День 154

У перший день, коли загін племені Вітрів дістався міста Сонця, діти обійшли майже все навколо. Їх вразили розміри міста. Приголомшила кількість дітей. Але найбільше потрясіння чекало ввечері — Дитячі Ігри. Саме вони дали відповіді на питання, що мучили Мілану останні дні. І саме вони відкрили проблему, яка нависла над племенем Вітрів.

Щойно сонце сховалося за горизонтом, Мілана та її воїни почули гуркіт барабанів. Тьомка потягнув загін до шкільного стадіону.

— Чим раніше прийдемо — тим кращі місця займемо, — кинув він через плече. — Треба сісти ближче до сцени.

Та навіть біля входу вже довелося стояти в черзі. Оскільки вхід був безкоштовний, натовп рухався швидко. Алішу, яку могли випадково затоптати, Мілана підняла й заховала до рюкзака — назовні стирчала тільки мордочка.

Коли вони зайшли всередину, Мілана завмерла.

Величезні трибуни тягнулися вздовж усього стадіону, спускаючись до самого поля. Навпроти входу височіла окрема невелика трибуна — схожа на місце для особливих гостей. Можливо, колись там сиділи тренери.

Та справжнє враження справило поле.

Зелене футбольне покриття перетворили на арену з перешкодами. В одному місці височіла піраміда з дерев’яних ящиків — метрів п’ять чи шість заввишки. На неї можна було видертися аж до самого верху.

Поряд облаштували басейн завширшки не менше десяти метрів. Вода була вкрита пінопластовими фігурами так густо, що її майже не видно. По обидва боки стояли дві вежі з трамплінами, а між ними на першому рівні лежали вузькі дошки.

Навпроти басейну стояв дерев’яний замок із ящиків, стовпів і натягнутих сіток. Дошки, проходи, перепади висоти — усе нагадувало дитячу гру в «лаву». Мілана добре пам’ятала її ще зі старого світу: щойно ведучий кричав «Лава!» — усі мусили стрибнути кудись вище, аби не торкнутися землі.

Далі починався скейт-парк — металеві конструкції, рампи, сходи, труби для трюків. Посередині здіймалася велика рампа заввишки два-три метри.

За нею простягалося штучне болото — величезна яма, залита водою та піском. Воно скидалося на сипучі піски. Варто впасти — і вибратися буде непросто.

Болото закінчувалося трьома стінами для скелелазіння. Одна — близько трьох метрів, інша — п’яти, а найвища сягала семи-восьми.

Останньою перешкодою був лабіринт із тюків сіна. Вузькі проходи, тупики, кілька виходів. Подекуди стіни сягали трьох метрів, і всередині нічого не було видно.

Тьомка штовхнув Мілану в плече, змушуючи рухатися далі. Загін піднявся на ліву трибуну й сів майже в самому кінці третього ряду — звідти чудово проглядалася окрема трибуна навпроти.

Невдовзі Мілана зрозуміла, для кого вона.

Двері відчинилися, і всередину почали заходити діти. Останнім з’явився губернатор Євген.

На вигляд йому було років одинадцять-дванадцять, але погляд здавався значно дорослішим. І не дивно — він зміг об’єднати ціле місто дітей. Темне довге волосся було заплетене в косу, скроні виголені. Він нагадував молодого вікінга з фільмів. Джинси, футболка з логотипом якоїсь рок-групи.

Євген помахав комусь рукою, усміхнувся й сів унизу, просто посередині трибуни — так, щоб його бачили всі.

Коли стадіон заповнився, а двері зачинилися під крики тих, хто не встиг зайти, почалися Ігри.

Натовп ревів, свистів, аплодував, вимагав початку. Але варто було губернатору підняти руки — і стадіон миттєво стих.

— Дякую всім, що прийшли! — голосно прокричав Євген. Луна понесла його голос по всій арені. — Сьогодні я з радістю оголошую Дитячі Ігри відкритими!

Стадіон вибухнув криками.

Аліша повністю сховалася в рюкзаку.

Євген знову підняв руки — і шум урвався.

— Побажаймо всім учасникам успіху та перемоги. Але ми ж знаємо… переможе найсильніший. Тож почнемо з нашого гасла. Нам потрібні діти!

— Нам потрібні діти! Нам потрібні діти! — загримів у відповідь увесь стадіон.

Мілану пересмикнуло.

І саме тоді загін племені Вітрів помітив клітки під трибуною губернатора.

Усередині сиділи полонені діти.

Серед них був Ілля.

Клітки не відкривали. Полонених просто змушували дивитися Ігри. Мабуть, щоб показати, що чекає на них зовсім скоро.

Після Дитячих Ігор, які тривали понад дві години, загін Мілани вирушив шукати місце для ночівлі.

Побачене важко вкладалося в голові.

На арену виходили озброєні діти. Одні билися довго й обережно, інші — жорстоко й швидко. Перед початком проводили жеребкування, переможець обирав стартову позицію. Хтось тікав і заманював суперника в пастки. Хтось навпаки — ішов напролом.

Особливо страшно виглядали полонені.

Перелякані хлопці й дівчата без зброї бігали полем, ховалися, намагалися вижити. Проти них випускали досвідчених воїнів або навіть чемпіонів.

Шансів не було.

Переможець отримував свободу й славу.