День 160

Рано-вранці Мілана прокинулась і поснідала яблучними чіпсами та шоколадним батончиком. Прикраси Ані стали настільки популярними, що в неї вже були замовлення на тиждень уперед. Тож із продуктами проблем не виникало. Більше того — щойно одна з коменданток наметового містечка отримала в подарунок браслет, одразу знайшовся вільний намет на чотирьох. Загін племені Вітрів перебрався туди майже відразу. Навіть Роню зрештою змусили погодитися на роботу в коморі. Робота була нескладна, але виснажлива: перевозити продукти й речі з комори до ринку та на праву частину міста Сонця.

Лише Ксенія не полишала спроб пробитися до персоналу стадіону, щоб зустрітися з Іллею. Та поки що нагоди не випадало. Усі місця були зайняті. Найбільше дівчина хотіла потрапити в охорону стадіону під час підготовки та самих Ігор.

А сьогодні Мілана вже вкотре прийшла на площу чекати дівчину-рекрутера, яка після сто п’ятдесят четвертого дня так і не з’являлася. Або роботи в поселенні губернатора більше не було, або щось трапилось. Мілана навіть кілька разів намагалася пройти на територію Інституту, але охоронці щоразу її завертали, навіть не слухаючи пояснень.

Вийшовши з намету, дівчина потягнулась і рушила до виходу. Біля охорони стояв невеликий столик із мискою води та металевими чашками. Мілана дістала зубну щітку, набрала води й зробила ранкові процедури. Прохолодний вітерець торкнувся обличчя, коли вона вмивалась. Сьогодні точно мав бути хороший день.

Діти почали виходити з наметів, поспішати до столів посеред містечка, снідати. Оскільки загін племені Вітрів не замовляв їжу, на них ніхто й не розраховував. Місто Сонця оживало, прокидалося, готувалося до нового дня.

Можливо, хтось запитав би: навіщо дітям працювати й жити тут? Але чому ні? Вдома — сплячі батьки й страх. На вулицях — небезпека. Магазини давно зайняті іншими. А в місті Сонця ти почуваєшся самостійним. Вільним. Ще й ці страшні Дитячі Ігри, які більшість сприймала як розвагу. Навіщо повертатися до старого життя?

Мілана вибігла з наметового містечка та помчала через озеро до площі. Майже запізнилась, хоча й не мала особливих надій. Але, діставшись місця, завмерла: та сама дівчина-рекрутер стояла серед натовпу й викрикувала імена.

Командирка племені Вітрів прорвалася крізь дітей і зупинилась перед нею. Рекрутерка підняла очі та всміхнулась.

— Ти ледь не втратила свою роботу, — сказала вона, дістаючи з кишені пропуск. — Я тебе двічі кликала.

— Але ж ти сказала прийти кілька днів тому, — виправдовувалась Мілана. — Я щодня приходила й чекала.

— Нічого страшного, — знизала плечима дівчина. — Були інші справи. Губернатор готує Дитячі Ігри на честь свого дня народження, тому всіх змушують працювати на підготовці, — вона закотила очі. — Уже набридло.

Рекрутерка швидко написала на пропуску: «Мілана», «Розвідник».

Пояснила, що це незвична посада. Відходити нікуди не можна — треба одразу йти до воріт Інституту та чекати Степана, командира загону розвідки.

Мілана кивнула, взяла пропуск і рушила до поселення губернатора. Але коли прийшла, біля воріт стояли лише охоронці. Вона показала пропуск хлопцю й дівчині з палицями. Ті мовчки глянули на нього та ткнули палицями вбік: сиди й чекай.

Мілана сіла на узбіччі, сперлась спиною на паркан і заплющила очі.

І в ту ж мить щось пухнасте потерлося об її ногу.

Дівчина усміхнулась і відкрила очі. Аліша прибігла просто з наметового містечка. Кішка одразу вмостилася біля подруги, ніби вирішила: нікуди її не відпустить. Навіть на першу роботу.

Працювати Мілані зовсім не хотілося. Але це був єдиний шанс потрапити до поселення губернатора, а отже — і до лабораторії. Не залишатися ж їм назавжди в місті Сонця? Тут наче й добре… але Дитячі Ігри викликали тільки огиду. А тепер ще й святкові Ігри на честь дня народження губернатора.

Від самої думки про Іллю в клітці ставало холодно.

Аліша муркотіла, підставляла голову під руку, вимагала уваги. Погладь тут. Почухай тут. Не виконала — ось тобі кусь.

Та недовго кішка бавилась.

Із воріт поселення вийшов загін дітей у чорному. У руках — гумові палиці. Четверо дівчат і п’ятеро хлопців. Попереду крокував смаглявий хлопець із коротким чорним волоссям і довгим шрамом на щоці, який трохи заходив на око. Невисокий, але зібраний і серйозний.

— Ти, мабуть, Мілана? — запитав він. — Я Степан, командир розвідників.

Мілана встала й кивнула.

— Сьогодні твій перший день. Якщо користі від тебе буде мало — я тебе вижену. Зрозуміло?

— Так. Що треба робити?

Степан повернувся до однієї з розвідниць і наказав принести палицю. Мілана ж нічого із собою не брала — не знала, що знадобиться. Командир пояснив, що чорний одяг менше впадає в очі, але цим займеться пізніше.

Коли Мілана отримала звичайну дерев’яну палицю, загін рушив із міста.

Аліша потягнулась і побігла назад до наметового містечка.

Вони йшли не тією дорогою, якою загін Вітрів прийшов до міста Сонця. Стежка вела до широких полів і далеких сіл. Столиця дітей закінчувалась парком Феофанія.

Завданням цього дня була… вилазка по курей і качок.