День 65

Субота шістдесят п’ятого дня видалася неймовірною. Усі вибігли у двір із килимками та ковдрами. Неподалік від центрального виходу із Замку Вітрів був невеликий майданчик, засипаний піском. Діти розстеляли ковдри просто на теплому піску й засмагали під яскравим сонцем. Найкмітливіші прихопили пляшки з водою, щоб поливати себе — вдень ставало по-справжньому спекотно.

Сьогодні був особливий день — ватажкові племені Капібар, Семену, виповнювалося тринадцять років. Це водночас і радувало, і лякало. За всі шістдесят п’ять днів діти Замку Вітрів жодного разу не зустріли тринадцятирічних. Але зранку Семен почувався добре: нічого не боліло, ніщо не тривожило.

Учора ввечері ватажки й командири зібралися на нараду. Протягом кількох днів спеціальні розвідувальні групи ходили до провінцій Імператорської Школи. У кожну колонію приносили рюкзак із подарунками: червону ікру, салямі в упаковках, консервовані сосиски в скляних банках, ананаси й персики. Додавали чай, цукор, печиво та цукерки. Всі діти люблять солодке, а ватажки були певні, що в найближчих магазинах воно давно скінчилося. У гіпермаркеті ж таких запасів ще вистачало. Гра, тобі теж підсолодити життя?

Отже, розвідники по двоє вирушили до провінцій, про які дізналася Аніта. Їхнє головне завдання — познайомитися, розповісти про себе, вручити подарунок і спробувати домовитися про спільні дії проти Імператорської Школи.

Діти Трамвайного депо від будь-яких змов відмовилися. Вони панічно боялися Її Величності. Коли ця група стала провінцією, жодної битви не було — до депо увірвався великий загін воїнів Імперії. Усіх зв’язали й вивели на подвір’я. Одного хлопця витягли в центр, зірвали футболку й почали бити шпагами. Після побиття він навіть не зміг підвестися — лежав на землі, весь у синцях, і від болю просто заснув. Жахлива сцена. І досі стоїть перед очима дітей Трамвайного депо. Єдине, що вони пообіцяли, — нікому не розповідати про цей візит. Від подарунків відмовилися, пояснивши, що їжі їм вистачає.

Скляна Школа та плем’я Десантів, навпаки, зустріли розвідників із захватом. Щойно почули про можливість розбити Імператорську Школу, навіть не дали договорити — одразу почали вимагати точну дату нападу.

До Зграї Вовків пішли Мілана з Анітою. Андрій явно не зрадів дівчатам — надто добре пам’ятав їхню останню бійку. Але, почувши про шанс вирватися з-під влади Люди, пообіцяв подумати. Мілану така відповідь тільки роздратувала. Теж мені, великий ватажок.

Останніми були Тойоти. Спершу розвідників навіть не хотіли впускати. Але коли ті махнули рукою, залишили подарунок і вже збиралися йти, їх усе-таки покликали назад. Подарунки прийняли, ідею з нападом вислухали уважно. Довго розпитували, навіщо ризикувати, якщо можна спокійно платити данину й не шукати собі проблем. Розвідники розповіли свою історію, згадали й про те, як Люда поводиться зі слугами та тими, хто перестає бути корисним. Ватажок племені Тойота вперто шукав мінуси повстання. Згоди не дав, але й не відмовив остаточно. Зрештою гостей чемно попросили піти.

Отже, з усіма провінціями Імператорської Школи вдалося поговорити. Повну підтримку висловили Десанти та Скляна Школа — це майже дев’яносто дітей додаткової сили. Звісно, не всі підуть у бій, але навіть так цифра вражала. Зграя Вовків, у якій було близько двадцяти дітей, великої погоди не робила, проте там були старші хлопці — а це вже перевага. Ватажки вирішили розраховувати на них, хоча сама Мілана потай сподівалася, що Андрій відмовиться. Ну а Тойоти так і не дали відповіді. Після обговорення всі дійшли висновку, що саме від них допомоги чекати найменше.

Оскільки ввечері в Замку Вітрів планувалося святкування дня народження ватажка племені Капібар, обід вирішили провести раніше. З їдальні пролунав дзвін, сповіщаючи про початок трапези. Діти почали підводитися, збирати ковдри, ліниво позіхати. Вартові на постах чекали, коли Вожаті принесуть їм їжу — залишати позиції дозорним заборонялося.

Семен та Мілана саме поверталися від дитячого садка. Вони обшукували приміщення в пошуках корисних речей, але, почувши дзвінок на обід, рушили назад. Дорога до Замку Вітрів проходила через запасні ворота. Щойно вартові побачили ватажка й командирку, одразу відімкнули замок і впустили їх усередину. Ворота знову клацнули, зачиняючись.

Раптом із боку школи вибіг схвильований Давид. Маленький учений, неймовірно схожий на Гаррі Поттера з книжок про Гоґвортс, підскочив до Семена й Мілани.

— Мілано, — випалив він, намагаючись перевести подих, — я маю показати тобі дещо дуже важливе!

Давид завжди звертався насамперед до Мілани — ще з першого знайомства. Скільки б вона не просила звертатися й до інших ватажків чи командирів, хлопець усе одно вперто шукав саме її. Цього разу не стало винятком, і Семен лише тихо хмикнув.

— Давиде, — усміхнулася Мілана, — це не може почекати до після обіду? Я зараз помру з голоду.

Хлопець енергійно замотав головою.

У цей момент із кущів вискочила Аліша й коротко нявкнула, показуючи на Давида. Мілана здивовано підняла брови. Навіть кішка ніби наполягала, що справа важлива.

Нічого не лишалося, окрім як іти за вченим. Семен теж рушив слідом — цікавість уже перемогла голод.

Біля сходів на другий поверх Давид різко звернув до підвалу. Семен і Мілана переглянулися, але мовчки пішли за ним. Аліша впевнено помчала вниз сходами.

Давид увімкнув ліхтарик і повів їх довгим коридором у бік бомбосховища. Нарешті вони зайшли до невеликого приміщення. Посеред кімнати стояла величезна металева конструкція.