День 167

​На наступний день, після того, як Мілану прийняли в розвідники губернатора, вона зібрала речі та пішла до поселення на території Інституту. Її пропустили швидко, адже Степан попередив охорону щодо дівчини. Зайшовши в казарму, її відправили на другий поверх, де жили самі дівчата, та поселили в кімнату. На кожному поверсі були блоки по дві кімнати, між якими був невеличкий коридорчик метр на метр. В цьому коридорчику, окрім дверей до кімнат, ще була кімната з туалетом та душовою кабіною.

​Мілана склала речі зверху, на вільному місці двоповерхового ліжка. Оглянула кімнату та познайомилась з дівчатами, що жили в цій кімнаті. Двоє з дівчат були звичайними працівниками їдальні, а третя – охоронцем, з тих, хто стоїть на воротах до поселення, або в особисті покої губернатора.

​Соня та Ліза, працівники їдальні, були однокласницями. Обом по дев’ять років, постійно ходять разом, справжні подруги. Мілані в цей момент стало дуже сумно, адже вона зараз тут, а її загін в наметовому містечку. Та судячи з розпорядку, поки бачитись вони не зможуть часто. Все залежить від того, наскільки багато роботи дають розвідникам.

​Охоронця звали Софія, їй було десять років, була вона дуже мовчазна та постійно супилась. Справжня охорона, нічого не скажеш. Софія, зайшовши до кімнати, привіталась з Міланою, заскочила на верхнє місце другого ліжка. Розвернулась до стінки та лягла спати. Ось таке знайомство. Але Мілана не збиралась ні з ким влаштовувати дружбу. В неї є ціль – лабораторія. Зайшов, отримав, пішов. Дівчини стало ще сумніше, адже вона згадала за батьків.

​Ще один момент, який не порадував Мілану – це те, що тварину заборонено брати з собою. То ж в перший день зранку Мілана міцно обіймала Алішу та плакала, не зупиняючись. Аліша муркотіла та намагалась злизувати солоні сльози дівчинки. Та настав час і подруги мали на деякий час розлучитись.

​

​Минуло сім днів з того моменту, як Мілана почала жити в поселені губернатора. Роботи давали не багато, але кожен день. То ж у дівчини був час кожен день бачити свій загін племені Вітрів та свою подружку Алішу. Вона завжди розповідала друзям про те, що дізналась, що бачила. Також, розповідала про те, як діти в поселені губернатора одержимі Дитячими Іграми. Оскільки ці Ігри в честь дня народження губернатора вже були доволі скоро, підготовка йшла як вдень, так і вночі. Що саме відбувалось на підготовці, Мілана не знала. Її не допускали до стадіону.

​Щодо губернатора, вона теж його майже не бачила. Інколи доволі далеко він проходив зі своєю свитою, давав розпорядження, або кричав на когось та звав охорону. Ті хватали звинуваченого та відводили, скоріш за все, до в’язниці. Губернатор Євген завжди ходив насуплений та грізний. Мілана ловила себе на думці, що вона навіть побоювалась його.

​Першою будівлею Інституту була казарма. В звичайний час це був корпус, де зазвичай приймали хворих, адже на першому поверсі був великий хол, аптека та залишки магазинчиків, де щось продавали. Звичайно зараз ці кімнати стояли пусті, оскільки їжу давно забрали діти. З холу йшов довгий коридор в обидві сторони та сходи на інші поверхи. По табличкам з іменами лікарів, було зрозуміло, що це кабінети прийому. На другому та третьому поверхах були палати з хворими, тому в кімнаті Мілани і були ліжка та все необхідне для довгого перебування в лікарні.

​Четвертий поверх мав процедурні кабінети та лабораторії. Але ці лабораторії Мілану не цікавили, оскільки вони були локальні, тобто в них обробляли аналізи пацієнтів, що тут лікувались.

​На території Інституту зразу за казармами відкривалась невелика лікарняна площа. Посередині стояв вимкнений фонтан, поряд з ним декілька пам’ятників видатних вірусологів та мікробіологів. Справа їдальня та адміністративні приміщення. Зліва технічна будівля, яку використовували діти в різних цілях: зберігали продукти, живність, була там і в’язниця та інше. Прямо за фонтаном напроти казарми стояла трьох поверхнева будівля губернатора.

​В палаці губернатора, як називали цю будівлю, на першому поверсі була прийомна. Саме там збирались розвідники разом з Степаном та отримували розпорядження. Саме там охоронців розподіляли на дозори. Саме там проходили загальні збори поселення губернатора. Мілану це здивувало, оскільки наче місто Сонця єдине для всіх дітей, але поселення було абсолютно закрите. Це і дивувало, і захоплювало. Тому до страху перед Євгеном, у Мілани виникла і повага, він дійсно дуже розумна та, можливо, дуже хитра людина.

​Другий поверх палацу губернатора був саме покоями Євгена. Туди допускалась лише охорона, командири та свита. Напевно були й слуги, але цього Мілана не зрозуміла точно. Відношення губернатора до всіх було однакове. Він не виділяв нікого, та не принижував нікого. Якщо скаже командиру – принести чай чи каву, той біг та робив.

​Та самим важливим та потрібним поверхом палацу губернатора був саме третій поверх. Адже саме там була Міжнародна Лабораторія Вірусології та Мікробіології. І тому, дівчина лютувала, оскільки доступ до неї по суті закритий. Потрапити на перший поверх – не проблема. Та дістатись третього – можливо лише через покої губернатора.

​

​Сьогоднішній день був останнім у внутрішній розвідці Мілани. З одного боку, в неї вже не було сил терпіти, з іншого боку – залишатись в місті Сонця не хотілось так довго. Чомусь саме Дитячі Ігри на честь дня народження губернатора викликали страх у дівчини. Цей страх підтримували і всі інші діти з загону племені Вітрів. Ксенія дуже хвилювалась за Іллю, якого треба було негайно визволяти.