День 167

Наступного дня, після того як Мілану прийняли до розвідників губернатора, вона зібрала речі й вирушила до поселення на території Інституту. Її пропустили швидко — Степан попередив охорону про новеньку. У казармі дівчину одразу направили на другий поверх, де жили лише дівчата, й поселили в одну з кімнат.

На кожному поверсі були блоки з двох кімнат, між якими тягнувся маленький коридорчик — метр на метр. Окрім дверей до кімнат, там ще були двері до туалету й душової.

Мілана поклала речі на вільне місце верхнього ярусу двоповерхового ліжка, озирнулася й познайомилася з дівчатами. Двоє працювали в їдальні, а третя була охоронницею — з тих, що стояли біля воріт поселення або чергували біля особистих покоїв губернатора.

Соня та Ліза, працівниці їдальні, виявилися однокласницями. Обом по дев’ять років, постійно разом — справжні подруги. Мілані від цього стало сумно. Її загін залишився в наметовому містечку, а за розпорядком бачитися вони тепер зможуть нечасто. Все залежало від того, скільки роботи даватимуть розвідникам.

Охоронницю звали Софія. Їй було десять, вона майже не розмовляла й постійно ходила насуплена. Справжня охорона. Зайшовши до кімнати, Софія коротко привіталася, застрибнула на верхнє ліжко, повернулася до стіни й одразу заснула. Ось і все знайомство.

Та Мілана й не збиралася заводити дружбу. У неї була ціль — лабораторія. Зайти, знайти, піти.

І все ж на душі ставало дедалі важче. Вона знову згадала батьків.

Ще одним ударом стало те, що тварин брати із собою заборонялося. Тож у перший ранок Мілана довго обіймала Алішу й плакала, не в силах зупинитися. Кішка муркотіла та намагалася злизувати солоні сльози з її щік. Але настав момент, коли подругам довелося розлучитися. Хоч і ненадовго.

Минуло сім днів відтоді, як Мілана оселилася в поселенні губернатора. Роботи було небагато, але її давали щодня, тому дівчина регулярно бачила свій загін племені Вітрів і Алішу. Вона розповідала друзям усе, що бачила й чула. Особливо — про те, наскільки діти в поселенні одержимі Дитячими Іграми.

До свята на честь дня народження губернатора залишалося зовсім мало часу, тому підготовка тривала і вдень, і вночі. Що саме відбувалося на стадіоні, Мілана не знала — туди її не допускали.

Самого губернатора вона теж бачила рідко. Іноді він проходив десь удалині разом зі свитою, роздавав накази або люто кричав на когось. Після цього охорона хапала винного й відводила геть. Найімовірніше — до в’язниці.

Губернатор Євген завжди виглядав похмурим і грізним. Мілана ловила себе на думці, що навіть боїться його.

Першою будівлею Інституту була казарма. Колись це був лікарняний корпус. На першому поверсі розташовувалися великий хол, аптека та кілька магазинчиків. Тепер усі приміщення стояли порожні — усе їстівне діти давно винесли.

Від холу в обидва боки тягнулися довгі коридори зі сходами на верхні поверхи. За табличками на дверях можна було зрозуміти, що колись тут були кабінети лікарів. На другому й третьому поверхах знаходилися палати, тому в кімнатах досі стояли лікарняні ліжка й меблі для тривалого перебування.

Четвертий поверх займали процедурні та лабораторії. Але вони Мілану не цікавили — це були локальні лабораторії для аналізів пацієнтів.

Одразу за казармою відкривалася невелика лікарняна площа. Посередині стояв вимкнений фонтан, поряд — кілька пам’ятників видатним вірусологам і мікробіологам. Праворуч — їдальня та адміністративні приміщення. Ліворуч — технічна будівля, яку діти використовували для всього підряд: там зберігали продукти, тримали худобу, а ще облаштували в’язницю.

Навпроти казарми, за фонтаном, височіла триповерхова будівля губернатора.

У «палаці губернатора», як називали його діти, на першому поверсі була приймальня. Саме там збиралися розвідники зі Степаном і отримували накази. Там же охоронців розподіляли по дозорах, а іноді проводили загальні збори поселення.

Мілану це дивувало. Місто Сонця наче належало всім дітям, але саме поселення губернатора залишалося повністю закритим. Це одночасно лякало й захоплювало.

Разом зі страхом до Євгена в неї поступово з’являлася й повага. Він справді був дуже розумним. І, можливо, дуже хитрим.

Другий поверх палацу займали особисті покої губернатора. Туди допускали лише охорону, командирів і свиту. Напевно, були ще слуги, але цього Мілана так і не зрозуміла.

Євген поводився з усіма однаково. Нікого особливо не виділяв і нікого відкрито не принижував. Якщо наказував командиру принести чай чи каву — той мовчки біг виконувати.

Та найважливішим для Мілани був третій поверх. Саме там знаходилася Міжнародна Лабораторія Вірусології та Мікробіології.

І саме тому дівчина лютувала — доступ туди був майже неможливим. На перший поверх потрапити легко. Але щоб дістатися третього, треба пройти через покої губернатора.

Сьогодні був останній день внутрішньої розвідки Мілани. З одного боку, в неї вже не залишалося сил чекати. З іншого — затримуватися в місті Сонця так надовго теж не хотілося.

Особливо її лякали Дитячі Ігри на честь дня народження губернатора. Цей страх поділяли всі діти з племені Вітрів. А Ксенія дедалі сильніше хвилювалася за Іллю, якого потрібно було терміново витягати.