День 47

Ранок був безрадісним. Безсонна ніч у гіпермаркеті давала про себе знати. Мілана була без настрою. Єдина, хто не втрачав бадьорості, — Аліша, висловуха кішка голубуватого відтінку. Вона стрибала в траві, вистежувала комах, ловила їх лапами й одразу відпускала. Попри свої одинадцять років, поводилась інколи як кошеня. І саме це змушувало Мілану тихо всміхатися.

Нічні пригоди завершились. Плем’я з гордістю охороняло здобич. Повертатися до фортеці не було соромно — навпаки, це стало буденністю. Нічні вилазки перетворилися на необхідність: майже всі найближчі магазини захопили інші племена. Щоб уникати конфліктів, доводилось діяти вночі. Доступ до гіпермаркету залишався лише у племені Зодчих.

Мілана вийшла на відкрите місце, під сонце, обережно озирнулась і потягнулась. Підійшла до Аліші, почухала її за вухом. Кішка підставила голову під руку й замуркотіла. Тим часом, перекинувши палицю в іншу руку, Мілана підійшла до невеликого дерева біля автосервісу. За будівлею розвідники копали яму — робили прохід на закриту територію гіпермаркету.

Сьогодні якраз очікували появу великої зграї собак на перехресті. Такі зграї стали справжньою проблемою. Останню зустріч пам’ятали всі.

Зграї поки не було. Можна було б рушати додому, але страх не відпускав. Продуктів набрали багато, і перенести їх через дорогу означало щонайменше дві зупинки. За цей час могло статись будь-що. А головне — собаки бачили здалеку й мали надзвичайний нюх. Ризик був надто великий. Потрібно було дочекатися, поки зграя пройде свій звичний маршрут.

— Мілано, скільки ми ще будемо чекати? — занила Христина, якій цього разу зовсім не хотілось іти по продукти.

— Христино, досить, — різко відповіла Мілана. — Ми тут через собак, ти ж знаєш.

— Знаю, але зараз їх нема, — не вгавала Христина. — Може, проскочимо швидко?

— І як ти це уявляєш? — Мілана глянула на неї. — З нами п’ятеро хлопців, троє з яких при вигляді собак починають панікувати. Ні. Чекаємо. Іди краще перевір пакети, щоб не було дірок. І щоб коти за нами не пішли.

Аліша, ніби зрозумівши слова, одразу стала в бойову позу, підійшла до Мілани й сіла поруч, уважно вдивляючись у простір. Коротке «мяу» ніби повідомило: котів поруч немає.

— Ти моя найкраща киця, — тихо сказала Мілана, обіймаючи її.

До них підійшов Ілля. Руки в кишенях, повільна впевнена хода. Він театрально позіхнув і взяв Мілану за руку.

— Я сам понесу пакет через перехрестя, — заявив він. — Собак сьогодні не буде. Вони пішли іншим маршрутом. І взагалі, їсти вже хочеться.

Мілана різко відсмикнула руку.

— Іди, якщо хочеш. А ми почекаємо.

Ілля сприйняв це як виклик. Схопив великий пакет і, напружуючись, потягнув його до дороги. Тимофій одразу підхопив інший край і пішов поруч.

Перехрестя на Сосніних було широким. Швидко його не перейти навіть без вантажу. А з пакетами — тим більше. Хлопці зупинялись кілька разів, переводячи подих. Спини швидко вкривались потом.

Мілана спостерігала здалеку й напружено чекала. Кожна секунда здавалася попередженням: зараз з’явиться зграя. І тоді доведеться кидати все й тікати.

Але собак не було.

За двадцять хвилин хлопці все ж перейшли дорогу й зникли за сквером. Лише тоді Мілана дозволила собі трохи видихнути, хоча тривога не відпускала.

— Може, й нам вже йти? — запитав Максим. — Вони ж справились.

Мілана глянула на Алішу.

— Добре. Якщо ти згодна — рушаємо.

Кішка уважно подивилась у бік дороги, де зазвичай з’являлась зграя, повільно пройшлась вперед і зупинилась біля трамвайної зупинки.

— Збираємось, — сказала Мілана. — Христина, клич Рому й Андрія. Максим, бери найбільший пакет.

Рух почався швидко. Хтось ніс один пакет, хтось — удвох. Вони зібралися біля стіни автосервісу й вирушили.

Мілана йшла попереду, тягнучи за собою не лише пакет, а й Христину. Постійно озиралась і підганяла інших. Швидше. Швидше.

Страх стискав ізсередини. Це вже давно не гра. Світ показав зуби — і тепер вони були справжні.

Перша перерва сталася через десять–п’ятнадцять хвилин біля дерев біля трамвайної зупинки. Перевели подих, змінили руки, рушили далі. Спини боліли, долоні натирало до мозолів. Хтось тихо плакав.

Аліша бігала навколо, нервово смикаючи хвостом. Коротке «мяу» звучало як наказ: швидше.

Раптом вона зупинилась і зашипіла.

Ромка впустив пакет і стиснув долоні — мозолі вже лопнули. Кров виступила на руках. Мілана різко підскочила до нього.

І тоді вона побачила їх.

На горизонті з’явилась зграя собак.

— Ромо, швидко бери пакет разом з Христиною! Він легший! — крикнула вона. — Всім через дорогу! До скверу! В кущі!

Рух став хаотичним, але контроль не втрачали. Зграя ще не була близько, але часу не залишалось.

Вони бігли, не відчуваючи рук і ніг. Серця билися так, ніби зараз вирвуться з грудей. Страх уже не стримував — він штовхав уперед.