День 173

На ранок Мілана прокинулась від яскравого світла, яке раптово спалахнуло в камері. Вона прикрила очі руками й сіла на матраці. Поряд почулося метушіння Іллі та його невдоволене бурмотіння. Двері камери відчинилися, і до кімнати зайшли двоє охоронців, стали обабіч входу. За ними з’явилися двоє переляканих хлопців із візком, заставленим каструлями. У повітрі запахло їжею — справжньою, гарячою й смачною.

Ілля присвиснув і сказав, що зазвичай полонених годували водою та сухарями, інколи давали підгоріле м’ясо чи рибу. А тут кімнату заполонив такий аромат, що в животі одразу забурчало. Діти племені Вітрів підвелися й підійшли ближче. Один хлопець поставив піднос, інший почав розкладати тарілки й прибори. У глибоку тарілку налив суп із овочами. На іншу поклав печену картоплю та величезний шматок запеченої риби. На піднос поставив чашку з чимось гарячим і темним, схожим на чай, кинув туди два кубики цукру й додав великий коржик хліба.

Повернувшись до нових чемпіонів, хлопець простягнув піднос Мілані й уклонився. Дівчина зніяковіла від такої пошани, але їжу взяла й відійшла до ліжка. Те саме кухарі зробили й для Іллі. Хлопець сів на своє місце, здивовано розглядаючи розкішний сніданок.

Візок заскрипів. Кухарі швидко зібралися й виїхали з камери. Охоронці побажали смачного та зачинили двері. Як тільки вони пішли, світло згасло. У майже повній темряві, під тьмяним червоним сяйвом, діти племені Вітрів почали їсти. Не розмовляли — лише мовчки жували.

Було дивне, але приємне відчуття. Вперше їх справді виділили серед інших полонених. Учора це не так відчувалося, коли забрали зброю й кинули до кліток.

Після сніданку хлопець і дівчина відсунули підноси та важко повалилися на ліжка. Від ситості навіть рухатися не хотілося.

— Як думаєш, — озвався Ілля, — ми зможемо перемогти й сьогодні?

— Зважаючи на тих чемпіонів, що були вчора, — задумливо відповіла Мілана, — шансів у нас багато.

— Було б добре, — мрійливо сказав хлопець. — Переможемо — станемо вільними.

— У мене щодо цього великі сумніви, — тихо мовила командирка племені Вітрів. — Чомусь мені здається, що губернатор так просто нас не відпустить.

— Але ж ти сама казала… — Ілля все ще тримався за надію. — У нас немає ліків, немає антивірусу. Чим ми можемо бути небезпечні для Євгена?

— Не знаю, — позіхнула Мілана. — Але він така людина. Як захоче — так і буде.

Вони ще трохи полежали мовчки, а потім почали провалюватися в сон. До Ігор було далеко, треба відпочити. Сьогоднішні змагання точно не стануть продовженням учорашніх. Та й що тепер робити з тим, що вони — чемпіони? Невже тепер доведеться бити інших полонених?

Від цих думок у Мілани мороз пішов шкірою.

«Кепські справи», — подумала вона й заснула.

Тим часом місто Сонця стояло на вухах. Усі чекали продовження Дитячих Ігор. На кожному кроці діти збиралися групами та обговорювали вчорашнє видовище. Найбільше всім сподобалося, як двоє полонених перемогли чемпіонів. За Мілану та Іллю вболівало майже все місто. Їхні імена швидко розлетілися, адже Мілану часто бачили біля наметового містечка.

У Ані замовлень стало вдвічі більше, а Роню й Ксенію на сьогодні звільнили від роботи. Лише Аліша не могла знайти собі місця. Спочатку металася по намету, потім вискочила надвір і побігла до лісу. Можливо, полювання хоч трохи заспокоїть кішку — вона була страшенно напружена.

Тим часом губернатор, сховавши голову під балахоном, ходив поміж дітей і слухав розмови. Його дратувало, що всі підтримують дітей племені Вітрів. У його розумінні це мало бути покаранням і приниженням, а не славою та захопленням.

Він так цього не залишить.

Вони мають страждати.

Євгену швидко набридла прогулянка, і він повернувся до свого палацу.

Коли Аня, втомлена, повернулася до намету, її вже чекали Ксенія, Роня та Аліша. Ксенія нервувала не менше за кішку. Час спливав, а рішення так і не було.

— Може, мені якось зустрітися з тим Степаном? — спитала Ксенія. — Я вже не знаю, що робити.

— Губернатор сказав, що якщо вони переможуть, то будуть вільними, — озвався Роня.

— І ти йому повірив? — здивовано підняла брови дівчина. — Я все ж спробую знайти командира розвідки й розпитати про Мілану.

— Не проси його про допомогу, — тихо попросила Аня, яка досі мовчала.

— Обіцяю. Я просто хочу дізнатися хоч щось.

Ксенія підвелася й відкрила намет. За нею вискочила Аліша. Вони рушили до воріт Інституту. Ксенія взяла палицю — вирішила потренуватися на майданчику, щоб не викликати підозр.

Оминули пляж, ринок, пройшли площу й вийшли до тренувального майданчика. Там уже займалася група дітей, але Ксенія стала збоку й почала відпрацьовувати удари. Аліша ж сіла поряд і не зводила очей з охорони біля воріт поселення губернатора.

Минуло чимало часу. Ксенія навіть трохи відволіклася від важких думок. Руки втомилися, але саме це й допомагало не думати.

Раптом Аліша підвелася й нявкнула.

Ксенія одразу озирнулася до воріт. Звідти виходив Степан із групою розвідників. Усі були в чорному одязі, з гумовими палицями на плечах.