День 71

На дворі було прохолодно та сонце вже пускало свої промені по дитячім обличчям. Невеликий загін вийшов з Замку Вітрів на світанку, рушив до колишньої фортеці племені Зодчих. Перелізши через паркан, Ілля та Ксенія повсідались на лавки подвір’я, а Мілана піднялась на другий поверх та відкрила свою квартиру. Аліша муркнула, подивилась на дівчинку та потерлась її ноги. Командирка глибоко втягнула повітря та відчула сльозу, що потекла по її обличчю. Вона була вдома, але цей дім не нагадував їй батьків, не нагадував минулі часи.

          ​Зайшла до квартири, не роззуваючись, відкрила двері спальні та побачила маму та й тата, що мирно спали. Залізла на ліжко, сіла між батьками та торкнулась їх руками. Торкнулась волосся мами, погладила її. Торкнулась тата, всміхнулась. В цей момент, перед очима пропливали спогади. Вони їдуть до якогось справжнього замку. Або разом відпочивають на морі. Або просто вона з мамою вибирає одяг в магазині. Чи сміється, та наввипередки змагається з татом на велосипеді.

          ​Тихенько заплакала. Вона дуже сумувала за батьками. Кішка замуркотіла та лягла в ноги до Мілани. Так пройшло не багато часу, але дівчина хотіла побачити маму й тата перед тим як знайде Дослідний Центр.

-   ​Я обов’язково знайду рішення чи ліки, - тихо мовила, діставши листок з папки про вірус, що забрала на фармзаводі, - тут є адреса Центру, та я впевнена, що там зараз шукають ліки, а можливо навіть знайшли антивірус. Можливо завтра ви прокинетесь, - сказала дівчинка та сховала листок.

Мілана відсунула Алішу в сторону, по черзі поцілувала батьків та встала з ліжка. За собою замкнула квартиру. Ключик повісила собі на шию, погладила його та вийшла на двір. Подивилась на сонце, потім на свою команду. Аліша грайливо замахала хвостиком та побігла вперед.

Вийшовши з фортеці племені Зодчих, діти пішли до дороги, що вела до ринку. Шлях був не близький: спочатку дійти до ринку, потім пройти підземний перехід трамвайного шляху та рухатись в сторону церкви, а там вже й парк Совки не за горами. То ж загін дворами оминав будинки та вийшов до ринку. Зупинились. Аліша чкурнула вперед розвідати місцевість. Вийшли дуже рано, тому очікували зграю собак, що бігла цим маршрутом кожен день.

Кішка повернулась, вигнулась дугою. Вказала, що треба ховатись та чекати. Так й зробили. Зайшли до найближчого парадного та стали чекати. Спочатку здалеку почули шум, потім цей шум перетворився на тупотіння лап та гавкання. Зграю не бачили, але чули. Було враження, що зграя стає все більшою. Чекали довго. Окрім галасу, відчули собачий сморід. Прийшлось закрити носи та дихати ротом, але навіть так відчувався неприємний дух великої зграї.

Як тільки навколо стало тихо, відчинили вхідні двері. Смерділо так, що на очі сльози навертались. Першою вибігла кішка. Через декілька хвилин повернулась та задоволено муркнула. Продовжили та дісталися ринку. За ним одразу побачили торгівельний центр, в якому раніше жило плем’я Капібар. «Як ти там, Семен?» - подумки спитала Мілана.

Семен, колишній ватажок племені Капібар, саме у свій день народження, в тринадцять років, заснув дорослим сном. Його віднесли додому, до батьків. Та цей випадок дуже чітко дав Мілані зрозуміти, що в неї дуже мало часу. Якщо не встигне, то у свої тринадцять років вона теж засне.

Дівчина трухнула головою, проганяючи сумні та тривожні думки. Немає часу про це думати. «Я шукаю антивірус! І я знайду його!» - суворо повідомила собі командирка.

Пройшли торгівельний центр та звернули до трамвайного шляху. За декілька магазинчиків, мав бути підземний перехід, через який був прохід на іншу сторону.

Ілля ніс найважчий рюкзак, оскільки повісив собі три спальні мішки. Розуміли, що за один день не впораються, тому готувались до ночівлі на вулиці. Ксенія співала собі під носа. Діти не нили, не тягнули назад, кожен розумів важливість походу та небезпеку завдання, тому, почувши про готовність Мілани йти далі, одразу погодились приєднатись.

Адреса то відома, але передивились багато карт. Ніде не знайшли чіткої дороги до будівлі. Напевно, тому що вона була секретна чи щось типу того. Вирішили шукати по місцю. Єдине, що їм підказав вчений Замку Вітрів - треба шукати Житлово-експлуатаційну контору. В цій адміністративній будівлі мають бути всі документи, пов’язані з дорогою, водопостачанням та каналізацією. Можливо саме це допоможе відшукати точне місцезнаходження.

Загін Мілани спокійно та тихо дійшов переходу трамвайних шляхів, обережно спустились вниз та на останній сходинці зупинились. Весь перехід був заповнений водою. В тій темній воді плавало сміття та неймовірно огидного вигляду водорості. Ілля одразу сказав, що не буде лізти в цю смердючу воду. Мілана теж вирішила не ризикувати. Не відомо, яка небезпека може їх чатувати. Звідки тут стільки води? Можливо десь посередині пробита труба, легко ногою потрапить в пастку. Краще піднятись та перелізти паркан.

Підтягнули рюкзаки та почали дертись на паркан. Ксенія зіскочила на трамвайні шляхи та пішла далі. Мілана ж дерлась останньою. Тільки хотіла стрибнули вниз, примружилась від проміння сонця, що наче спеціально лізло їй в очі. Повернула голову в сторону променя та побачила що то був звичайний сонячний зайчик. Хтось дуже далеко, з мосту на Кільцевій дорозі грався дзеркалом та мітив саме в неї.

В мить дівчина відігнулась в сторону та подивилась на дорогу, що вела від мосту. По дорозі бігли хлопці з палицями. Ілля прослідував прикладу Мілани, подивився на дорогу з-за її плеча.

-   ​Мілана, - сказав хрипко Ілля, - це ті самі Реальні Пацани, чи як там Аніта та Устим їх називали?