День 50

З останньої зустрічі Аніти та Устима з плем’ям Капібар минуло дев’ять днів. Сьогодні вирішили організувати загін посланців миру. Аніта викликалась очолити його, але Мілана ввічливо попросила довірити це їй. По-перше, Аніта вже була в сусідньому племені, по-друге — Мілана дуже хотіла побачити своїх давніх подруг.

Після ситного обіду загін вирушив у дорогу. Мілана взяла з собою Давида — хлопчика, який трохи нагадував Гаррі Поттера, але ще не мав досвіду походів. Також пішли Христина, Ромка і Максим. Пухленька Соня напросилась сама — відмовити їй не вийшло. Замикала загін Аліша.

Відчинили ворота й вийшли на вулицю. Обійшли сусідній будинок і рушили до ринку. Щоб дістатися племені Капібар, потрібно було пройти ринок, обійти довгий багатоповерховий будинок і звернути праворуч — до торгового центру. Дорога зайняла небагато часу. Небезпеки не було: собачі зграї зазвичай з’являлися тут рано вранці. Тож посланці йшли майже без напруги — співали, перегукувались, раділи гарній погоді.

За поворотом відкрився торговий центр. Біля сходів до входу лежали цілі стоси автомобільних шин — з них зробили масивне, темне укріплення, схоже на стіну. Посередині залишили прохід, де стояли охоронці з палицями. Вони одразу помітили загін, щось крикнули назад — і за кілька секунд із входу вибіг десяток воїнів, швидко вишикувавшись у лінію.

Мілана підняла палицю вгору. Інші повторили жест. Повільно підійшли ближче.

— Ми прийшли з миром, — голосно сказала Мілана. — Кілька днів тому ваші люди врятували наших розвідників. Вони передали, що ваш ватажок не проти посланців миру. Тож ми тут.

Один із охоронців жестом наказав опустити зброю. Потім розвернувся й побіг усередину торгового центру. За мить звідти пролунав дивний звук — ніби відповідь якоїсь тварини. І майже одразу зсередини вийшов хлопець із довгим темним волоссям — ватажок. Поряд із ним стрибала капібара.

— Вітаємо вас, посланці миру племені Зодчих, — офіційно промовив він. — Запрошуємо до нашого племені — Племені Капібар.

Капібара видала короткий пронизливий звук — щось середнє між свистом і муркотінням. І Мілані раптом здалося, що Аліша ледь помітно хитнула головою у відповідь. Вона стріпнулася — ні, просто здалося.

— Дякуємо за запрошення, — усміхнулась Мілана. — Вибачте, що не прийшли раніше — було багато справ у фортеці.

— Усе свій час, — відповів ватажок. — Аніта й Устим не встигли багато розповісти про ваше плем’я. Вони були надто виснажені після втечі.

Їх провели всередину. Перед входом попросили залишити зброю. Один із воїнів обережно зібрав палиці й пообіцяв, що за ними стежитимуть.

— Я проведу невелику екскурсію, — сказав ватажок. — А потім поговоримо про справи.

Перший поверх торгового центру перетворили на великий побутовий зал. Колишні каси стали столами. За ними діти їли. На одній із кас стояла велика каструля із супом — хлопець у ковпаку розливав його по тарілках.

Електрики не було, але частину скла очистили від реклами, і всередину пробивалося сонячне світло. Далі, в глибині залу, хтось ходив із ліхтариком, шукаючи продукти серед полиць.

На другому поверсі розташовувалися кімнати. Ватажок показав кабінет для зборів, тренувальні зали для боротьби і танців — одна з них навіть здалася Мілані знайомою. Була й невелика кімната без вікон — своєрідна в’язниця. Посланці переглянулися. У племені Зодчих такого ніколи не було. Там не доходило до покарань.

«Може, у нас просто суворіших командирів немає?» — майнула думка.

Найбільше вразив третій поверх. Великий спортзал перетворили на багатофункціональний простір: тренажери відсунули до стін, частину залу зайняли лавки, далі була сцена із завісою. Окремі кімнати використовували як спальні — застелені матами, колишні зали йоги та акробатики.

Після огляду повернулися до кабінету зборів. Семен сів за стіл, перед ним розмістились пуфи, на які сіли посланці. Аліша й капібара вмостилися поруч.

— Мене звати Семен, — сказав він, усміхнувшись. — Я тут наче головний. Але рішення ми приймаємо разом зі старшими.

Він розповів, як усе почалося: перші дні страху, пошук друзів, життя в квартирах батьків. Потім — спільні виходи за продуктами, зустрічі з іншими групами, об’єднання. Зрештою вони оселилися в торговому центрі. Зараз їх було близько п’ятдесяти.

Посланці слухали уважно. Цифра вражала. Велике плем’я, організоване, спокійне — не вороже. Це заспокоювало. Світ дедалі більше переставав бути грою. Це вже була система — племена, території, правила. Новий порядок дітей у зупиненому світі дорослих.

Мілана розклала карту, показала маршрут розвідників, їхні спостереження. Семен уважно слухав і час від часу переглядався з іншими. Потім вона розповіла про плем’я Зодчих, фортецю, побут, структуру. Давид тим часом дістав портативну зарядну станцію, під’єднав сонячну панель і запустив світлодіодну лампу.

Світло в кабінеті різко стало яскравішим. Семен навіть присвиснув. Потім підвівся, потиснув руки всім підряд і покликав старших воїнів. Коли ті зайшли й побачили світло, зал вибухнув радісними вигуками.

Домовилися про обмін: посланці Капібар прийдуть до фортеці Зодчих, а натомість племена спробують виготовити ще такі пристрої для взаємної допомоги. Про гіпермаркет і доступ до нього Мілана не сказала — як і домовились командири. Це залишили в таємниці.