День 150

Дозорні попрощалися й зачинили ворота Замку Вітрів, залишивши загін Мілани на зовнішній території. Дівчина глянула на будинки, що слугували бойовими вежами, всміхнулась, знайшла поглядом мотузки, прив’язані до дерев, і важко зітхнула, залишаючи школу, в якій нарешті настали світлі та спокійні дні.

Група з п’яти дітей і однієї кішки рушила просто в бік Кільцевої дороги. Мілана поглядала на товаришів і міцно стискала лямку рюкзака. Аліша озиралася навсібіч, інколи кидала погляд на подругу й тихо муркотіла, ніби підбадьорюючи її.

Ілля та Ксенія йшли позаду Мілани. У кожного теж був рюкзак. Хлопець ніс додатково спальні мішки, Ксенія — намет. Вони тихо про щось перемовлялися, не порушуючи тиші та співу птахів, що кружляли навколо. Загін замикали Аня та Роня — однокласники Мілани. Так діти вирушили у довгу й небезпечну подорож до Інституту Вірусології.

Після війни з Імператорською Школою плем’я Вітрів нарешті могло зітхнути й повернутися до звичайного життя. Минуло багато днів після останньої битви, але ворог більше не наважувався прийти та вимагати звільнення Імператриці. Щодо її кремезного командира — його, схоже, й раніше недолюблювали, тож, напевно, були лише раді позбутися.

Під керівництвом шестирічного Микити один із майданчиків перетворили на справжню плантацію. Діти висадили саджанці з теплиці, поливали грядки, виривали бур’яни. Згодом плем’я Вітрів отримало власний город зі свіжими овочами та зеленню. Частину саджанців навіть передали воїнам у кімоно — дітям із Парку Совки, з поселення Порожньої Руки.

Після битви воїни карате-до погостювали ще кілька днів і вирушили додому. Домовилися навідуватися одне до одного. Наступний караван мав іти вже від племені Вітрів, і Аліна пообіцяла очолити його особисто. Вона дуже хотіла налагоджувати стосунки з іншими племенами. Та й узагалі — ще до Гри обожнювала гуляти з батьками в Парку Совки.

Із поселення Порожньої Руки залишилася лише Аня — однокласниця Мілани. Вона пояснила Олені, командирці каратистів, що мусить вирушити на пошуки ліків разом із подругою. До того ж Юру теж зацікавить будь-яка інформація про вірус. Так Аня зможе повернутися не з порожніми руками, якщо їм, звісно, пощастить.

Щодо Імператорських Купалень — їх залишили, але тепер вони стали спільним надбанням племені. Діти домовилися влаштовувати «чистий день» щосуботи або щонеділі. Записувалися в чергу й приходили у свій час — самі або компаніями. У Купальнях робили піну, масажі, просто насолоджувалися тим, що колись було заборонене Імператорською Школою.

Життя Замку Вітрів змінилося. Побачити сумну дитину тепер було рідкістю. Діти сміялися, гралися, працювали й облаштовували територію свого племені.

Мілана ж ні на мить не забувала про Інститут Вірусології. Зв’язку та інтернету не було, але майже в кожному телефоні залишилися карти. За ними швидко проклали маршрут до наукової будівлі. Також Давид знайшов у бібліотеці карту Столиці, тому шлях перенесли на папір. У новому світі телефони давно втратили цінність — вони лише розряджалися. А карта є карта. Нікуди не зникне.

Отже, Інститут мікробіології та вірусології Національної академії наук, або просто Інститут Вірусології, розташовувався біля парку Феофанія. Іти було далеко, але шлях пролягав через Кільцеву дорогу. За картою Інститут мав велику територію, багато корпусів і переходів. Доведеться витратити чимало часу, блукаючи кабінетами й лабораторіями. А шукати треба було щось невідоме.

Поруч із Інститутом стояла якась спортивна школа з власним критим стадіоном. І школа, і науковий комплекс майже впритул підходили до великого парку з озером посередині. Мілана кілька разів гуляла там із батьками, але пам’ятала лише озеро й сотні стежок, що розбігалися в різні боки.

Аліша вискочила на Кільцеву дорогу й озирнулася. Нічого не помітивши, муркнула та повернулася до дітей. Загін обійшов шиномонтаж біля дороги, теж уважно все оглянув. Сонце припікало, тому діти трималися тіні дерев і будівель.

Мілана вийшла на дорогу, погладила кішку й дочекалася всіх інших. Рушили в бік мосту — це була одна з перших точок на шляху до Інституту. Які небезпеки чекали попереду, ніхто не знав. Але дорогою траплялися гіпермаркети, до яких плем’я Вітрів раніше не ходило. Там могли жити інші діти. А вони, як показав новий світ, бували і доброзичливими, і небезпечними.

Коли пройшли гаражі, побачили озеро, за яким височіла Імператорська Школа. Усі розуміли, що Імперії настав кінець, але всередині все одно щось стискалося. Діти йшли мовчки, поглядаючи на школу. Здалеку не було видно нікого. Здавалося, будівля спорожніла. Можливо, діти розійшлися по дворах, повернулися до колишніх провінцій або створили нові поселення.

Мілана махнула рукою, підганяючи загін.

— Не ловіть ґав. Нам ще йти й іти.

Попереду стояла церква, а навпроти — гіпермаркет. Вирішили пройти ближче до церкви, щоб переконатися, що шлях безпечний. Усе було тихо. На території церкви був невеликий парк, тож втомлені діти сіли там перепочити й перекусити.

— Мілана, а коли ми дістанемось Інституту, — спитав Ілля, зробивши кілька великих ковтків води, — де шукатимемо?

— Думаю, нам потрібна лабораторія, — відповіла дівчина. — Саме там може бути щось важливе.

— А якщо там є дорослі, які не сплять? — тихо запитала Аня.

— Можуть бути… але я вже не хочу на це сподіватися, — сумно сказала Мілана. — Минулого разу я так вірила, що знайду когось живого. А коли ми дісталися підземної лабораторії й побачили всіх сплячими… це було жахливо.