День 56

Минуло вже два дні після великої битви. Хлопці та дівчата потроху приходили до тями. Пригнічений настрій танув під промінням теплого весняного сонця. Фортецю привели до ладу. Полагодили лавки, відремонтували паркан і ворота. Біля кожної рогатки тепер лежали акуратно складені камені однакового розміру. Сміття прибрали, землю вирівняли. Здавалося, ніби ніякої страшної битви тут і не було.

Діти швидко забувають погане. От і ворога почали витісняти з думок. Ніхто не хотів згадувати, що тепер вони комусь належать і мають платити данину. Хоча від цього нікуди не подітись.

Аліна закрила підручник з історії за шостий клас. Саме в розділі про Римську Імперію вона прочитала, що провінція — це захоплена територія без власних прав, яка зобов’язана сплачувати данину. Там же було написано, що провінції мають надавати свої війська, якщо цього вимагатиме Імперія.

У голові одразу з’явилися два питання.

Перше: чи складалася ворожа армія лише з дітей Імператорської Школи, чи там були й діти з інших підкорених племен?

Друге: чи може Імператорська Школа одного дня змусити їхніх хлопців і дівчат воювати за себе?

Люда про це нічого не казала.

Ватажок племені Зодчих потягнулася, підвелась і вийшла надвір. Озирнувшись, помітила Мілану й помахала рукою, підкликаючи її до себе.

Командирка побачила Аліну, усміхнулась і рушила до неї. По дорозі ледь не перечепилася через Алішу — кішка носилася подвір’ям, мов навіжена. Після битви вона не знала спокою. Бігала квартирами, крутилася біля воріт, допомагала з ремонтом, навіть намагалася тягнути пакунки з продуктами, коли Вожаті йшли до комори.

Вона почувалася винною.

І всім своїм виглядом намагалася це показати.

Мілана лише всміхалася, гладила кицьку й повторювала:

— Все добре. Я дуже рада, що тебе не було в тій бійці.

Підійшовши до Аліни, Мілана обійняла її, а тоді, ніби остаточно щось вирішивши, пішла до квартири батьків. У кімнаті, де спали мама й тато, дістала щось із полиці, сховала в кишеню та повернулася надвір.

— Устиме, Аніто, — озвалася вона, — мені треба сходити до племені Капібар. Передати пропозицію Аліни. Впораєтесь тут без мене?

— Ти ще питаєш? — засміялася Аніта. — У нас усе під контролем. Розвідники тренуються, Вожаті готують обід.

Вона тримала Устима за руку й не відпускала.

Після того дня, коли ворожий командир збив хлопця з ніг, Аніта ні на крок не хотіла відходити від нього. Ніхто цього не коментував, але всі й так розуміли: це вже давно більше, ніж дружба.

Мілана хитро підморгнула Аніті й рушила до воріт.

Аліша миттєво завмерла, простежила за дівчиною, а потім стрімголов помчала слідом.

Командирка з кішкою вийшли за територію фортеці та попрямували до ринку, поруч із яким стояв торговельний центр племені Капібар. Обійшовши другий будинок, вони вийшли до дороги й обережно озирнулися.

Зграї собак у цей час бути не мало, але життя вже навчило: обережність — понад усе.

Собак не було.

Зате дорогою зі сторони торговельного центру йшла група дітей.

Мілана здивовано звела брови. Аліша, ніби зрозумівши її реакцію, крутила мордочкою з боку в бік.

«Не знаю», — ніби означав цей жест.

Дівчина кілька разів кліпнула. Напевно, здалося.

Коли вони підійшли ближче, Мілана впізнала Ксенію та кількох хлопців із племені Капібар.

— Привіт, Мілано, — привіталася Ксенія. — А ми якраз ішли до вас. Наша капібара ще позавчора наче з глузду з’їхала. Увесь час тягнула Семена у ваш бік. А якщо він не йшов — починала тягнути когось іншого. Сьогодні Семен не витримав. Щойно сказав, що відправить загін до племені Зодчих, — капібара одразу заспокоїлася. Сіла й замовкла. От ми й прийшли.

— Цікаво... — сумно всміхнулась Мілана, потерши потилицю. — Мені справді є що вам розповісти. І сталося це саме позавчора. На нас напала величезна армія дітей з Імператорської Школи.

Діти одразу обступили Мілану та Алішу.

• Що?!
• Як?!
• Хто вони?!
• Ви живі?!
• Вас багато поранили?!

Мілана підняла руки.

— Спокійно. Спочатку треба поговорити із Семеном. Я все розповім.

Погодившись, загін швидко рушив до торговельного центру.

Семен сидів на сходах разом із капібарою. Побачивши Мілану, здивовано підвівся. А чудернацька тварина раптом видала радісний свист і побігла до Аліши.

Зупинившись перед кішкою, капібара уважно оглянула її, обнюхала, а тоді зігнула передні лапи й легенько торкнулася носом її носика.

Усі, хто це побачив, просто відкрили роти.

Навіть Аліша виглядала розгубленою.

Кішка замуркотіла й потерлася боком об капібару.

Семен запросив Мілану до кабінету зборів. За ними рушив увесь загін — кожен хотів почути, що сталося із племенем Зодчих.