День 123

Мілана відкрила двері під’їзду хвилину в хвилину, як було домовлено. Вийшла та зразу подивилась на дах Замку Вітрів. Там стояла Аніта, однією ногою обпершись об карниз. Вона дивилась вниз, на свою подругу. Хитнула головою, показуючи, що вона бачить її та все під контролем. Потім Аніта випрямилась та показала два пальці. Це означало, що Мілана має дві хвилини, щоб вийти з фортеці та зникнути з очей.

​Командирка розвернулась та почала говорити з дозорним. Саме в цей час, як тільки сонце почало вставати, а ніч покидати Столицю, виконували зміну дозорних в Замку Вітрів. Дівчата ще вчора домовились про те, що Аніта буде вночі на вахті на даху.

​Мілана вийшла за ворота фортеці та сховалась за сусіднім будинком, рушила повз нього та пішла в сторону ринку. Треба було поспішати, оскільки зграя собак завжди проходить дорогою через ринок. Сонце лише тільки встало, тому був час перейди дорогу та перелізти паркан трамвайних шляхів. Далі багатоповерхівка та пологовий будинок. Дівчина планувала йти через рідну школу, дворами, а потім через парк Юність та пішохідний місток через дорогу.

​Ще вчора до Мілани приходила Аніта, принесла продуктів стільки, скільки змогла винести, щоб їй не почали задавати питання. Саме вчора Мілана повідомила, що піде до парку Совки, шукати підтримки та домовлятись про допомогу. Аніта була здивована вибором союзників, та Мілана просто дістала електронний ключ від Дослідного Центру. Дітям він не потрібен, бо лабораторії дуже далеко. А от плем’я з парку Совки вона могла зацікавити. Тому, по суті, Мілана не йде домовлятись. Вона йде купити найманих воїнів.

​Дівчата недовго обговорювали план бунту в Замку Вітрів. Все було погоджено. Мілана йде за воїнами, а Аніта починає попереджувати своїх воїнів та Вожатих. Домовились, що Аніта коротко розповідає про те, що Мілана прокинулась та скоро прийде. Треба бути готовим взяти зброю в руки. Дівчата були впевнені, що як тільки плем’я Вітрів дізнається про Мілану – підуть в будь-який бій. Але Аніта має діяти дуже обережно, розмовляти тільки з тими, кому вона повністю довіряє. Оскільки поразка племені Вітрів могла зламати дитину, та вона дізнавшись про бунт, може побігти до Андрія. Нехай буде менше дітей, готових до бою, аніж зрада, як то було в останній битві з Імператорською Школою.

​

​Мілана дійшла до дороги, що вела на ринок. З-за дерев вийшла Аліша, махнула хвостиком, привітавшись. Кішка потягнулась та приєдналась до подруги. Вони перейшли дорогу та вискочили на паркан. Далі оминули пологовий будинок, та дворами побігли до трамвайної зупинки біля парку Юність. Через саму школу 197 йти не ризикнули, адже там міг хтось бути. Ці землі плем’я Вітрів не знали - не було потреби. Тому без ризику.

​Вийшовши на парк Юність, подруги оглянулись та пішли в сторону мостику. Цю дорогу вибрали не випадково. Йти через підземний перехід на Жуля Верна не ризикнули. По-перше, він був затоплений, а по-друге, вони могли натрапити на Загін Вільних Пацанів. Так було минулого разу, коли Мілана з Іллею та Ксенією йшли до Дослідного Центру.

​Доречі з Іллею та Ксенію все було добре. Їх призначили бути слугами, то ж вони нудились то на кухні, то возили воду до Імператорської Школи. Але вони не постраждали в той день битви та не були кинуті у в’язницю. Мілана прикипіла до хлопця та дівчини, оскільки всі важливі походи були саме з ними. Перший похід на фармзавод, а потім разом до Дослідного Центру. Чесно кажучи, Мілана дуже розраховувала на те, що Ілля та Ксенія погодяться йти з нею до Інституту Вірусології. Та поки це питання на паузі.

​Дійшовши пішохідного мостику, Мілана обережно виглянула з-за дерев. Міст на Кільцевій дорозі був дуже далеко. Але навіть звідси можна було побачити, що на мосту хтось є. Дійсно Загін Пацанів там постійно патрулював. Тому рішення йти через мостик було вірне. Краще пройти більше, ніж потім ховатись від цих хуліганів. Кішка нявкнула та стрибнула до входу на мостик. Він був повністю скляним, але яскраве сонце допомогла замаскуватись. Тому хоч колесом ходи, але нікого не буде видно. Звичайно, Мілана не планувала ходити колесами, буде повзти. Так і зробила. Піднявшись по мостику вгору, вона впала на металеву підлогу, та поповзла на іншу сторону.

​Діставшись сходів мостику на другій стороні, Мілана встала та почала спускатись, відкрила двері та завмерла на місці. В тому місці починався Інтернаціональний Парк. На дівчину дивились дітей десять шести-семи років. Всі такі маленькі та перелякані. Одяг рваний, обличчя забруднені. Всі стояли та не рухались. Мілана повільно підняла руки догори. Аліша не поспішаючи, замуркотіла та пішла до дітей. Підійшла до дівчинки в шортах та футболці, почала тертись об ногу. Та опустила очі на кішку та посміхнувшись, почала гладити кицю.

- Привіт, - мовила Мілана, - я не хотіла заважати Вам. Мені треба до парку Совки, я просто піду далі.

Діти нічого не встигли відповісти та почулась вібрація по землі. З кущів зі сторони кінотеатру почали вибігали собаки. Вони підбігали до дітей, оминали їх та зупинялись напроти Мілани. Аліша швидко відскочила від дівчинки та підбігла до своєї подруги, стала перед нею, захищаючи собою.

Пси все приходили та приходили, вони заполонили наче весь парк. Але точно, навколо не залишилось вільного місця. Все було в собаках. Ті, що далі, стояли мовчки. Ті, що в перших рядах, почали скалитись та гарчати. У Мілани проскочило в думках, що це та сама Зграя Собак, що кожен ранок біжить через ринок та дорогу до гіпермаркету. Та й час ранній. Але як же так?

Дівчинка, об яку терлась Аліша, підняла руку. Перші ряди зграї замовкли та сіли на землю. Всі в одну мить заспокоїлись, повитягували язики та почали з інтересом оглядати як Мілану з Алішею, так і все навколо. В цілому у дівчат була можливість розвернутись та бігти до скляного пішохідного мостику. Але дівчина розуміла, що це буде жест неповаги, та ця дорога буде для неї закрита. Отже, треба буде повертатись до Жуля Верна. Але там Пацани. Тому треба спробувати пройти все ж тут.