День 54

​В той же вечір, коли Мілана, разом з посланцями миру повернулась в фортецю, вона розповіла Аліні, Устиму та Аніті теорію з вірусом. Діти були шоковані та раді. Все ж надія була. Планета велика, Дослідних Центрів має бути дуже багато. Є надія, що саме в цей час вони не сплять ночами та шукають рішення.

Мілана намагалась донести, що треба починати діяти. Але що саме треба робити, не розуміла. Це засмучувало, до сліз засмучувало. Лише Аліша в ці моменти мовчки напирала. «Ти рухаєшся в вірному напрямку!» - наче хотіла мовити. Гра була б не Гра, якби всі відповіді лежали на поверхні. Тому теорію обговорили, прийняли як правду та розійшлись у справах. Лише Мілана лишилась похмура та все намагалась зрозуміти дії, які мала зробити.

На п’ятдесят четвертий день, гарний настрій та приємне сонечко, не складні справи племені та бойова підготовка були зіпсовані. Десь після обіду, Дозорний пішов в обхід першого будинку. В той момент, коли Мілана проводила тренування, ще здалеку, зі сторони даху почулась сирена. Коли хлопець, задихаючись добіг до рівня парадного фортеці, то закричав що було сили:

-   ​На нас хочуть напасти! – хапав повітря ротом, - їх дуже багато, не менше п’яти десятків. Вони переходять дорогу біля будинку Аніти та йдуть в нашу сторону.

-   ​Швидко в фортецю, - закомандувала Мілана, опустивши палицю на землю, - Назар, знайди Аліну, та повідом їй новини.

Хлопець зірвався в сторону фортеці шукати ватажка племені. Щодо Аніти, то вона все чула, бо стояла на паркані. Стрибнула на землю, мовчки побігла до другого будинку племені, щоб зібрати всіх на подвір’ї.

-   ​Заходимо в фортецю, - мовила Мілана, - закриваємо ворота та готуємось до візиту гостей.

Побігли, позалазили на паркани. Після бійки зі Зграєю Вовків, плем’я Зодчих трохи покращили свій захист. По всій протяжності паркану, через кожен метр, поприбивали планки до планок, натягнули фітнес-резинки та прикріпили кишеньки посередині. Таким чином, вийшли великі рогатки. Клади камінь та тягни. Відпусти рогатку та камінь з неймовірною силою полетить в ціль. Швидко та влучно.

За декілька хвилин весь натовп був або на подвір’ї, або в коридорах двох парадних. Кожен тримав палицю, був готовий до подальших команд. Аніта пройшлась по подвір'ю та перевірили облаштовані дахи, під якими стояли по п’ять-шість маленьких воїнів. Накриття побудували для захисту від того ж каміння, яким ворог міг закидувати плем’я, як це було минулого разу.

Вартових з балконів прибрані, в битві мають взяти участь всі. Лише на даху по одному воїну, для загальної координації дій.

-   ​Я не думаю, що вони хочуть битись, - нервово мовила Аліна, підійшовши до командирів, - можливо хочуть познайомитись?

-   ​Познайомитись? – спитала Мілана, піднявши брови, - натовпом в п’ять десятків? Я щось сумніваюсь.

-   ​Якщо ця армія, - останнє слово Устим виділив, - йде зі сторони гаражів, то вони йдуть зі сторони школи, яку ми бачили з Анітою на початку нашої розвідки.

-   ​І там було дуже багато дітей, - погодилась Аніта, - що ж, чекаємо. Можливо, вони не до нас йдуть?

Але дівчина була не права – воїни на паркані повідомили про велику кількість дітей, що з’явились на дорозі, попереду. Командири вискочили на паркан, щоб самим оцінити ситуацію. Ворожа армія наближалась. Хтось тримав палиці, хтось шпаги, хтось залізні прути. Попереду йшло троє, можливо старші воїни. Два хлопці та дівчина. Всі в спортивних шоломах, наколінниках та налокітниках. Тримали шпаги. У одного з хлопців за спиною закріплена палиця. Йшли мовчки та впевнено.

Коли до фортеці лишилось  метрів тридцять – зупинились. Мілана швидко порахувала військо. Троє командирів привели не менше семи десятків, озброєних та абсолютно мовчазних. Встали, в бойовій готовності, завмерли на місці.

-   ​Вітаємо наших гостей, - крикнула Аніта з паркану, - ми б запросили Вас до нашого двору, але не розраховували на таку кількість. Чи не могли б Ви половину відправити додому?

Командири нахабно всміхались. Мілана була більше ніж впевнена, що розмов і не планувалось.

В одну мить, старші воїни ворожого війська підняли зброю, почали ритмічно та повільно бити нею по своїм шоломам. Армія водночас почала вибивати палицями по землі. Почулись голоси, що викрикували - «Бий, бий, бий!»  Піднявся страшний гуркіт. Страх заполонив серця. Прийшло відчуття, що бій вже програли, хоча нічого не почалось. Ворог діяв на нерви. Їх багато, вони організовані. У фортеці відчувалась паніка.

Закричали вартові з даху, в цю ж мить, почули новий звук. Це був звук падаючого каміння. Але звідки? Попереду армія, яка стукала палицями та кричала. Каміння було з іншої сторони! Мілана швидко обернулась, та побачила ще одну групу дітей вже зі сторони школи. Їх було не більше двох десятків, але кожен з них тримав сумку, набиту камінням. І тепер воно летіло прямо в фортецю.

Почулось гуркотіння. Снаряди посипалось на дах, який захищав воїнів племені Зодчих. Почулись крики від ударів по руках та ногам. Декілька дітей з рогатками, не встигли обернутись та отримали сильні удари в спину.

Скориставшись хвилиною дезорієнтації племені, ворожа армія кинулась на фортецю. Командири закричали та побігли до схованих воріт фортеці. Почалась шалена Гра, яку ніхто не очікував. Поки діти стріляли з рогаток прямо в натовп, інші подавали каміння для перезарядки. Ворожі командири та група воїнів підскочили до незакріплених планок, почали підпирати залізними прутами. Потягнули, дошку видерли.