День 54

Того ж вечора, коли Мілана разом із посланцями миру повернулася до фортеці, вона розповіла Аліні, Устиму та Аніті про теорію з вірусом. Діти були шоковані — і водночас сповнені надії. Планета велика, Дослідних Центрів мало бути багато. А отже, десь просто зараз люди не сплять ночами й шукають рішення.

Мілана намагалася пояснити, що треба діяти. Але що саме робити — не знала. Це дратувало. Засмучувало до сліз. Лише Аліша в такі миті мовчки тулилася до неї, наче хотіла сказати: «Ти рухаєшся правильним шляхом». Та Гра не була б Грою, якби всі відповіді лежали на поверхні. Теорію обговорили, вирішили поки що прийняти за правду й розійшлися по справах. Лише Мілана залишилася похмурою, намагаючись зрозуміти, що має робити далі.

На п’ятдесят четвертий день гарний настрій, тепле сонце, спокійні справи племені та бойові тренування були безнадійно зіпсовані.

Після обіду Дозорний вирушив в обхід першого будинку. Саме в той момент, коли Мілана проводила тренування, з боку даху долинула сирена. А за мить хлопець, задихаючись, добіг до парадного фортеці й закричав щосили:

— На нас ідуть! Їх дуже багато! Не менше п’яти десятків! Вони переходять дорогу біля будинку Аніти й рухаються сюди!

— У фортецю! — різко скомандувала Мілана, опускаючи палицю. — Назаре, знайди Аліну й усе їй передай!

Хлопець одразу зірвався з місця. Аніта й без того все чула — вона стояла на паркані. Стрибнувши вниз, мовчки побігла до другого будинку племені, щоб зібрати всіх на подвір’ї.

— Заходимо у фортецю! — крикнула Мілана. — Закриваємо ворота й готуємось до гостей.

Діти заметушилися. Хтось поліз на паркани, хтось тягнув каміння, хтось хапав палиці. Після бійки зі Зграєю Вовків плем’я Зодчих значно укріпило захист. Уздовж усього паркану, через кожен метр, прибили дерев’яні планки, натягнули фітнес-резинки й прикріпили шкіряні кишені. Вийшли великі рогатки — достатньо покласти камінь, натягнути й відпустити.

Швидко. Потужно. Болісно.

За кілька хвилин усе плем’я вже було або на подвір’ї, або в коридорах двох парадних. Кожен тримав зброю й чекав наказів. Аніта пробіглася двором, перевіряючи укриття на дахах, під якими ховалися маленькі воїни. Їх спорудили після минулого нападу — щоб захиститися від каміння.

Вартових із балконів прибрали. У битві мали брати участь усі. Лише по одному спостерігачеві залишили на дахах для координації.

— Не думаю, що вони прийшли битися, — нервово сказала Аліна, підійшовши до командирів. — Може… хочуть познайомитись?

— Познайомитися? — Мілана недовірливо підняла брови. — Натовпом у п’ятдесят людей?

— Якщо вони йдуть з боку гаражів, — задумливо промовив Устим, — то це зі сторони школи, яку ми з Анітою бачили під час розвідки.

— А там було дуже багато дітей, — підтвердила Аніта. — Чекаємо. Може, вони не до нас…

Та вже за хвилину вартові на паркані закричали: ворог з’явився на дорозі.

Командири вилізли нагору, щоб оцінити ситуацію.

Армія наближалася.

Хтось ніс палиці, хтось — металеві прути, хтось — тренувальні шпаги. Попереду йшли троє: двоє хлопців і дівчина. Усі — в спортивних шоломах, наколінниках і налокітниках. Озброєні шпагами. В одного хлопця за спиною висіла ще й палиця.

Вони рухались упевнено. Мовчки.

Коли до фортеці залишилося близько тридцяти метрів, армія зупинилася.

Мілана швидко перерахувала ворогів. Не менше сімдесяти.

— Вітаємо гостей! — крикнула Аніта з паркану. — Ми б запросили вас усередину, але не розраховували на таку кількість. Може, половину відправите додому?

Командири ворога лише посміхнулися.

Мілана одразу зрозуміла: переговорів не буде.

У ту ж мить старші воїни підняли зброю й почали ритмічно бити нею по шоломах. Уся армія водночас загатила палицями по землі.

— Бий! Бий! Бий!

Гуркіт накрив подвір’я.

Страх прокотився фортецею хвилею. Здавалося, битву програли ще до її початку. Ворог тиснув не силою — нервами. Їх було багато. Вони діяли як одне ціле.

І тут із даху закричали вартові.

У наступну секунду почувся інший звук — свист і глухі удари.

Каміння.

Але не спереду.

Мілана різко обернулася й побачила ще одну групу дітей — уже з боку школи. Їх було близько двох десятків, і кожен тримав сумку, набиту камінням.

Снаряди полетіли просто у двір.

Каміння загуркотіло по дахах укриттів. Хтось закричав від удару по руках. Декілька дітей біля рогаток навіть не встигли обернутися — каміння влучило їм у спини.

І саме в цей момент основна армія рвонула вперед.

Командири ворога кинулися до замаскованих воріт фортеці. Почалася шалена Гра — та, до якої ніхто не був готовий.

Поки одні діти стріляли з рогаток у натовп, інші подавали каміння. Ворожі командири підчепили залізними прутами незакріплені дошки, рвонули — і вирвали одну з них.