День 120

Темрява почала світлішати, очі почали відкриватись. Спочатку нічого не було видно, навколо суцільна світла пляма. Потім з’явилось багато різнокольорових плям. Згодом, кліпаючи очима, почали вирізнятись предмети. Це була кімната. Навколо шафи, дитячий будиночок, м’які іграшки. Щось таке знайоме…

​Мілана відкрила очі та спробувала повернути голову. Біль розійшовся пальців ніг до верхівки голови. Суцільна різка біль. Дівчина перестала рухатись, закрила очі. Трохи треба полежати, заспокоїтись, втамувати біль. Темрява навколо лякала, вона знову відкрила очі. Стало легше. Дівчина відчула, як калатає серце в грудях. Стало трохи важко дихати.

​Через деякий час біль пройшов, Мілана знову відкрила очі та повернула голову в сторону. Біля неї лежала мама, вона лежала тихо, з закритими очима, не рухалась. Дівчина швидко повернула голову в іншу сторону. Там лежав тато, він теж спав. Спогади нахлинули несподівано, з очей миттєво потекли сльози. Все що було, всі вісімдесят днів нового світу. Все це було насправді. А так хотілось, щоб це був просто сон.

​Як тільки Мілана тихенько застогнала, десь зі сторони вітальні почулось муркотіння. В двері протиснулась висловуха кішка на ім’я Аліша. Вона завмерла, побачила рухи дівчинки та голосно радісно нявкнула. Киця великими стрибками подолала відстань від дверей до ліжка та заскочила на дівчинку. Мілана не очікувала несподіваного гостя та не встигла прибрати руку.

​Аліша замуркотіла ще сильніше та почала тертись об дівчину. Спочатку об руку, потім ногу, підскочила до обличчя. Спочатку Мілана відчула шерсть на губах, а потім киця повернулась та почала облизувати обличчя. Дівчинка заплакала від радості. В цьому новому жахливому світі все ще є той, хто дуже дорогий. В цьому світі є її Аліша, її найкраща в світі подружка.

​Мілана піднялась, обняла кішку, притиснула до себе дуже міцно. Аліша крякнула, але не шипіла, не вказувала невдоволення. Так подруги провели ще якийсь час. Потім дівчина відсторонила кішку, оглянулась. Вона була в спальні, лежала на ліжку разом з батьками. Чому вона тут? Та в голову зразу прийшла відповідь. Напевно, всі вирішили, що вона заснула. Але чому?

​В цю ж мить, спогади промайнули в голові дитини. Бій племені Вітрів з Імператорською Школою. Зрада Зграї Вовків, відступ Скляної Школи. Їх оточили та почали кидати камінням. Останнє – камінь влучив їй в обличчя. Мілана відразу торкнулась обличчя. Рани не було. Натиснула. Синця не відчула. Камінь був великий, вона точно мала отримати травму. Дівчина вмить згадала, як відчула кров, що текла по щоці.

​Дитина встала, обережно перелізла через сплячу маму, наче не хотіла розбудити. Хоча якраз вона була б рада пригати на батьках, як в перший день, щоб вони прокинулись. Мілана стала на підлогу, потягнулась. З однієї сторони вона відчувала біль в м’язах, з іншої – вона була свіжа та повна сил. Дивне відчуття. Скільки ж вона спала?

​Мілана вийшла в коридор, де було дзеркало, та подивилась на своє відображення та ахнула. Волосся було трохи довше ніж вона пам’ятала. На обличчі був шрам, який проходив на половину лоба. Але було відчуття, що він давно загоївся. Але як? «Я ж не думаю, що я так довго спала?» - подумала дівчина. Аліша вмить підскочила до дівчина, подивилась на неї знизу вгору.

​Мілана відчула голод. Ох, як же вона хотіла їсти, це просто неймовірно. Вона знайшла своє взуття та накинула куртку. Але як тільки вона захотіла відкрити двері, то кішка підбігла до дверей та зашипіла на дівчину.

- Ти чого?, - спитала Мілана та всміхнулась, опустилась погладити кішку, - Я хочу їсти, треба йти до Замку Вітрів, порадувати своїх друзів

Аліша впевнено помахала мордою зі сторони в сторону. Вона була проти. Чому? Ось тут Мілана прокинулась повністю. Дійсно, битву ми програли. Це мало мати наслідки. Не відомо, що було потім. А судячи з того, що я прокинулась в своїй квартирі, разом з батьками, мене сюди принесли як сплячу.

Справа в тому, що коли дитина захворіє або отримає сильну травму – вона може заснути, як всі дорослі, та не прокидатись. Так було з дівчинкою Світланкою, яку покусали собаки, та з деякими іншими дітьми, що не змогли самостійно одужати. Так було з Семеном, ватажком колишнього племені Капібарів, коли йому виповнилось тринадцять років. Та Мілана не заснула, чому її віднесли сюди?

Питань було більше, ніж відповідей, від цього повертався головний біль. Та вже зараз дівчина розуміла, що вийти на вулицю небезпечно та й на балкон також. Її може побачити варта з даху Замку Вітрів. Та оскільки, її плем’я програло битву, Замок Вітрів може бути захоплений або розтрощений. Від останньої думки у дівчини всередині все похолоділо. Що трапилось з племенем?

- Аліша, - Мілана опустилась на підлогу, - Дівчинка, що з нашим племенем?

Кішка наче всміхнулась та почала муркотіти, заспокоюючи знервовану подругу. Потім вона махнула мордою в сторону вулиці, наче запитуючи – чи мені привести когось? Мілана наче зрозуміла жест, але не могла все ж сприймати це як діалог. Вона просто повторила вголос чи може Аліша когось привести? Кішка замотала мордою, погоджуючись та оминула Мілану, побігла до відкритого балкону. На пів дорозі, Аліша зупинилась та зосереджено подивилась на дівчину.

- Ні, ні, - Мілана підняла руки догори, - я нікуди не йду. Ти що. Ні в якому разі. Я розумію, що мене можуть викрити. Та поки я не розумію, що ж відбулось після битви, я не можу ризикувати.

Аліша вискочила на балкон, заскочила на стілець, та виплигнула на подвір’я, схопившись за гілку дерева. Мілана лишилась в квартирі одна. Одразу їй стало сумно. Вона тут зачинена. Битва програли. Батьки сплять. Та саме головне, проблема вірусу лишилась. Нічого не змінилось. Та, дівчина також чітко розуміла – наступна ціль це Інститут Вірусології. Що вона там знайде – дівчина вже не мала впевненості. Але якщо ціль є, так якось простіше, так не дуже боляче. Так все ж є надія.