День 120

Темрява повільно світлішала. Очі розплющувались важко. Спершу навколо була лише суцільна біла пляма. Потім у ній почали проступати кольори, розмиті форми. Згодом, крізь часте кліпання, вирізнилися предмети. Кімната. Шафи, дитячий будиночок, м’які іграшки. Щось до болю знайоме…

Мілана розплющила очі ширше й спробувала повернути голову. Біль миттю прокотився тілом — від пальців ніг до самої маківки. Гострий, суцільний, нестерпний. Дівчина завмерла й заплющила очі. Треба трохи полежати. Заспокоїтись. Перетерпіти.

Та темрява лякала.

Вона знову розплющила очі. Дихання стало важчим, серце шалено калатало в грудях.

Минуло кілька хвилин, перш ніж біль трохи відступив. Мілана повільно повернула голову вбік. Поруч лежала мама — нерухома, із заплющеними очима. З іншого боку спав тато.

Спогади накрили раптово.

Вісімдесят днів нового світу. Усе було справжнім. Усе це сталося насправді.

А так хотілося, щоб це був лише страшний сон.

Мілана тихо застогнала, і десь із вітальні почувся знайомий звук — муркотіння. За мить двері прочинились, і до кімнати протиснулась висловуха кішка на ім’я Аліша. Вона завмерла, помітила рух дівчинки й радісно нявкнула.

Киця кількома стрибками подолала кімнату й заскочила на ліжко. Мілана не встигла прибрати руку.

Аліша замуркотіла ще голосніше й почала тертися об неї — спершу об долоню, потім об ногу. Підскочила ближче до обличчя. Мілана відчула шерсть на губах, а тоді кішка почала облизувати їй щоки.

Дівчинка заплакала.

У цьому жахливому світі все ще була та, хто любив її понад усе. Її Аліша. Її найкраща подруга.

Мілана піднялась і міцно притиснула кішку до себе. Аліша лише тихо крякнула, але не пручалась.

Так вони просиділи ще якийсь час.

Потім Мілана обережно відсторонила кішку й озирнулась. Вона лежала у спальні батьків. На їхньому ліжку.

Чому?

Відповідь прийшла миттєво.

Усі вирішили, що вона заснула.

Спогади спалахнули один за одним.

Битва племені Вітрів з Імператорською Школою. Зрада Зграї Вовків. Відступ Скляної Школи. Каміння, що летіло з усіх боків.

Останнє, що вона пам’ятала — важкий удар у лице.

Мілана різко торкнулась щоки. Рани не було. Вона натиснула сильніше — лише гладкий шрам, який давно затягнувся.

Але ж вона точно пам’ятала кров.

Дівчина підвелась, обережно перелізла через маму, ніби боялась її розбудити. Хоча насправді віддала б усе, аби батьки раптом прокинулись.

Ступивши босими ногами на підлогу, Мілана потягнулась. М’язи боліли, але тіло водночас було дивно легким і сильним.

Скільки ж вона спала?

У коридорі вона зупинилась перед дзеркалом — і тихо ахнула.

Волосся стало довшим. А через половину лоба тягнувся блідий шрам.

Виглядало так, ніби минуло дуже багато часу.

— Я ж не могла спати так довго… — прошепотіла вона.

Аліша миттю опинилась поруч і глянула на неї знизу вгору.

Тоді Мілана відчула голод.

Не просто голод — справжню порожнечу всередині. Здавалося, вона не їла цілу вічність.

Вона швидко знайшла взуття, накинула куртку й потягнулась до дверей. Але кішка різко підбігла вперед і зашипіла.

— Ти чого? — здивувалась Мілана, присідаючи, щоб погладити її. — Я просто хочу їсти. Піду до Замку Вітрів, пораду…

Вона замовкла.

Аліша вперто похитала головою.

І саме тоді Мілана остаточно прокинулась.

Битву вони програли.

А це означало — були наслідки.

Вона не знала, що сталося після того, як втратила свідомість. Але якщо її принесли додому й поклали поруч із батьками, усі були впевнені: вона заснула назавжди.

У новому світі таке траплялось.

Якщо дитина тяжко хворіла або отримувала серйозну травму — вона могла заснути, як дорослі, й більше не прокинутись.

Так сталося зі Світланкою, яку покусали собаки. Так було з Семеном, ватажком племені Капібарів, коли йому виповнилось тринадцять.

Але Мілана прокинулась.

Чому?

Питань було надто багато, й від них знову починав боліти лоб.

Та одне вона зрозуміла одразу: виходити надвір небезпечно. Її могли побачити з варти на даху Замку Вітрів. А якщо плем’я програло…

Замок міг уже належати Імператорській Школі.

Від цієї думки всередині все похололо.

— Аліша… — тихо сказала Мілана, сідаючи навпочіпки. — Що сталося з нашим племенем?

Кішка замуркотіла й потерлась об її коліно. Потім кивнула мордою у бік вулиці, ніби запитуючи: «Може, привести когось?»