День 172

Мілана прокинулась в кімнаті, в повній темряві. Вікон не було, тому було не ясно, день надворі чи ніч. Та пройшло не менше шести годин з моменту, коли дівчину кинули в цю кімнату та зачинили двері ззовні. Тому зараз день, а воїни племені Вітрів почнуть хвилюватись ввечері, коли вона не прийде на збори.

​Як же губернатор здогадався, що Мілана в лабораторії? Дівчина лежала на ліжку, та в темряви дивилась на стелю. В голові перебирала весь план, всі свої дії. Вона не могла зрозуміти, де був прокол. Все наче йшло ідеально. Що ж тепер буде? Але вже будуть питання щодо того, чому вона пішла в лабораторію. Мілана засунула руку в кишеню та відчула там папірці, що забрала з лабораторії. Але коли почнуть її шукувати, то обов’язково знайдуть. Ось тоді питань стане ще більше.

​Дівчина не довго лежала в темряві. В якийсь момент провернувся замок та двері відкрились. До кімнати зайшов губернатор, який в руках тримав ліхтарик, що світив в різні сторони. В кімнаті стало світло, то тільки зараз Мілана побачила картини на стінах, та безлад на підлозі. Лише прохід від дверей до ліжка, та вона. Мабуть, це була камера у в’язниці, куди її й обіцяли посадити.

​Євген закрив за собою двері та підійшов до ліжка. Ліхтарик поставив на купу брухту, сам же сів на край. Мілана піджала ноги та відсунулась до іншої сторони ліжка. Губернатор деякий час сидів мовчки, розглядаючи дівчину. Потім підняв руки та зняв резинку, що тримала косу. Підправив волосся, та вдягнув резинку назад. Склав руки перед собою та всміхнувся.

- Ну що, - промовив Євген низьким та трохи хриплим голосом, - знайшла те, що шукала?

Мілана впилась очима в губернатора, намагаючись зрозуміти, що він знає, чи що намагається дізнатись.

- Ні, не знайшла, - майже чесно відповіла дівчина, оскільки записи старого лаборанта не зовсім були відповідями.

- Показуй, що в тебе в кишенях, - тільки й сказав Євген, - хутчіш. Ти ж не хочеш, щоб охорона скрутила тебе в цій купі брухту та самі дістали все з кишень

Дівчина була згодна, не хотілось би лежати в цій пилюці. Вона вийняла папірці з кишені та протягнула їх губернатору. Той мовчки взяв листочки та роздивився, перечитав. Потім підняв очі на Мілану та тихо засміявся.

- Що ж ти планувала далі? – спитав губернатор, але не чекав відповіді, - Тікати зі своєю зграєю додому? А як же ваш хлопець, якого мої охоронці спіймали в торговому центрі? Залишите його? Дуже сумніваюсь.

- То віддай його нам, - просто відповіла Мілана, - ми підемо собі, нікого не будемо чіпати.

- Дівчинка, - Євген піддався вперед та подивився на Мілану уважно, - в мене тут місто дітей, якщо ти не помітила. Нас тут понад тисячу хлопців та дівчат. Кого ти зібралась чіпати?

- Ми тобі нічого не зробили, - Мілана намагалась витримувати погляд губернатора, хоча це давалось дуже складно, - ми просто підемо.

- Нічого не зробили? – здивувався Євген та ляснув в долоні, - Ви прийшли в моє місто та зайняли площу замість тих, хто на це заслуговує. Ви хочете забрати полоненого, якого так чекають глядачі Дитячих Ігор. Ти знайшла роботу в моєму поселені, щоб потім викрасти речі з моєї лабораторії. Це ти називаєш «нічого не зробили»?

Мілана не відповіла, та й не було що відповідати. Вона попросила папірці назад, не розуміючи в чому суть цього діалогу. Але губернатор подивився на папірці, всміхнувся та просто розірвав їх на маленькі шматочки. Розкрив долоню, та посміхаючись подув на них. Шматочки полетіли вперед та впали на ліжко, ноги дівчини, на підлогу. «Женьшень, родіола рожева, чебрець, шипшина, кропива, пустирник, смородина, кульбаба, медуниця, звіробій» - Мілана повторила про себе всі рослини, тому що тепер ця пам’ять дуже важлива.

- Давай зробимо по іншому, - губернатор почесав вибритий бік голови, - я тобі сам розповім хто ти, що ти, та чому прийшли сюди. А потім поясню, чому я не допущу того, що ти задумала.

Євген підсунувся до стіни, витягнув ноги на ліжко, сів зручніше. Мілана хотіла ще відсунутись, але вже не було куди.

- Ви прийшли з Борщагівки чи Академмістечка, - почав губернатор, - тут точно не скажу. Та Вирішили завітати до терміналу, де мої дівчата майже схопили Вас. Подумати тільки, п’ятеро хлопців та дівчат. Які б були Ігри. Але неймовірним чином ви тікаєте з терміналу. Вас заганяють в пастку, але нам вдається схопити лише одного. Ну, не вийшло. Дітки злякалась та розбіглись. Але ні, ви йдете за мисливцями, впевнено оселяєтесь та починаєте шпигувати. Ти намотуєш круги біля Інституту, твоя подруга намотує круги біля стадіону. – губернатор всміхнувся, - я ще тоді хотів всіх виловити та підготувати до виступу на Дитячих Іграх. Але вирішив зачекати, - Євген склав руки в замок, - хотів подивитись, що ж насправді Вас привело до нас. Ведете себе впевнено, Інститут розглядаєте.

Губернатор розповів як зрозумів, що ви й так йшли в місто Сонця, оскільки вас цікавила лабораторія. Він же пояснив, що не даремно заборонив будь-кому заходити на територію поселення, і влаштував собі покої саме на другому поверсі. В свій час, губернатор зайшов в лабораторію, та вивчив матеріали, що знайшов. Практично вся лабораторія була засипана документами про вірус Гамма, та про те що цей вірус заразив всіх дорослих. Євгену прийшла думка в голову про те, що саме від цього дорослі в один момент заснули. Клац. Всі сплять. Всі згадки про вірус зібрали та винесли на двір, спалили на вогні. На здивований погляд Мілани, він відповів просто:

- Я, коли був ще зовсім малим, - сказав губернатор, - потрапив до дитячого будинок, бо батьки в мене були наркоманами. То чи тато, чи мама потрапили в реанімацію. Та й мене швидко забрали. Дорослі - то дивні істоти, мені вони не потрібні. Навіщо ж шукати антивірус? І так все чудово. У нас є місто! У нас є Дитячі Ігри. Це ж неймовірно, - він розвів руки в сторони, показуючи який рай навколо.