День 72

На вулицю вийшла Мілана, за нею вискочила Аліша. Обидві глянули навсібіч і смачно позіхнули. Кішка втягнула свіже нічне повітря, витягнулась, розминаючи лапки, коротко нявкнула, подивилась на дівчину й чкурнула в темряву.

«Нехай, — подумала Мілана. — Дівчинці треба вполювати мишку та перекусити».

За кілька хвилин на вулицю вибралися заспані Ксенія та Ілля. Поправили рюкзаки, позіхаючи. Свіже повітря діяло миттєво — сонливість потроху відступала. Коли з темряви нарешті з’явилась задоволена киця, всі випростались і рушили до автосервісу. Треба було знайти люк, позначений на карті каналізації.

Перед автосервісом зазирнули за будівлю. Переконались, що охоронців парку поблизу немає. Місяць добре освітлював усе навколо, але ліхтарики вмикати все одно не ризикували.

Перебігли до автосервісу й сховались за стіною. Опустили погляди вниз, почали шукати люк. Ілля невдоволено зашипів, показуючи кудись під ноги. Дівчата обернулись і побачили люк, на якому одним колесом стояв автомобіль.

Легковик був невеликий, але шансів тихо зрушити його з місця не було. По-перше, машина могла покотитися просто в стіну автосервісу, наробивши гуркоту. По-друге, Мілана пам’ятала, як тато розповідав про ручне гальмо, що вмикається автоматично після зупинки.

Командирка не засмутилась — на карті було ще кілька входів до каналізації. Найближчий люк знаходився біля входу до парку, на стоянці для гостей. На щастя, зовсім поруч.

Вирішили зайти за багатоповерхівку, обійти її та дістатися пішохідного переходу. Місцевість там була менш відкритою — якщо повзти по землі, їх навряд чи помітять.

Попереду бігла Аліша, винюхуючи й видивляючись усе навколо. Діти рухались слідом. Зупинились у кущах і завмерли, чекаючи патрульних. Краще нехай пройдуть зараз, ніж застануть їх просто посеред дороги.

Несподівано з парку Совки вийшли хлопець і дівчина. Йшли, обіймаючись, палиці висіли за спинами. Про щось шепотілися.

Мілана була впевнена: ця парочка не помітить нічого, навіть якби Ілля почав гатити залізякою по всіх трубах навколо.

Діти опустилися на землю й поповзли до переходу. Аліша ж просто крокувала поруч, гордовито піднявши морду. Картина виходила дивна: серед ночі дорогою повзуть троє дітей із рюкзаками, а поряд велично чимчикує кішка.

За кілька хвилин команда вже сиділа біля машин. Ксенія хотіла спертись на один із автомобілів, але Мілана різко смикнула її назад і вказала на лампочку за вікном, що ледве мерехтіла. Потім показала Іллі на індикатор.

Сигналізація.

Через сімдесят днів акумулятор міг давно сісти, але перевіряти це ніхто не хотів.

Почали шукати люк. Усі хвилювались, що і цей виявиться заблокованим машиною. На щастя, ні. Залишалось лише підповзти, тихо відкрити кришку й спуститися вниз.

Раптом Аліша насторожилась. Вуха загострились, очі вп’ялися кудись під автомобілі. Діти завмерли.

Минула хвилина.

І ще одна.

Несподівано кішка стрибнула під машину.

Пролунав тонкий писк, за ним — шипіння. Одразу почувся тупіт маленьких лапок, і з-під авто кулею вискочив щур.

Величезний.

Чорний.

Огидний.

У місячному світлі він здавався мокрим і слизьким. Щур помчав дорогою в бік висотки й зник у темряві.

Аліша вилізла слідом неспішно, сіла й почала вилизувати грудку. Потім підняла морду на дітей і муркнула.

Ксенія й Мілана мимоволі всміхнулись.

Щури були небезпечними. Великі, з гострими зубами — хто знає, яку заразу вони носили. Один не страшний. Але коли їх багато…

Повернулись до люка. Торкнулись кришки — гумове покриття. Якщо впаде, металевого дзвону не буде.

Ілля підчепив люк і повільно підняв. Дівчата підсунулись, допомогли відкласти кришку вбік.

Мілана спустилась першою, обережно ставлячи ноги на тонкі металеві сходи. Відчувши підлогу, відпустила драбину, дістала ліхтарик і ввімкнула його.

Перед нею тягнувся вузький тунель.

Лише один шлях — углиб, до великого колектора під парком Совки.

Відійшла вбік і шикнула, дивлячись угору. Майже одразу спустилась Ксенія, теж увімкнула ліхтарик. Ілля, спускаючись останнім, підтягнув люк на себе. Почувся глухий тихий стук — кришка стала на місце.

Аліша вискочила з відкритого рюкзака Мілани й принюхалась. Підлога була вологою, і кішка одразу зморщила носик. Йти мокрою холодною підлогою голими лапами їй явно не хотілося.

У тунелі було сиро й холодно.

Загін племені Вітрів рушив уперед. Кожен крок луною розходився темрявою. Було моторошно. Ліхтарики ніби не розганяли темряву, а лише дратували її.

Йшли хвилин двадцять. Навіть Аліша ступала невпевнено, хоч коти й бачать уночі.

Раптом промінь ліхтаря вперся в стіну — попереду був поворот. Діставшись його, заглянули за кут.

За кілька метрів вузький тунель розширювався.