День 47

Ранок був безрадісним.  Безсонна ніч в гіпермаркеті давала про себе знати. Мілана була абсолютно без настрою. Єдина хто точно не падав духом, то це Аліша, висловуха кішка голубого відтінку. Стрибала в травичці, вишукувала комах в землі, ловила лапами та відпускала. Не дивлячись на те, що Аліші було цілих одинадцять років, вела вона себе інколи як маленьке кошенятко. Саме це підштовхувало тихенько всміхатись.

          ​Нічні пригоди закінчились, плем’я з гордістю охороняє свою здобич, їм не соромно було повертатись додому, до своєї фортеці. Нічні вилазки стали необхідністю, тому як майже всі найближчі магазини були захоплені дикунами з інших племен. Щоб не викликати конфліктів, потрібно було діяти вночі. Доступ до гіпермаркету був лише у племені Зодчих.

          ​Мілана вийшла до сонечка, на відкриту місцину. Обережно оглянулась навколо, потягнулась. Підійшла до Аліши, почухала кицю за вушком. Домашня тварина потягнулась до руки Мілани та замуркотіла у відповідь. Перекинувши палицю в іншу руку, Мілана підійшла до невеликого дерева, що росло поряд з автосервісом. За будівлею, розвідники виривали ямку, щоб перебратись на закриту територію гіпермаркету.

          ​В цей час на великому перехресті мала пробігати велика зграя собак. Такі зграї стали величезною проблемою племені. Останній раз запам’ятали всі.

          ​Зграї поки не було. В будь-яку хвилину можна рушити додому. Але було страшно. Продуктів набрали дуже багато, принести їх через дорогу потрібно було з двома зупинками на відпочинок. За цей час могло статись що завгодно. А враховуючи, що собаки бачать дуже далеко та мають надзвичайний нюх – йти на такий ризик було дуже небезпечно. Загін мав дочекатись, поки зграя пройде свій постійний маршрут.

-   ​Мілана, скільки ми ще будемо чекати? - занила Христина, яка не дуже й хотіла в цей раз йти за продуктами.

-   ​Христино, перестань, набридло вже, - тільки й огризнулась Мілана, - ти знаєш, ми тут стирчимо через собак.

-   ​Знаю, та зараз їх нема, - Христина вже не нила, але мала щось відповісти, - може ми швидко проскочимо?

-   ​Як ти собі це уявляєш? - здивовано глянула Мілана на подругу та розвела руки, - З нами п’ятеро хлопців, троє з котрих як тільки бачать собак - просто починають плакати?! Ні, ми сидимо та чекаємо тут! Краще йди та передивись всі пакети. Все має бути складено, пакети не мають бути з дірками. І головне, щоб за нами не почали слідувати коти.           

Аліша, наче розуміючи людські слова, вмить стала на всі чотири лапи, підійшла до Мілани впевнено та войовничо. Сіла поряд та почала уважно дивитись по сторонах. Коротке мяу понад усе вказувало на те, що ніяких котів навколо немає.

-   ​Аліша, ти найкраща киця у світі! - м’яко мовила Мілана, обнявши Алішу, - І чому раніше ми з тобою не були подружками?

До дівчат підійшов Ілля. Руку в карманах, хода повільна та впевнена. Хлопець всім видом показував, що він байдужий до небезпеки. Голосно та театрально позіхнувши, хлопець взяв Мілану за руку.

-   ​Мілана, я сам візьму один пакет та віднесу його через все перехрестя, - заявив Ілля, - собак вже не буде. Сьогодні вони пішли іншою дорогою. Не будемо витрачати час, та і їсти вже дуже хочеться. Соня вже наготувала нам гречки з м’ясом!

Мілана фиркнула та скинула руку Іллі.

-   ​Як хочеш. Ти йди, а ми трохи посидимо, почекаємо.

Ілля сприйняв таку відповідь як образу, насупився та схопив великий пакет. Пихтячи та червоніючи, потягнув пакет вперед. Один з його друзів, Тимофій, підскочив, вхопив свою палицю та нагнав Іллю. Тимофій був не високим та руки були довгі. Поправивши штани, схопив одну сторону пакета. Хлопці потроху рушили в сторону дороги.

Перехрестя на вулиці Сосніних було одне з найбільших в районі, тому перейти його швидко не вийде. Або бігти дуже швидко. З такою ношею, хлопці не могли цього зробити. Потроху тягнули пакет через трамвайний шлях до пішохідного переходу. Далі сквер, де зазвичай розвідники відпочивали. Вони все далі віддалялись від інших, але навіть на такій відстані було видно як мокріють спини від потуги.

Хвилин за двадцять Ілля та Тимофій перейшли дорогу, зупиняючись як мінімум три рази. Собак видно не було. Мілана, хоч і не подавала ознак, та про себе дуже за них хвилювалась, підганяла. Кожну секунду їй здавалось, що ось на горизонті з’явиться зграя. І тоді хлопцям дуже влетить. Єдине що вони зможуть зробити – це кинути пакет та бігти, як зможуть. До того ж в таких випадках, всі розвідники домовились, ні в якому разі не бігти в сторону дому. Тварини не мали розуміти, де саме знаходиться табір племені Зодчих.

Собаки гарні та добрі, коли вони не в великій зграї, до того ж коли вони не дуже голодні. Отримати травму від цієї тварини дуже не хотілось. Лікарні не працюють, Вожаті не вміють лікувати, лише протерти антисептиком та намотати бинти. Але знову згадалась Світланка. Питання лікування не раз лізло в голову Мілані, але що вона могла з цим зробити? Не можливо навіть в інтернеті глянути, бо світла немає вже дуже давно. Та й інтернет зник ще з самого початку. Які ліки приймати, як рану доглядати – не відомо. Мама та тато завжди знали, що треба зробити. Але зараз вони не допоможуть.

Мілана стукнула ногою по асфальту, розуміючи, що скільки ж всього треба було спитати у батьків, слухати їх постійно, цікавитись всім, що відбувалось. Чому вона цього не робила? Чому була така не відповідальна?