День 151

Втомлений загін племені Вітрів далеко за північ знайшов невеликий лісок, перебіг через дорогу й, відійшовши подалі від траси, швидко розклав намет та розстелив спальні мішки. Їсти ніхто не хотів — усі повкладалися спати. Роня поводився тихо, мов мишка, що ховається від зграї котів, а Мілана та Ілля раз по раз сердито стріляли в нього поглядами.

У намет залізли Аня та Ксенія, а хлопці й Мілана влаштувалися просто неба. Було спекотно, та все ж відчуття простору трохи заспокоювало. Чути було кожен шурхіт — доводилося бути насторожі. Вартових не виставили, але Аліша всім своїм виглядом показувала, що спати не збирається. Так утомлені діти й зустріли ніч. Дивна, неймовірна подорож випала на їхню долю.

Прокинулись доволі рано, але в кожного боліло все тіло. Після нічного переходу м’язи нили не так від навантаження, як від постійної напруги. Сонце вже пробивалося крізь листя дерев і світило просто в очі тим, хто спав надворі. Мілана позіхнула, потягнулася й вилізла зі спальника. Розклала його на траві, щоб провітрився під ранковими променями.

Аліша сиділа спиною до дітей, уважно стежачи за дорогою. Почувши рухи Мілани, кішка озирнулася й позіхнула. Дівчина дістала мисочку, налила води з пляшки й насипала жменю сухого корму. Аліша давно вміла полювати сама, але зараз від сніданку не відмовилася. Поївши, кішка потягнулася й подивилася на Мілану так, ніби питала: «Не проти, якщо я трохи подрімаю?»

Дівчина всміхнулася, погладила її за вушком і кивнула. Нехай спить. Усю ніч Аліша стерегла табір.

Прокинулися Ілля та Роня й почали гукати дівчат, які досі не ворушилися в наметі. Почулися сонні голоси, блискавка розійшлася, і назовні вилізли заспані Аня з Ксенією. Вони мружилися й терли очі від яскравого сонця. Табір остаточно ожив.

Швидко склали намет, згорнули спальні мішки й сіли колом біля рюкзаків снідати. Сухарі, в’ялене м’ясо, свіжі огірки та зелень. Усе запивали прохолодною водою з пляшок. Сиділи мовчки, повільно прокидаючись.

— Роня, повторюю востаннє, — спокійно сказала Мілана. — Більше ніяких самостійних рішень. Усе робимо разом.

Вона поглянула на кожного по черзі.

— І це стосується всіх. Ми маємо дістатися до Інституту вірусології, а не вплутуватись у шалені пригоди, як учора.

— А що дівчата мали на увазі, — сонно спитала Аня, — коли сказали, що їм потрібні діти?

— Уявлення не маю, — Мілана знизала плечима. — Але, сподіваюся, ми цього так і не дізнаємося.

Діти почали збирати рюкзаки, чіпляти спальники та готуватись до дороги. Підтягнулася й Аліша. Вона ще не встигла вилизатися, тому шерсть стирчала в різні боки, а погляд був сонний і невдоволений.

— Ми вже пройшли міст та аеропорт, — Мілана розгорнула карту й поклала її на землю. — Попереду будівельний гіпермаркет із великим автомобільним майданчиком.

Діти підійшли ближче.

— За гіпермаркетом — відкрита дорога й величезний торговий центр. Нам до нього діла немає, але там можуть бути інші діти. Треба пройти дуже обережно й дивитися в усі боки.

— Зрозуміло, — Ксенія присіла поруч і провела пальцем далі по карті. — Після торгового центру або перейдемо ще один міст, або спустимося вниз і пройдемо під ним.

Вона позіхнула.

— А за мостом якісь прибудови до житлових будинків. Схоже на ринок.

— Там теж можуть бути поселення дітей, — невдоволено буркнув Ілля, визираючи через її плече. — А от за ринком уже вільна дорога. Там просто прямо й прямо.

Загін уважно переглянув маршрут. Справді, далі шлях був простим: заправки, великий хлібокомбінат, а потім — поворот до пагорбів, де починався ліс навколо парку Феофанія. Пройшовши через парк, вони мали дістатися паркану Інституту вірусології. Ось вона — мета всієї подорожі.

Мілана ще трохи розглядала карту, сам Інститут і школу поруч із ним. Начебто далеко, але водночас уже зовсім близько. Якщо дорогою нічого не станеться, до півночі вони можуть бути на місці.

— Ну що, всі готові? — спитала вона, оглянувши загін. — Рушаємо.

Мілана склала карту, засунула її в зовнішню кишеню рюкзака й закинула його на плечі.

Загін племені Вітрів вийшов на Кільцеву дорогу й рушив у бік будівельного гіпермаркету. Попереду тягнулося невелике поле, а далі дорога відгалужувалась убік. Там виднівся великий критий овочевий ринок. Вирішили до нього не наближатися. Варто було лише уявити тонни овочів, давно згнилих і зіпсованих часом, як уже ставало млосно.

— Якщо зайти за той ринок, — Мілана показала рукою, — там буде ще одне поле. Колись там проводили змагання з копицями сіна.

— Це як? — одразу підскочила Аня. — Ти була там із батьками?

— Так, — сумно відповіла Мілана. — Поле було заставлене великими боксами із сітки, набитими соломою. Там був кукурудзяний лабіринт, де можна було бігати й влаштовувати засідки. А ще — стоги сіна, на яких люди лежали й відпочивали.

— А перекусити там теж можна було? — нарешті засміявся Роня. — Солому продавали солону й солодку?

Діти розсміялися й пішли далі.

Мілана згадала той день, проведений із батьками, і їй стало дивно від усвідомлення, що все це колись справді існувало. У новому світі такі історії звучали майже як вигадки.