День 152

Після півночі загін племені Вітрів усе ще не спав. Діти сиділи в засідці за сотню метрів від зупинки дикунів, які везли Іллю в клітці. Зграя хлопців і дівчат на чолі з кремезним хлопцем із трубою, не ховаючись, влаштувалася просто на Кільцевій дорозі біля узбіччя. Візок із кліткою підперли цеглинами, щоб не покотився. Назбирали дощок і гілок, розпалили вогнище. Навколо стояла темрява, і лише полум’я кидало довкола своє чарівне світло.

Мілана та діти племені Вітрів сиділи в кущах неподалік ринку — того самого, що на карті був позначений як добудови до житлових будинків. Побачити дітей було майже неможливо, адже від світла вогню темрява навколо ставала ще густішою. Здавалося, можна було навіть вийти із засідки й спокійно стежити за дикунами. Але ні Мілана, ні інші розвідники не збиралися ризикувати. Вони розстелили спальні мішки, перекусили й почали вкладатися спати.

Лише Ксенія не збиралася відпочивати. Вона сиділа й не зводила очей із дикунів та клітки. Протягом усієї дороги, а тепер і тут, у кущах, час від часу було чути, як дівчина тихо плаче. Вона сумувала за Іллею й страшенно хвилювалася за нього. Аліша цього разу не відходила від Ксенії: терлася об ноги, торкалася лапою, намагалася заспокоїти. От і зараз кішка вляглася біля її ніг і тихо муркотіла.

Мілана пропонувала Ксенії поїсти й трохи подрімати, обіцяла сама стежити за дикунами. Але та лише похитала головою. Вона не збиралася відпочивати, поки Ілля залишався в полоні.

Роня та Аня мовчали ще довго після подорожі через критий автомобільний майданчик. Так страшно їм не було ще ніколи, і повторювати подібне не хотілося зовсім. Вони боялися за Іллю, але ще більше — за те, куди приведе це стеження. Треба йти до Інституту, та й товариша втрачати не хотілося. Посидівши трохи, обоє залізли в мішки й задрімали. Мілана ще деякий час сиділа поруч із Ксенією, але зрештою позіхнула й теж пішла спати.

Щойно на світанку сонце почало підніматися, дикуни заворушилися. Ксенія дуже сподівалася, що вночі всі поснуть і з’явиться шанс визволити Іллю. Але всю ніч чергували дозорні, прислухаючись до кожного шереху в темряві. Та навіть якби вони заснули, зняти великий замок із клітки було б непросто. Вкрасти ж сам візок — майже неможливо. Втім, Ксенія не хотіла думати про такі дрібниці.

Отже, дівчина прочекала до самого ранку. Даремно.

Вона смертельно хотіла спати — про це свідчили чорні кола під очима, — але навіть не думала лягати. І щойно дикуни почали збиратися в дорогу, Ксенія розбудила розвідників племені Вітрів.

Аліша теж прокинулася, позіхнула, широко розкривши пащу, вигнулася дугою й почала вилизувати шерсть. Аня та Роня швидко перекусили. Мілана змусила себе з’їсти шоколадний батончик і запити водою. Коли Ксенія замахала головою, відмовляючись від їжі, командирка насварила її. Дівчина мовчки розгорнула батончик, відкусила великий шматок і, майже не жуючи, проковтнула. Решту загорнула й поклала назад у рюкзак.

Щойно зграя дітей підняла візок і рушила далі, загін Мілани теж вирушив у переслідування. Тепер ішли значно повільніше, ніж учора. Уночі темрява приховувала дітей, але ранок працював проти них. Якщо їх помітять — буде бійка. А це не на руку ні Мілані, ні іншим розвідникам. У руках — лише звичайні гілки, жодної справжньої зброї. Та й їх усього четверо, а в зграї — не менше двох десятків дітей.

Сонце почало припікати, а дикуни вперто йшли просто Кільцевою дорогою. Проблема була в тому, що далі житлові будинки закінчувалися й з обох боків відкривалося поле. Якщо зграя не зверне у двори, подальше стеження стане набагато складнішим.

Поки що дикуни рухалися в бік парку Феофанія. Далі вздовж дороги мали бути лише дві заправки та хлібозавод. Як далеко зайде зграя — невідомо, але радувало те, що загін племені Вітрів майже дістався цілі. Залишалося найважче — визволити Іллю й повернутися до Інституту.

За годину зграя минула останні будинки й рушила просто дорогою, так і не звернувши у двори. Розвідники вирішили ще збільшити дистанцію — тепер їх було видно звідусіль. Зупинившись біля останнього дерева, вони сховалися в тіні та перекусили. Ноги після трьох днів дороги гуділи, а взуття натерло пальці. Та якщо вірити картам, ціль уже була зовсім близько.

Пригоди виявилися важчими, ніж вони очікували. А ще треба рятувати Іллю.

Лише Аліша ходила навколо дітей і задоволено муркотіла. Складалося враження, що її зовсім не бентежили дикуни, клітка й крики: «Нам потрібні діти!»

Коли зграя зникла за першою заправкою, розвідники швидко підхопили речі й побігли вперед. Їм теж треба було дістатися заправки, щоб сховатися за стінами будівлі. Так і зробили.

Виглянувши з-за рогу, діти побачили хлібозавод, що стояв на невеликому пагорбі. Зграя з кліткою вже пройшла половину його довжини. За заводом виднівся ліс — той самий, що переходив у парк Феофанія.

Чекати довелося недовго. Дорога біля хлібозаводу звертала ліворуч, у бік поля, і загін Мілани не міг зараз просто вискочити й рушити далі. Треба було дати зграї відійти ще далі, щоб їх не помітили біля заправки.

Але щойно дикуни дійшли кінця заводу, вони не пішли далі Окружною дорогою. Натомість звернули на узбіччя — на невелику дорогу, що вела до парку.

— Оце новина, — пробурмотів Роня, потираючи очі. — Вони звернули до Феофанії.

— Можливо, вони десь там живуть? — озвалася Аня. — Згадайте, на карті була ще школа.