День 60

Чотири дні діти облаштовували Замок Вітрів. Таку назву школі дали не просто так. Де б не став на території — всюди відчувався дотик вітру.

Навколо школи оновили паркан: затягнули дірки, зверху закріпили колючий дріт. Оскільки воріт перед центральним входом не було, їх зробили з частини дерев’яного паркану й також обмотали дротом. Зранку ворота відсували вбік, а ввечері зачиняли й підпирали автомобільною шиною, засипаною землею. Такий бар’єр не вдасться вибити натовпом, а дріт можна буде зрізати хіба що садовими ножицями. Праворуч і ліворуч від входу натягнули великі рогатки — такі самі, як у фортеці племені Зодчих.

Всередині школу облаштовувати було справжнім задоволенням. Вожаті обох племен переносили до їдальні продукти. Спершу — крупи, цукор і воду. Потім усе інше, адже переселення планували лише після того, як повністю підготують новий дім.

Спортзал залишився спортзалом — ідеальним місцем для ігор і щоденних тренувань.

У холі біля входу була кімната охоронця. Туди звезли всю зброю племен: палиці, залізні прути, молотки. Плем’я Капібар принесло рогатки й сумки з дрібним камінням.

У другому корпусі на другому поверсі відкрили всі класи, винесли парти та стільці. Кімнати перетворили на спальні. Хтось із дітей запропонував принести ліжка з дитячого садка неподалік. Їх тягали кілька днів.

На радість усім, у другому корпусі знайшли вчительські туалети з душовими кабінами та роздягальнями. Водопостачання не працювало, але поруч зі спальнями можна було хоча б умитися чи почистити зуби.

Наостанок облаштували дах для вартових. У племені Капібар знайшлися біноклі, тож усі зраділи: тепер ворога можна буде помітити здалеку.

Хлопці й дівчата пліч-о-пліч працювали над новою домівкою — над Замком Вітрів.

На шістдесятий день нового світу племена домовилися про переїзд. На вечір запланували свято новосілля: спершу смачну вечерю, потім концерт в актовому залі. Обов’язково хотіли провести урочисте шикування перед школою — як на перший дзвоник.

Справ було так багато, що на Гру просто не залишалося часу.

У цей самий день планувалася ще одна важлива справа. Мілана разом з Іллею, Ксенією та, звісно, Алішею мали вирушити в нічну подорож до фармзаводу.

Командирка племені Зодчих розповіла ватажку про листівку, яку принесла кішка. Мілана була впевнена: це не випадковість. Це знак. І зволікати не можна.

Загін був готовий до вилазки. Семен про ці плани не знав — так само як і про таємницю Терапевта. Усі троє вдень виспалися, звільнившись від обов’язків, зібрали рюкзаки з їжею, ліхтариками, інструментами, спальними мішками й теплими речами. Домовилися виходити тоді, коли в Замку Вітрів почнеться концерт.

Саме в цей момент нічний загін Мілани тихо відокремився від натовпу, повернувся до спалень, дістав рюкзаки з-під ліжок і поспішив до виходу.

У дозорі стояли Яна та Максим. Вони знали, що Мілана вирушає в дорогу. Аліша теж чекала біля воріт разом із ними. Побачивши дітей, дозорні прочинили ворота.

Мілана обійняла Яну й помахала Максиму. Ілля та Ксенія зробили те саме, підтягнули рюкзаки, схопили палиці, що стояли біля входу, й чкурнули в темряву. Аліша муркнула Яні на прощання, розвернулася й помчала за дітьми.

Трійця добігла до найближчого будинку, звернула за ріг і лише тоді перейшла на крок.

Шлях до фармзаводу був неблизький. Треба було враховувати можливі затримки й чужі табори. Колись Аніта та Устим ходили в розвідку й розповідали про розтрощені поселення на вулиці Корольова. Саме тому цей шлях вважався найбезпечнішим: з одного боку — багатоповерхівки, з іншого — промислова зона.

Дістатися туди можна було кількома дорогами. Одна з них пролягала повз Імператорську Школу. Звісно, цим маршрутом іти ніхто не ризикнув.

Обійшовши другий будинок, загін звернув до фортеці племені Зодчих. Мілану на мить охопив сум.

У темряві фортеця стояла тихо й самотньо. Жодного світла. Жодного дозорного. Лише паркан, машина батьків і темні під’їзди.

Виходячи, усе ретельно зачинили. Ключ від квартири висів у Мілани на шиї. Дівчина торкнулася його, знайшла поглядом свої вікна й сумно всміхнулася.

«Мамо, тату… я йду за відповідями. Я обов’язково знайду ліки від цього вірусу».

Вона перелізла через паркан за допомогою мотузки.

Фортецю обійшли стороною, минули кілька будинків і вийшли до скверу, що вів до гіпермаркету. Ця дорога була найспокійнішою. Собачих зграй уночі не було, тому діти перебігли дорогу, промчали повз трамвайну зупинку й рушили до приватної зони біля гіпермаркету.

Далі дорога пролягала повз ювелірний завод — між коледжем і гаражним комплексом. Безпечне місце, де розвідники не помічали жодних поселень.

Мілана, Ілля та Ксенія йшли мовчки. Аліша бігла трохи попереду, водячи мордочкою з боку в бік. Недарма коти чудово бачать у темряві.

Ліхтариками не користувалися — світло могли помітити здалеку. Сподівалися лише на місяць, що яскраво освітлював місто. Аби тільки не набігли хмари.

Минувши ювелірний завод і кілька промислових будівель, загін дістався невеликого кварталу багатоповерхівок. За ним мав бути міст Сосніних.