День 80

Сонце тільки-но почало прогрівати повітря, але в холодному вітрі вже відчувався подих осені. Мілана сиділа на даху, звісивши ноги вниз. Поряд тремтів від холоду хлопець, ім’я якого вона ніяк не могла згадати. Закутався в куртку, натягнув капюшон майже на очі й мовчки дивився вниз. Командирка теж дивилась униз — на фортецю колишнього племені Зодчих. Тихий паркан, порожнє подвір’я. Аж раптом підбігла Аліша, обнюхала дошки й чкурнула далі.

Якби не сплячі дорослі, усе виглядало б майже звично. Хоча сам факт того, що Мілана сидить на даху четвертого поверху, уже був дивним. Вона глянула на балкон своєї квартири. Десь там, під ковдрою, мирно сплять мама й тато. Одразу згадалась підземна лабораторія, сплячі вчені та те страшне відчуття повного провалу.

Гра… навіщо ти так з нами? Що тобі зробили дорослі? Що тобі зробили діти? Навіщо ти кинула всіх у світ, де цивілізація розсипалась на шматки? Діти хочуть їсти. Діти хочуть спати. Але після походу до Дослідного Центру зникла остання надія. Усе полетіло шкереберть. Що тепер робити?

Мілана дістала з кишені лист вченого. Довго вдивлялась у нерівний напис від руки. Якщо там згадувався Інститут Вірусології — значить, треба йти туди. Треба дізнатися, що там сталося. Вона більше не вірила в дорослих, які не сплять і шукають антивірус. Минулого разу надія занадто боляче обпекла серце. І не тільки серце — душу теж.

«Мамо, тато… я не здаюсь. Якщо Інститут — значить Інститут», — подумала Мілана й важко зітхнула.

Обережно підтягнула ноги, підвелась на даху. Востаннє глянула на фортецю й глибоко вдихнула холодне повітря.

— Show must go on, — тихо сказала командирка, повернувшись до хлопця.

— Що? — дозорний смикнувся й підскочив. — Я не почув.

— Я кажу… — Мілана засміялась. — Шоу має продовжуватись.

Потягнулась і показала на сонце. Вахта закінчилась. Треба збиратись — сьогодні буде дуже важкий день.

Сьогодні в їдальні було незвично людно. Жодних розмов чи сміху — лише рівне стукотіння ложок об тарілки. Вожаті прокинулись ще серед ночі, щоб наготувати їжу та зібрати перекуси в дорогу. Як-не-як — вирішальний день. Сьогодні Замок Вітрів, як і все плем’я, мав стати вільним. Сьогодні вони йшли війною на Імператорську Школу разом з іншими провінціями.

Мілана сіла скраю столу, ні з ким не вітаючись. Соня, помітивши командирку, миттю підскочила з тацею, поставила її перед нею й почала поспіхом викладати сніданок. Ледь не перекинула тарілку. Руки тремтіли, хоча в приміщенні було тепло.

Мілана всміхнулась і поклала долоню їй на плече.

— Спокійніше.

Потім сама почала допомагати розкладати їжу.

Взяла чашку чаю двома руками й вдихнула м’який теплий аромат. Заплющила очі. Все буде добре. Рішення знайдеться. Ця впевненість розлилась усередині так само лагідно, як перший ковток гарячого напою.

— У нас пів години на збори, — повідомила Аліна, глянувши на годинник. — Потім виходимо на позиції.

— Ми будемо за гаражами, — додала Аніта. — Ділимось на дві групи й обходимо школу з обох боків. На перехід — п’ятнадцять хвилин. Потім «група А» зі мною заходить першою. Ми прориваємось до охорони й розчищаємо прохід. Після цього «група Б» з Міланою підходить до нас. Якщо ми не впораємось — допомагаєте. Якщо впораємось — займаєте територію.

Усе це вже не раз обговорювали. Але Аніта хвилювалась і раз по раз повторювала план уголос. Напруга стояла така густа, що її можна було різати ножем. Ніхто не перебивав.

Розвідники племені Вітрів кілька днів поспіль ходили по провінціях, які раніше погодились підтримати загальний бунт проти Імператорської Школи.

Зграя Вовків передала, що готова й вийде на позиції в зазначений час. Їхнє завдання — обійти озеро й увірватися через запасний вихід.

Плем’я Тойота знову не дало чіткої відповіді. Але й не відмовило. Їхній ватажок лише мотнув головою й попросив дітей іти додому.

Десанти та Скляна Школа погодились одразу. Обговорили позиції й розійшлись.

Так і народилась війна проти Імператорської Школи. Дорослі сплять, а війни все одно тривають. Тільки тепер у них воює дітвора. Гра… бережи свої гострі зуби.

Час минав.

Діти почали виходити зі школи й шикуватись у кілька рядів. Тепло вдягнені, з невеликими рюкзаками за спинами. У кожного — перекус, вода, палиця. Дехто крутив зброю в руках, інші вже розбились на пари й тренували удари, блоки та ухили.

На подвір’я вийшла Аліша. Спочатку побігла вбік, але потім різко розвернулась і довгими стрибками помчала до Мілани.

Кішка явно збиралась іти на битву, хоча дівчина весь ранок її відмовляла. Було страшно за пухнасту подругу. У бійці може статися будь-що: затопчуть, вдарять палицею… Але Аліша навіть слухати не хотіла — фиркала й шипіла у відповідь.

Зрештою Мілана махнула рукою.

Пухнаста подруга вже доросла. Нехай вирішує сама.

Та й не раз бувало, що саме кішка рятувала всіх від біди. Можливо, і цього разу вона мала бути поруч.

Коли минуло пів години, подвір’я Замку Вітрів було заповнене дітьми. У племені налічувалось вісімдесят вісім хлопців та дівчат, і сімдесят п’ятеро з них ішли на війну. Отже, охорона фортеці складалась лише з тринадцяти воїнів.