День 80

Сонце тільки почало зігрівати, та відчувався подих прохолодного вітру. Мілана сиділа на даху, звісивши ноги. Поряд трусився від холоду хлопець, ім’я якого дівчина не пам’ятала. Укутався в куртку, натягнув капюшон на очі, дивився вниз. Командир теж дивилась вниз. Розглядала фортецю колишнього племені Зодчих. Тихий паркан, пусте подвір’я. Щойно підбігла кішка, обнюхала дошки та чкурнула далі.

          ​Якщо не рахувати те, що всі дорослі сплять, все виглядає доволі природньо. Хоча сам факт того, що Мілана сидить на даху четвертого поверху - досить дивний. Глянула на балкон своєї квартири. Десь там мама й тато, вкриті ковдрою, тихо та спокійно сплять. Зразу згадала підземну лабораторію, сплячих вчених та відчуття повного провалу.

          ​Гра, навіщо ти так з нами? Що тобі зробили дорослі? Що тобі зробили діти? Навіщо ти кинула всіх у світ, де цивілізація пішла на другий план? Діти хочуть їсти, діти хочуть спати. Але після походу до Дослідного Центру обірвались всі надії. Все пішло шкереберть. Що тепер робити?

          ​Мілана витягла з кишені лист вченого. Довго розглядала напис, зроблений рукою. Що ж, якщо ви згадуєте про Інститут Вірусології, треба до нього йти. Треба дізнатись, що там. Дівчина вже не плекала надію на дорослих, що не сплять та шукають антивірус. Вистачило останнього разу, коли серце отримало страшний опік від надії. Цей вогонь зірвався, та обпік не тільки серце, але й душу.

          ​«Мамо, тато, я не здаюсь, я шукаю далі. Інститут, то Інститут» - подумала собі Мілана та зітхнула. Обережно витягнувши ноги, вилізла на дах. Кинула востаннє погляд на фортецю та глибоко вдихнула повітря.

-   ​Show must go on, - мовила командирка, повернувшись до хлопця.

-   ​Що? Що ти кажеш? - дозорний смикнувся та підскочив на ноги, - Я не почув.

-   ​Я кажу, - засміялась, - Шоу має продовжуватись!

Потягнулась та показала на сонце, адже вахта закінчилась. Треба збиратись, сьогодні дуже важкий день.

Сьогодні в їдальні було дуже багато дітей. Ні розмов, ні сміху. Рівне стукання ложок по тарілках. Вожаті прокинулись цього дня ще вночі, щоб наготувати їсти, підготувати перекуси в дорогу. Як-не-як, вирішальний день! Сьогодні Замок Вітрів, як і саме плем’я, має стати вільним. Сьогодні вони підуть війною на Імператорську Школу разом з іншими провінціями.

Мілана сіла на початку, ні з ким не віталась. Соня, побачивши командирку, підскочила з тацею, поставила на стіл та почала викладати сніданок. Ледь не перевернула тарілку. Руки тремтіли, хоча в приміщенні було не так холодно, як на вулиці. Мілана всміхнулась, поклала руку на плече Соні. Потім почала допомагати викладати їжу.

Мілана взяла чашку з чаєм двома руками та вдихнула теплий, ніжний аромат. Закрила очі. Все буде добре. Рішення буде знайдено. Впевненість розлилась так само ніжно й тепло, як перший ковток напою.

-   ​У нас є пів години на збори, - повідомила Аліна, подивившись на свій годинник, - потім йдемо на позицію.

-   ​Ми маємо бути за гаражами, - додала Аніта, - розділяємось на дві групи та обходимо з обох сторін. На перехід у нас буде п’ятнадцять хвилин. Потім «група A» зі мною йде в атаку першими. Ми маємо несподівано увірватись до охорони Імператорської Школи, та розчистити прохід. Далі, «група Б» з Міланою, підходить до нас. Якщо ми не впорались -  допомагає. Якщо впорались - заходять і займають територію.

По суті, все що казала Аніта, було зрозуміло та домовлено раніше. Але вона хвилювалась та часто повторювала план вголос. Напруга була неймовірною, всі мовчали та слухали. Говорити ніхто більше не хотів, то ж дівчині давали волю.

Плем’я Вітрів днями відправили розвідників до всіх провінцій, що у свій час дали згоду на підтримку в загальному бунті проти Імператорської Школи.

Зграя Вовків повідомили, що готові та вийдуть на свою позицію в заданий день та час. Їх задача була вийти за озеро, зайти в школу з запасного виходу.

Плем’я Тойота в цей раз також не дали згоду, але й не відмовились. Якщо наважаться, то мають прийти до запасного виходу. Ватажок племені, що жили на автосервісі, мотнув головою та попросив дітей йти собі додому.

Щодо плем’я Десантів та Скляної Школи. Швидко все погодили. Проговорили позицію та й розійшлись.

Ось так була погоджена війна проти Імператорської Школи. Наче дорослі сплять, а війни йдуть далі. Тільки в цій війні буде брати участь дітвора. Гра, бережи й ти свої гострі зуби.

Час йшов. Діти почали виходити зі школи, шикуватись в декілька рядів. Одягнені тепло, у кожного невеликий рюкзак з перекусом та водою. Тримали палиці, було видно й рогатки. Хтось починав самостійно махати зброєю. Деякі хлопці та дівчата розбивались парами, та завдавати ударів, увертались, блокували.

До двору вийшла Аліша. Спочатку вона побігла в сторону, але потім різко повернулась та виконуючи довгі стрибки, дісталась Мілани. Кішка збиралась йти на битву, хоча дівчина відмовляла її. Страшно боялась за свою тваринку, бо в цій бійці може бути все що завгодно. Кішку можуть затоптати, чи побити палками. Але Аліша навіть слухати не хотіла, фиркала та шипіла.

Мілана махнула рукою на вмовляння. Пухнаста подруга доросла, хай сама вирішує. Але було вже стільки випадків, коли саме кішка розв'язувала проблеми. Можливо, і цього разу вона має бути з усіма.