День 56

​З великої битви пройшло вже два дні. Хлопці та дівчата почали приходити до тями. Пригнічений настрій танув під промінням весняного сонця. Фортецю привели до ладу. Лавки відремонтували. Паркан та ворота полагодили. Біля кожної рогатки вже були складені каміння одного розміру. Сміття прибрали, землю зрівняли. В цілому було враження, що ніякої страшної битви й не було. Діти швидко забувають погане. От і ворога почали забувати. Ніхто не хотів навіть думати про те, що тепер вони комусь належать та мають платити данину. Хоча від цього нікуди не подітись.

          ​Аліна закрила підручник з історії за шостий клас. Саме в розділі про Римську Імперію вона вичитала, що провінція, якою їх назвала Люда, - захоплена країна, що не має своїх прав та має сплачувати данину. Також було написано, що провінції мають надавати своє військо, якщо цього захоче Імперія. Тому в голові з’явилось два питання.

          ​Перше. Ворожа армія мала в собі лише дітей цієї Імператорської Школи, чи все ж таки діти провінцій теж були?

          ​Друге. Імператорська Школа в якийсь момент може запросити їх хлопців та дівчат на іншу війну? Але Люда нічого про це не казала.

          ​Ватажок племені Зодчих потягнулась та встала, вийшла на вулицю. Пошукала поглядом Мілану, та помахала їй рукою, підзиваючи до себе. Командирка побачила ватажка, всміхнулась та підійшла. По дорозі майже перечепилась за Алішу, бо та бігала по подвір’ю як шалена. Після того, як кішка сховалась під час битви, вона не знала спокою. Бігала по квартирах, на подвір’ї. Допомагала з ремонтом, навіть намагалась носити якісь продукти, як тільки хтось з Вожатих йшов до комори. Вона відчувала провину та всім своїм видом показувала, що хоче виправитись. Мілана тільки всміхалась, гладила кицьку та промовляла «Все добре, я дуже рада, що тебе не було в цій страшній бійці!»

          ​Мілана підійшла до ватажка племені Зодчих, обняла її та, зрозумівши, що вже потрібно діяти – пішла у квартиру батьків. В кімнаті, де спали мама й тато, дівчина з полиці щось забрала, поклала в кишеню та знову вийшла надвір.

-   ​Устим, Аніта, - почала Мілана, - мені потрібно пройтись до племені Капібар, передати пропозицію Аліни. Впораєтесь?

-   ​Ти знущаєшся? – засміялась Аніта, - У нас тут все під контролем. Розвідники тренуються, Вожаті готують обід, - дівчина тримала Устима за руку та не відпускала.

З того дня великої битви, коли ворожий командир збив з ніг Устима, Аніта так перелякалась, що тепер ні на крок не відпускала хлопця від себе. Ніхто з дітей не коментував цього, але всі розуміли, що це вже більше, ніж дружба. Мілана хитро підморгнула Аніті та пішла до воріт фортеці. Аліша в мить зупинилась, прослідкувала за дівчиною та чкурнула до неї.

Командир з кішкою вийшли за територію фортеці та рушили в сторону ринку, поряд з яким був торгівельний центр сусіднього племені. Зайшовши за другий будинок, подруги рушили до дороги. Обережно вийшли на відкритий простір, подивились по сторонах. Зграї собак в цей час не мало бути, але обережність, як показує життя, має бути на першому місці. Собак не побачили, але побачили групу дітей, що йшли зі сторони племені Капібар.

Мілана підняла брови. Домашня тварина, наче зрозумівши, покрутила мордою зі сторони в сторону. «Не знаю» - наче означав цей жест. Дівчина часто заморгала, дивлячись на таку реакцію кішки. Напевно здалось.

Подивившись на групу дітей, Мілана та Аліша рушили їм на зустріч. Побачили декілька хлопців та Ксенія, подруга Мілани по танцях, стало зрозуміло, що вони йшли до фортеці. Через пару хвилин діти зупинились.

-   ​Привіт, Мілано, - привіталась Ксенія, - а ми якраз йшли до вас. наша капібара ще від позавчора наче з глузду з’їхав. Весь час намагався тягнути Семена в вашу сторону. Та якщо ватажок уникав цього, капібара починала тягнути когось іншого. І сьогодні Семен здався. Як тільки він сказав, що відправить загін до племені Зодчих, капібара перестав бігати та свистіти, сів та замовчав. От ми до вас і йдемо.

-   ​Цікаво, - Мілана засмучено посміхнулась та потерла потилицю, - мені дійсно є, що Вам розповісти. І сталось це саме позавчора. На нас напала величезна армія дітей Імператорської Школи.

Діти племені Капібара та сама Ксенія обступили Мілану та Алішу, почали засипати питаннями. Що? Як? Чому? Коли? Хто? Мілана підняла руки вгору та сказала, що спочатку треба зустрітись з Семеном. Вона все розповість. Погодились та швидко рушили до торгівельного центру.

Семен, прогулюючись на сходах, з капібарою, побачив Мілану та здивувався такому швидкому поверненню його загону. Чудернацька тварина заверещала радісним свистом та побігла до Аліши. Зупинившись, лагідно оглянула кішку з усіх сторін, обнюхала її, а потім зігнула передні лапи та легенько потерлась носом о носик кішки. Цю сцену спостерігали всі хто був поряд. Єдине, що всі змогли зробити – це відкрити роти від здивування. Хоча, Аліша теж була здивована не менше інших таким теплим прийомом. Вона замуркотіла та потерлась боками капібари.

Ватажок племені запросив Мілану до себе. Весь загін пішов за ними, оскільки всі хотіли почути про те, що саме трапилось з племенем Зодчих. Семен був не проти, тому всі разом зайшли до кабінету зборів. Мілана почала свою розповідь. Від того моменту, як дозорний повідомив про велику армію, що наближається до фортеці. До моменту, коли Люда повідомила умови, які плем’я Зодчих має виконувати. Дівчина замовкла, в кабінеті настала тиша. Та хтось з хлопців присвиснув.

-   ​Імператорська Школа? - сумно всміхнувся Семен, - Ну і назву ж вони придумали. А Люда як наказала її називати? Ваша Величність? Що це за дурість така, - ватажок тяжко видихнув, - діти починають божеволіти.