День 132

Другий день поспіль у Замку Вітрів було тихо. Фортеця дихала свободою. Діти більше не вважали себе провінцією, адже Імператриця тепер сумувала у їхній в’язниці. Від Імператорської Школи не надходило жодної відповіді. Не було ні погроз, ні спроб домовитися. Наче весь світ завмер перед чимось великим.

Та ні Аліна, ні Мілана не збиралися розслаблятися. Уже другий день поспіль плем’я активно готувалося до оборони. До Замку приносили нові запаси їжі, щодня проводили тренування. А воїни поселення Порожньої Руки, які залишались у Замку Вітрів, навчали дітей захищатися за допомогою карате-до.

Того дня, після сніданку, до Аліни підійшов шестирічний Микита й смикнув її за футболку. Хлопчик щось тихо прошепотів їй на вухо й схвильовано подивився в очі. Аліна попросила всіх повернутися до справ, а сама взяла з собою Мілану та Устима й пішла за Микитою.

Вони рушили до теплиці.

Будівля стояла біля запасних воріт. Частина скла була вибита ще давно, і туди ніхто не заходив — усередині гуляв вітер, а діти казали, що там смердить псами. Саме там колись жили дві собаки, яких намагалася приручити Світланка.

До сьогодні двері будівлі ніхто не відкривав.

Микита підійшов до замка й гордо випнув груди.

— Я шпильками відкрив, — похвалився він. — Просто хотів спробувати.

Хлопчик відчинив двері.

Перша кімната була маленька, із двома проходами. Один вів до розбитої теплиці — там панував безлад і стояв різкий запах псів. Другі двері вели до технічного приміщення.

Коли їх відчинили, діти завмерли.

Кімната була велика, простора, вся заставлена стелажами й дерев’яними столами. Усюди росли рослини. Зелене листя звисало з полиць, огірки обплітали мотузки, з ящиків визирала морква, червоніли помідори.

— Та це ж… справжній город, — прошепотіла Мілана.

Вона зірвала великий огірок і відкусила. Хрускіт луною прокотився кімнатою.

— Смакота…

Відкриття було неймовірним.

Микита одразу пояснив, що жив із батьками в селі й добре знається на городині. Того дня, коли дорослі заснули, вони гостювали в бабусі, тому він не зміг повернутися додому. Але про рослини хлопчик пам’ятав багато.

— Ми можемо зробити город на спортмайданчику, — впевнено сказав він. — Нанести землі, посадити овочі. Бо в магазинах уже майже нічого нормального нема.

Коли про теплицю дізналися Вожаті, сміху й радості не було меж. Діти носили овочі, перебивали одне одного, будували плани. Здавалося, для Замку Вітрів нарешті починалася світла смуга.

Головне — пережити напад Імператорської Школи.

Поки частина дітей носила землю й готувала майданчик під грядки, Мілана разом з Анею обходили територію школи, думаючи над обороною.

— Слухай, — сказала Аня, — а чому ви не зробите засідки в будинках навпроти воріт? Звідти ж можна обстрілювати ворога камінням.

— Для цього треба або лізти на балкони першого поверху, або відкривати квартири, — відповіла Мілана. — А якщо ворог дістанеться до дітей? Це небезпечно.

Аня засміялася.

— Мілано, ти інколи така розумна, а елементарного не бачиш. Ти ж займалась скелелазінням.

Командирка здивовано моргнула.

— І?

— Закріпи мотузки на верхніх поверхах. Діти піднімуться нагору, а потім затягнуть мотузку до себе. Їх ніхто не дістане.

Мілана аж зупинилася.

— Точно…

Аня жартома стукнула її кулаком по лобі.

— Думай головою, командирко.

Дівчата розсміялися й побігли до спортзалу шукати спорядження.

У тренерській знайшли карабіни, фіксатори й мотузки. Система для лазіння була вдома у Мілани. Дівчина швидко збігала до квартири, трохи посиділа біля батьків, знайшла спорядження й повернулася до Замку.

Будинки стояли просто навпроти воріт школи.

Мілана вдягнула систему, причепила карабіни, закріпила мотузку на поясі й полізла вгору.

Спершу — балкон першого поверху. Потім виступ. Фіксатор. Карабін. Ще вище.

Внизу зібралися діти. Усі дивилися затамувавши подих. Аліша нервово ходила колами й раз по раз нявкала.

Мілана підіймалася впевнено.

Другий поверх. Третій.

Ще фіксатор.

Ще ривок.

На п’ятому поверсі вона вибила молотком скло балконної рами. Діти внизу відскочили й закрили голови руками. Мілана розчистила уламки й залізла всередину.

Так з’явилася перша бойова вежа.

Мотузку закріпили за металеву раму балкона. Тепер будь-яка дитина могла швидко піднятися нагору, а потім затягнути мотузку до себе. Дістатися засідки стало майже неможливо.

На балкон затягнули мішок із камінням. До рами прикріпили резинки для фітнесу, пришили шкіряну кишеню.