День 172

Мілана прокинулась у кімнаті, зануреній у цілковиту темряву. Вікон не було, тому вона не розуміла, день надворі чи вже ніч. Але минуло щонайменше шість годин відтоді, як її кинули сюди й зачинили двері зовні. Отже, зараз ще день, а воїни племені Вітрів почнуть хвилюватися лише ввечері, коли вона не прийде на збори.

Як губернатор здогадався, що Мілана була в лабораторії?

Дівчина лежала на ліжку й дивилась у темряву. У голові перебирала весь план, кожен свій крок. Не могла зрозуміти, де припустилась помилки. Усе наче йшло ідеально. І що тепер буде? Навіть якщо її почнуть розпитувати, доведеться пояснювати, навіщо вона взагалі пішла в лабораторію.

Мілана засунула руку в кишеню й намацала папірці, які забрала звідти. Але якщо її обшукають — обов’язково знайдуть. І тоді запитань стане ще більше.

Недовго вона лежала в тиші. За якийсь час клацнув замок, і двері відчинилися. До кімнати зайшов губернатор із ліхтариком у руці. Промінь метався по стінах, вихоплюючи з темряви старі картини, сміття на підлозі й вузький прохід до ліжка. Лише тепер Мілана зрозуміла, що це, мабуть, камера у в’язниці, куди її й обіцяли посадити.

Євген зачинив двері, підійшов до ліжка й поставив ліхтарик на купу брухту. Сам сів на край. Мілана підібгала ноги й відсунулася подалі.

Губернатор деякий час мовчки розглядав її. Потім підняв руки, зняв резинку з коси, поправив волосся й знову зав’язав його. Склав руки перед собою й усміхнувся.

— Ну що, — промовив Євген низьким, трохи хриплим голосом, — знайшла те, що шукала?

Мілана вп’ялася в нього поглядом, намагаючись зрозуміти, що саме він знає і що хоче почути.

— Ні, не знайшла, — майже чесно відповіла вона. Записи старого лаборанта не були відповідями.

— Показуй, що в кишенях, — спокійно сказав губернатор. — Швидше. Ти ж не хочеш, щоб охорона скрутила тебе в цій пилюці й сама все витягла.

Цього Мілані точно не хотілося. Вона дістала папірці й простягнула йому.

Євген мовчки взяв листки, перечитав, а тоді підняв очі на дівчину й тихо засміявся.

— І що ти збиралася робити далі? — спитав він, хоча відповіді явно не чекав. — Тікати додому зі своєю зграєю? А як же ваш хлопець, якого мої охоронці спіймали в торговому центрі? Кинете його? Дуже сумніваюся.

— То віддай його нам, — просто сказала Мілана. — Ми підемо й нікого не чіпатимемо.

— Дівчинко, — Євген нахилився вперед і уважно подивився їй в очі, — у мене тут ціле місто дітей. Якщо ти не помітила. Нас тут понад тисяча. Кого саме ти збираєшся чіпати?

— Ми вам нічого не зробили, — Мілана намагалася витримати його погляд, хоч це було дедалі важче. — Ми просто підемо.

— Нічого не зробили? — здивувався губернатор і ляснув у долоні. — Ви прийшли в моє місто й зайняли місце тих, хто на нього заслуговує. Хочете забрати полоненого, якого чекають глядачі Дитячих Ігор. Ти влаштувалась на роботу в моєму поселенні, щоб обікрасти лабораторію. І це ти називаєш «нічого не зробили»?

Мілана промовчала. Відповідати було нічого.

— Поверни папірці, — тихо сказала вона.

Губернатор глянув на записи, всміхнувся й повільно розірвав їх на дрібні шматочки. Розкрив долоню й дмухнув. Клаптики розлетілися по ліжку, по ногах Мілани, по підлозі.

«Женьшень, родіола рожева, чебрець, шипшина, кропива, пустирник, смородина, кульбаба, медуниця, звіробій».

Мілана повторила все подумки. Тепер це було надто важливо.

— Давай інакше, — губернатор почухав виголений бік голови. — Я сам розповім, хто ви такі, чого сюди прийшли й чому я не дозволю тобі зробити те, що ти задумала.

Євген відсунувся до стіни, витягнув ноги на ліжко й вмостився зручніше. Мілана хотіла відсунутися ще далі, але вже не було куди.

— Ви прийшли або з Борщагівки, або з Академмістечка, — почав він. — Тут не вгадаю. Потім вирішили навідатися до терміналу, де мої дівчата ледь вас не схопили. Подумати тільки — п’ятеро дітей. Які були б Ігри… Але ви дивом втекли. Ми загнали вас у пастку, та спіймали лише одного. І я вирішив: ну гаразд, дітлахи злякались і розбіглися. Але ні. Ви знаходите мисливців, оселяєтесь у них і починаєте шпигувати. Ти крутишся біля Інституту, твоя подруга — біля стадіону.

Він усміхнувся.

— Я ще тоді хотів усіх вас виловити й підготувати до виступу на Дитячих Іграх. Але вирішив почекати. Хотів зрозуміти, що саме вас сюди привело. Ви поводились надто впевнено. Особливо біля Інституту.

Губернатор пояснив, як зрозумів, що їх цікавила саме лабораторія. Розповів, чому заборонив заходити на територію поселення і чому облаштував свої покої саме на другому поверсі.

Колись він сам спустився в лабораторію й переглянув знайдені матеріали. Майже всі документи були присвячені вірусу Гамма — і тому, що саме він заразив усіх дорослих. Євген вирішив, що саме через нього дорослі одного дня просто заснули. Клац — і все.

Усі записи про вірус він наказав винести надвір і спалити.

На здивований погляд Мілани губернатор відповів спокійно: