День 41

На ранок, тридцять восьмого дня нового світу, Аніта та Устим, разом з Міланою та Аліною, зайшли на кухню другої квартири. Ще звечора Вожаті підготували продукти для розвідників. На столі стояло вісім півлітрових пляшок з водою. Солодку газовану воду Аліна заборонила брати, адже від неї пити хочеться ще більше. Взяли сухарики, яєчна лапша, герметична упаковка з нарізною салямі, горішки, та декілька шоколадних батончиків.

          ​Аніта та Устим зібрали продукти собі в спортивні рюкзаки, які приємніше тримались на спині. Не важко, зручно, непомітно. Добре поснідали перед виходом.

-   ​Я дуже прошу Вас бути обережними, - попросила Аліна, - ви наші командири й ми дуже цінуємо Вас. Я чудово розумію, що в боротьбі вам не має рівних, бо ви самі навчаєте інших. Але не відомо, хто може зустрітись на вашому шляху.

-   ​Я собі уявляю, як наші розвідники натрапляють на клуб каратистів, - всміхнулась по доброму Мілана, - але бігати Ви теж вмієте швидко, в цьому я впевнена.

-   ​Дівчата, не хвилюйтесь, - заспокоїла Аніта, запихаючись їжею, - я дуже багато фільмів бачила про шпигунів та про війну. Ви ж знаєте, мій батько помішаний на підготовці. А мама? Я не могла нічого купити, що мені заборонено. Але я потім наловчилась ховати речі так, що їх ніхто не міг знайти, - Аніта засміялась, - навіть сама інколи не могла знайти те, що сховала. Отже, партизан з мене хороший.

-   ​Добре, добре, - погодилась Аліна, - я розумію. Карти, бумагу, ручки. Все взяли?

-   ​Так, карта району у мене та Аніти є, - почав перераховувати Устим, - у кожного по два зошити, по три ручки. Їжу поклали, ліхтарики поклали, спальні мішки з гіпермаркету взяли. Дуже тонкі, не займають багато місця. Наче все готово.

Ватажок та три командири ще трохи посиділи на кухні, снідали в кінці мовчки. Помили посуд, вийшли на вулицю та попрощались з загоном розвідників. Так Аніта та Устим пішли на розвідку району.

Пройшло декілька днів. Мілана була дуже схвильована. Аніта та Устим мали повернутись ще вчора. Чекала розвідників увесь день та просила дозорних виглядати загін. І як тільки побачать – докласти про це Мілані негайно. Але вони так і не прийшли.

З самого ранку, четвертого дня очікування, Мілана вже була на ногах. Сходила на кухню, перекусила, не забула нагодувати Алішу. Вдягнулась тепліше, зранку було прохолодно, та вийшла на подвір’я. Відчула приємне ранкове повітря. Навколо тиша, тільки мурчання кицьки. «Не хвилюйся, вони прийдуть!» - наче хотіла сказати Аліша. Вона обійшла Мілану, потягнулась та заскочила на паркан. Стрибок на колесо, стрибок на дошку. Кішка лягла, хоча зі сторони було не зрозуміло, чи зручно їй, чи ні. Дівчина піднялась до кішки, погладила за вушко та позіхнула.

Подружки дивились на вулицю, за територію фортеці. Ігровий майданчик. Дерева. Стареньке баскетбольне поле, де дірок в паркані було більше ніж самого паркану. «Слушна думка, - промайнуло у Мілани, - а чому ми не влаштовуємо тренування з боротьби саме на цьому полі? Місця багато, зручно. Футбол, баскетбол можна грати».

-   ​Пш-пш, - почулось з іншої сторони, там де паркан з’єднував кути двох будинків, - когось чекаєте?, - і тут Мілана впізнала голос Аніти, трохи хриплуватий.

-   ​Нарешті, - закричала Мілана, - де ви ходили так довго?!

Зіскочила з одного паркану та побігла до іншого. Аліша чкурнула слідом. Як тільки дівчина піднялась на інший паркан, скинула мотузку розвідникам. Щоб не обходити весь будинок стороною, для своїх тримали такий вхід.

За хвилину, Аніта та Устин вже були на подвір’ї. Обидва замучені, з голови до ніг брудні, але весело всміхались та сяяли. Устим шкандибав.

-   ​Що ж, - мовила Аніта, переставши обійматись з Міланою, - нам є про що розповісти. І про район, і про дітей, і про те як нас майже схопили в полон.

-   ​Ого, - засміялась Мілана, - я й не сумнівалась, що ти знайдеш собі проблем на голову.

В першу чергу, розвідники перевдягнулись та змили з себе бруд. Сонні Вожаті накормили гостей та почали скликати всіх на подвір’я. Аліна вважала, що всі мають знати як пройшла подорож. Не потрібно переказувати одну й ту ж історію багато разів.

Отже, через пів години, все подвір’я стало людним. Хто сидів з чаєм, хто лежав на подушці з закритими очима. Але були всі. Зайняли весь килим біля вогнища та повернулись в сторону Аніти та Устима, що стояли біля машини, саме там де була раніше організована сцена.

Аніта, як сама говірлива з двох, розповідала, а Устим просто коментував та додавав, якщо дівчина щось забувала або пропускала.

Спочатку діти рушили в сторону фармзаводу. Просувались перший день дуже повільно, ховались під кущами, не світились. Головним завданням було те, щоб їх ніхто не побачив. Чим далі відходили, тим менше боялись. Руку набили. Будь-який шурхіт – зразу засідка. Хвилинку виждали, виглянули. Працювали як команда. Просувались до цілі.

По дорозі до фармзаводу, помітили величезний табір, який був розташований біля озера, за гаражами. Там була розташована школа. Будівля велика, обнесена високим парканом з сітки. Без дірок, на відміну від того, про який думала Мілана сьогодні зранку. На території школи є басейн та великий спортзал, де у звичайний час проводили багато секцій. Танці, боротьба, футбол та інше.

Діти підкравшись до табору, помітили багато охоронців, які обходили внутрішні периметри. Озброєні палками та шпагами. Так, шпагами. Перед усім, в школі проходили секції з фехтування. На баскетбольному майданчику, Аніта та Устим побачили групу дітей, які виконували тренування під командуванням високої дівчини. Вона робила рух, інші повторювали.