День 123

Мілана відчинила двері під’їзду хвилина в хвилину, як і домовлялись. Вийшла надвір і відразу глянула на дах Замку Вітрів. Там стояла Аніта, недбало спершись ногою на карниз. Вона дивилась униз, на подругу. Ледь помітно хитнула головою — мовляв, бачу тебе, все під контролем. Потім випросталась і показала два пальці. Це означало, що в Мілани є дві хвилини, аби залишити фортецю й зникнути з поля зору.

Командирка обернулась до дозорного й почала щось говорити. Саме в цей час, коли сонце тільки починало підніматися над Столицею, у Замку Вітрів відбувалась зміна варти. Дівчата ще звечора домовились, що Аніта цієї ночі стоятиме на вахті на даху.

Мілана швидко пройшла крізь ворота фортеці, сховалась за сусіднім будинком і рушила далі — у бік ринку. Треба було поспішати, бо зграя собак щоранку проходила саме цією дорогою. Сонце щойно зійшло, тож часу вистачало, аби перебігти дорогу й перелізти через огорожу трамвайних колій. Далі — багатоповерхівки, пологовий будинок, двори рідної школи, парк Юність і пішохідний місток через дорогу.

Ще вчора до Мілани приходила Аніта. Принесла стільки їжі, скільки могла винести непомітно, щоб не викликати зайвих запитань. Саме тоді Мілана повідомила, що вирушає до парку Совки — шукати підтримки й домовлятися про допомогу. Аніта здивувалась вибору союзників, але у відповідь Мілана просто дістала електронний ключ від Дослідного Центру. Дітям він був непотрібен — лабораторії знаходились надто далеко. А от плем’я з парку Совки цим можна було зацікавити. Тож, по суті, Мілана не йшла домовлятись. Вона йшла купувати найманих воїнів.

План бунту в Замку Вітрів вони обговорювали недовго. Все вже було вирішено. Мілана шукає воїнів, а Аніта починає обережно попереджати своїх людей і Вожатих. Домовились, що вона коротко повідомлятиме лише перевіреним дітям: Мілана прокинулась і скоро повернеться. Треба бути готовими взяти зброю до рук.

Обидві були впевнені: щойно плем’я Вітрів дізнається про повернення Мілани — діти підуть за нею в будь-який бій. Але діяти треба було дуже обережно. Поразка могла когось зламати, і хтось, почувши про бунт, міг побігти до Андрія. Краще менше союзників, ніж ще одна зрада, як у битві з Імператорською Школою.

Мілана дісталась дороги до ринку. З-за дерев раптом вискочила Аліша, махнула хвостом, вітаючись, потягнулась і приєдналась до подруги.

Вони перебігли дорогу, видерлись на огорожу й рушили далі. Обійшли пологовий будинок і дворами побігли до трамвайної зупинки біля парку Юність. Через саму школу №197 йти не ризикнули — там могли бути чужі. Ці території плем’я Вітрів майже не знало, а значить — зайвий ризик.

Вийшовши до парку Юність, подруги озирнулись і рушили в бік містка. Цей маршрут вибрали не випадково. Іти через підземний перехід на Жуля Верна вони не хотіли. По-перше, його затопило. По-друге — там можна було натрапити на Загін Вільних Пацанів. Саме так сталося минулого разу, коли Мілана йшла до Дослідного Центру разом з Іллею та Ксенією.

До речі, з Іллею та Ксенією все було гаразд. Їх зробили слугами, тож тепер вони або працювали на кухні, або возили воду до Імператорської Школи. В битві вони не постраждали й до в’язниці не потрапили. Мілана дуже прив’язалась до них — саме разом вони вирушали у найважливіші походи. Спершу — на фармзавод, потім — до Дослідного Центру.

І, якщо чесно, Мілана дуже розраховувала, що одного дня Ілля й Ксенія погодяться піти разом з нею до Інституту Вірусології. Але поки що це питання доводилось відкласти.

Діставшись пішохідного містка, Мілана обережно визирнула з-за дерев. Міст на Кільцевій дорозі був далеко, але навіть звідси було видно: там хтось є. Загін Пацанів дійсно постійно патрулював той район. Тож рішення йти через скляний місток було правильним. Краще зробити гак, ніж потім ховатись від цих хуліганів.

Аліша нявкнула й стрибнула до входу на місток. Він був повністю засклений, але яскраве ранкове сонце допомагало сховатись — зовні майже нічого не було видно. Звісно, колесом ходити Мілана не збиралась. Вона просто впала на скляну підлогу й поповзла вперед.

Діставшись сходів на іншому боці, дівчина підвелась, відчинила двері — і завмерла.

Попереду починався Інтернаціональний парк. Просто перед нею стояли діти. Десятеро, може більше. Усі — років шести-семи. Маленькі, брудні, перелякані. Рваний одяг, подряпані коліна, замурзані обличчя. Вони мовчки дивились на Мілану.

Дівчина повільно підняла руки догори.

Аліша, муркочучи, підійшла до дівчинки в шортах і футболці та почала тертись об її ногу. Та опустила погляд на кішку й несміливо усміхнулась, гладячи кицю.

— Привіт, — тихо мовила Мілана. — Я не хотіла вам заважати. Мені треба до парку Совки. Я просто пройду далі.

Ніхто не встиг відповісти.

Земля здригнулась від важкої вібрації.

Із кущів біля кінотеатру почали вибігати собаки.

Один за одним.

Десятки.

Вони підбігали до дітей, оминали їх і зупинялись перед Міланою. Аліша миттєво відскочила від дівчинки й стала перед подругою, настовбурчивши шерсть.

Пси все прибували й прибували. Здавалося, ними заповнився весь парк. У задніх рядах вони стояли мовчки. Передні ж почали гарчати й скалити зуби.

У Мілани промайнула думка: це та сама зграя, що щоранку проходить через ринок до гіпермаркету. І час саме той.