День 151

Втомлений загін племені Вітрів вже далеко за північ знайшов невеличкий лісок, перебігли через дорогу. Відійшовши подалі від дороги, діти швидко розклали намет та розстелили спальні мішки. Їсти ніхто не хотів, повкладались спати. Роня вів себе тихо, як мишка, що ховається від зграї котів. А Мілана та Ілля час від часу сердито стріляли поглядами на хлопця.

​В намет забрались Аня та Ксенія, хлопці та Мілана залізли в мішки на свіжому повітрі. Було жарко, та все ж таки відчуття простору давалось спокійніше. Було чути кожен шурхіт, треба було бути на сторожі. Вартових не виставили, але й Аліша всім своїм видом показувала, що спати не збирається. Так втомлені діти зустріли ніч. Неймовірна та дивна подорож випала на їх шляху.

​Загін дітей прокинувся доволі рано, та все боліло. Від нічної подорожі боліли м’язи, та більше не від фізичних навантажень, а від нервового стану. Сонце почало пробиратись крізь листя дерев та світити в очі дітям, що спали на вулиці. Мілана позіхнула та розвела руки в сторону. Треба прокидатись, снідати та йти далі. Дівчина вилізла з спального мішка та розкрила його повністю, щоб той провітрився під сонячними променями.

​Аліша сиділа спиною до дітей, уважно слідкуючи за дорогою. Та коли кішка почула командирку племені Вітрів, розвернулась та позіхнула. Мілана дістала мисочку, налила водички з пляшки та висипала жменьку сухого корму на землю. Аліша вже давно навчилась полювати, але зараз не відмовилась від корму. Поснідавши, кішка потягнулась та подивилась на Мілану, наче питаючи «Не проти, я подрімаю?»  Дівчина всміхнулась, погладила кішку за вушком та хитнула головою, погоджуючись. Хай спить подружка, адже всю ніч слідкувала за табором втомлених дітей.

​Прокинулись Ілля та Рона, та почали гукати дівчат, що досі не рухались в середині намету. Почулись сонні голоси, відкрився намет. Дівчатка заспані, протирали очі та кривились від яскравого сонця. Табір прокинувся. Склали намет, зібрали спальні мішки. Та сіли кругом перед рюкзаками, почали снідати. Сухарики та в’ялене м’ясо, свіжі огірки та зелень. Все запивали прохолодною водою з пляшок. Тихо сиділи та жували, прокидаючись.

- Роня, я повторюю останній раз, - спокійно подала голос Мілана, - більше ніяких самостійних рішень. Все робимо разом, - вона поглянула на кожного по черзі, - це стосується кожного. Ми маємо дійти до Інституту Вірусології, а не відволікатись на шалені пригоди, як то було вчора.

- А що дівчата мали на увазі, - спитала ще сонна Аня, - коли сказали, що їм потрібні діти?

- Уявлення не маю, - розвела плечі Мілана, - але на щастя, ми про це не дізнаємось.

Діти почали збирати рюкзаки, чіпляти спальні мішки, та готуватись до продовження походу. Підтягнулась й Аліша. Вона ще не встигла вимити себе, то ж шорстка стирчала в різні сторону, а погляд був сонний та без настрою.

- Ми пройшли міст та аеропорт, - Мілана відкрила карту, та поклала її на землю, - попереду будівельний гіпермаркет з великим автомобільним майданчиком, - діти підійшли до командирки та поглянули на карту, - за гіпермаркетом відкрита дорога, та величезний торговий центр. Нам до нього немає діла, але там можуть бути інші діти. Треба пройти обережно, пильнувати в усі сторони

- Зрозуміло, - Ксенія присіла біля Мілани та далі повела пальцем по карті, - після торгового центру ми або пройдемо по ще одному мосту, або спустимось до низу, пройдемо під ним, - дівчина позіхнула, - за мостом ще якісь добудови до житлових будинків, певно то якийсь ринок.

- Там теж можуть бути поселення дітей, - Ілля буркнув незадоволено, виглядаючи через плече Ксенії, - А от за цим ринком вже вільна дорога, там прямо та прямо.

Загін уважно передивився весь маршрут. Дійсно, за ринком була пряма дорога. Далі йшли заправки та великий хлібокомбінат. За цим заводом поворот до пагорбів, де й починався ліс, який обступав парк Феофанію з усіх сторін. Пройшовши через весь парк,, діти мають потрапити до паркану Інституту Вірусології. Ось ціль цієї подорожі. Мілана ж ще деякий час розглядала карту, сам Інститут та школу, що була поряд. Наче далеко, але вже так близько. Якщо по дорозі нічого не заважатиме, можливо вже в північ, загін буде на місці.

- Ну що, зібрались? – запитала Мілана, оглянувши хлопців та дівчат, - Рушаємо!, - вона склала карту, поклала в зовнішню кишеню рюкзаку, який закрила та закинула собі на плечі.

Загін племені Вітрів вийшов на Кільцеву дорогу та пішли в сторону будівельного гіпермаркету. Попереду було не велике поле, та дорога відгалужувалась в сторону. Там, далі було видно великий критий овочевий ринок. Вирішили не йти до нього. Як уявити собі велику кількість овочів, зіпсованих від часу – вже ставало трошки дурно. Діти вийшли до поля.

- Якщо зайти за цей критий ринок, там буде не велике поле, - показала Мілана рукою, - на тому полі колись влаштовували змагання з копицями сіна.

- Це як? - підбігла Аня, - Ти там була з батьками?

- Так, з батьками, - сумно відповіла командирка племені Вітрів, - на цьому полі все було заставлено боксами з решітки, всередині яких була солома. Там був лабіринт з кукурудзи, де можна було бігати та шукати засідки. Були стоги сіна, в яких можна було полежати на відпочити.

- А перекусити там можна було теж? – засміявся нарешті Роня, - Солому продавали солону та солодку?

Діти засміялись та йшли далі. Мілана згадала за самі змагання, за час, який вона так чудово провела з батьками. Та, зважаючи на новий світ, було трохи дивно чути таку історію. У дітей племені Вітрів вже складалось враження, що все це вигадки, а не було колись насправді.