День 71

Надворі було прохолодно, а сонце вже ковзало першими променями по дитячих обличчях. Невеликий загін вийшов із Замку Вітрів на світанку й рушив до колишньої фортеці племені Зодчих. Перелізши через паркан, Ілля та Ксенія всілися на лавки у дворі, а Мілана піднялася на другий поверх і відчинила свою квартиру. Аліша муркнула, потерлася об її ногу. Командирка глибоко вдихнула й відчула, як по щоці покотилася сльоза. Вона була вдома, але цей дім більше не нагадував їй про батьків і минуле життя.

Не роззуваючись, дівчина зайшла до квартири, відчинила двері спальні й побачила маму з татом, які мирно спали. Залізла на ліжко, сіла між ними й обережно торкнулася їхніх рук. Провела пальцями по маминому волоссю, лагідно погладила. Торкнулася татової долоні й сумно всміхнулася.

Перед очима одна за одною пропливали згадки. Вони їдуть до справжнього замку. Відпочивають разом на морі. Вибирають із мамою одяг у магазині. Вона сміється й наввипередки мчить із татом на велосипедах.

Мілана тихо заплакала. Вона страшенно сумувала за батьками.

Кішка замуркотіла й вляглася біля її ніг. Так минуло кілька хвилин. Дівчина просто хотіла побути поруч із мамою та татом перед тим, як вирушити шукати Дослідний Центр.

— Я обов’язково знайду ліки, — тихо мовила вона, дістаючи аркуш із папки про вірус, яку забрала на фармзаводі. — Тут є адреса Центру. І я впевнена, що там зараз шукають порятунок. А може, вже й знайшли антивірус… Можливо, завтра ви прокинетесь.

Вона сховала листок назад.

Мілана відсунула Алішу, по черзі поцілувала батьків і підвелася. Замкнула квартиру, повісила ключик собі на шию, провела по ньому пальцями й вийшла у двір. Поглянула на сонце, потім на свою команду. Аліша грайливо махнула хвостом і побігла вперед.

Вийшовши з фортеці племені Зодчих, діти рушили дорогою до ринку. Шлях був неблизький: спершу дійти до ринку, потім пройти підземний перехід під трамвайними коліями й рухатися в бік церкви, а там уже й парк Совки недалеко. Загін ішов дворами, оминаючи будинки, аж поки не дістався ринку.

Зупинилися.

Аліша чкурнула вперед розвідати місцевість. Вийшли надто рано, тому чекали на зграю собак, яка щодня проходила цим маршрутом.

Кішка повернулася, вигнула спину дугою й показала, що треба ховатися та чекати.

Так і зробили.

Зайшли до найближчого під’їзду й завмерли. Спершу здалеку почувся шум, потім — тупіт лап і гавкіт. Самої зграї вони не бачили, лише чули. Здавалося, собак стало ще більше. Чекали довго. Разом із галасом до під’їзду докотився важкий сморід мокрої шерсті й бруду. Довелося затискати носи й дихати ротом, але навіть так повітря залишалося огидним.

Коли нарешті все стихло, двері обережно відчинили.

Смерділо так, що на очі наверталися сльози.

Першою вибігла Аліша. За кілька хвилин повернулася й задоволено муркнула.

Рушили далі й невдовзі дісталися ринку. За ним одразу побачили торговельний центр, де раніше жило плем’я Капібар.

«Як ти там, Семене?» — подумки спитала Мілана.

Семен, колишній ватажок племені Капібар, заснув дорослим сном у власний тринадцятий день народження. Його віднесли додому, до батьків. І саме цей випадок остаточно дав Мілані зрозуміти: часу в неї майже не залишилося. Якщо не встигне — у свої тринадцять теж засне.

Дівчина різко труснула головою, проганяючи тривожні думки.

«Я шукаю антивірус. І я його знайду», — суворо сказала собі.

Загін обійшов торговельний центр і звернув до трамвайних колій. За кількома магазинчиками мав бути підземний перехід на інший бік дороги.

Ілля ніс найважчий рюкзак — на ньому висіли три спальні мішки. Всі розуміли: за день не впораються, тому готувалися ночувати просто неба. Ксенія тихенько співала собі під ніс. Ніхто не скиглив і не просив повернутися. Кожен розумів, наскільки важливий цей похід і наскільки він небезпечний. Тому, почувши, що Мілана збирається йти далі, одразу погодилися приєднатися.

Адресу Центру вони знали, але жодна карта не показувала чіткої дороги до нього. Напевно, через секретність. Тому вирішили шукати на місці. Єдине, що підказав Давид, — знайти Житлово-експлуатаційну контору. Саме там мали бути схеми доріг, водопостачання та каналізації. Можливо, це й допоможе вийти на точне місце.

Загін Мілани спокійно дістався переходу під трамвайними коліями, обережно спустився вниз — і на останній сходинці всі завмерли.

Увесь перехід був затоплений.

У темній воді плавало сміття, а між ним колихалися слизькі пасма огидних водоростей.

— Я туди не полізу, — одразу заявив Ілля.

Мілана теж не поспішала ризикувати. Хтозна, що ховалося під водою. Може, десь прорвало трубу чи провалився асфальт — і тоді ногою легко потрапити в пастку.

— Переліземо через паркан, — вирішила вона.

Підтягнули рюкзаки й почали дертися нагору. Ксенія першою зіскочила на колії. Мілана лізла останньою. Вже хотіла стрибнути вниз, коли примружилася від сонячного променя, що різонув просто в очі.

Вона повернула голову — і зрозуміла: це був сонячний зайчик. Хтось дуже далеко, з мосту на Кільцевій дорозі, грався дзеркалом і цілився просто в неї.