було в чорному одязі, гумові палиці на плечах. Ксенія мотнула головою Аліші, підзиваючи йти за нею, та побігла до розвідників.