День 41

На ранок тридцять восьмого дня нового світу Аніта та Устим разом із Міланою та Аліною зайшли на кухню другої квартири. Ще звечора вожаті підготували продукти для розвідників. На столі стояло вісім півлітрових пляшок води. Солодку газовану воду Аліна заборонила брати — від неї лише сильніше хочеться пити. Додали сухарики, яєчну локшину, герметичну упаковку нарізаної салямі, горіхи та кілька шоколадних батончиків.

Аніта й Устим розклали їжу по спортивних рюкзаках — легких і зручних, що добре трималися на спині й не привертали уваги. Швидко поснідали перед виходом.

— Я дуже прошу вас бути обережними, — сказала Аліна. — Ви наші командири, і ми вас дуже цінуємо. Я чудово розумію, що у бою вам немає рівних — ви самі всіх навчаєте. Але невідомо, кого можете зустріти на шляху.

— Уявляю, як наші розвідники натрапляють на клуб каратистів, — усміхнулася Мілана. — Але бігати ви теж умієте швидко, в цьому я впевнена.

— Дівчата, не хвилюйтеся, — заспокоїла Аніта, жуючи на ходу. — Я стільки фільмів про шпигунів і війну передивилась. Ви ж знаєте, мій батько одержимий підготовкою. А мама… я нічого не могла купити без заборони. Але потім навчилась так ховати речі, що сама не могла знайти. Навіть інколи забувала, куди поклала. Так що партизан з мене ще той.

— Добре, добре, — кивнула Аліна. — Карти, папір, ручки. Все взяли?

— Так, — відповів Устим. — Карта району є в мене й у Аніти. У кожного по два зошити, по три ручки. Їжу взяли, ліхтарики теж. Спальні мішки з гіпермаркету — тонкі, майже не займають місця. Начебто все.

Кілька хвилин вони ще сиділи мовчки. Потім помили посуд, вийшли надвір і попрощалися з усім загоном. Так Аніта й Устим вирушили на розвідку району.

Минуло кілька днів. Мілана була дуже схвильована: Аніта та Устим мали повернутися ще вчора. Вона цілий день чекала й просила дозорних уважно стежити за дорогами та негайно доповісти, якщо побачать розвідників. Але вони так і не з’явилися.

На четвертий день очікування Мілана встала рано. Тепло вдягнулась та вийшла на подвір’я. Повітря було свіже й тихе. Лише кішка муркотіла поруч. «Не хвилюйся, вони прийдуть», — ніби сказала вона, обійшовши Мілану. Потягнулась і застрибнула на паркан, потім — на колесо, на дошку. Лягла, розслаблено, ніби їй було абсолютно байдуже до всього.

Мілана погладила її за вухом і позіхнула.

Дівчата дивилися за межі фортеці: майданчик, дерева, старе баскетбольне поле з дірявим парканом.

«Справді, — майнула думка в Мілани, — чому ми не тренуємось тут? Місця достатньо…»

— Пш-пш, — почувся голос з боку зламаної ділянки паркану. — Когось чекаєте?

Мілана одразу впізнала хриплуватий голос Аніти.

— Нарешті! — вигукнула вона. — Де ви так довго ходили?!

Вона зістрибнула й побігла до паркану. Кішка метнулася слідом. За хвилину розвідники вже перелазили всередину по мотузці, яку для своїх завжди тримали на випадок швидкого входу.

За мить Аніта й Устим були на подвір’ї — брудні, втомлені, але усміхнені. Устим помітно шкутильгав.

— Ну що ж, — сказала Аніта, нарешті відірвавшись від обіймів, — нам є що розповісти. І про район, і про дітей… і про те, як нас ледь не взяли в полон.

— Ого, — засміялась Мілана. — Я й не сумнівалась, що ти знайдеш пригоди.

Розвідники перевдягнулися, вмилися. Їх нагодували, і невдовзі всіх зібрали на подвір’ї. Аліна вирішила, що історію мають почути всі одразу.

За пів години подвір’я було повне. Хтось сидів із чаєм, хтось лежав на подушках, але слухали всі. Аніта й Устим стояли біля імпровізованої сцени.

Розповідала переважно Аніта, Устим лише уточнював деталі.

Спочатку вони рушили в бік фармзаводу. Перший день просувалися повільно, постійно ховаючись і перевіряючи кожен шурхіт. Згодом стали впевненіші, рухались як команда — швидко, злагоджено, обережно.

По дорозі натрапили на великий табір біля озера, розташований на території школи. Високий паркан, басейн, спортзал. Усередині — сотні дітей, тренування, вартові з палицями та шпагами.

На баскетбольному майданчику — група, що відпрацьовувала рухи під керівництвом високої дівчини.

Навколо — вогнища, столи, приготування їжі. Усе нагадувало організоване поселення.

— Там щонайменше сотня, — додав Устим.

Усі завмерли.

Дехто вже пропонував іти до них знайомитись, але Аліна зупинила розмови.

Далі вони обійшли територію й рушили до фармзаводу. По дорозі бачили ще кілька менших груп: укріплені будівлі, чергування, укріплення входів, закриті двори.

На одній станції техобслуговування — близько двадцяти дітей, які ховалися всередині боксів.

Дорога до мосту на Сосніних була особливо небезпечною: зруйновані під’їзди, сліди боротьби, розбиті укриття. Але без тіл і без слідів, що пояснювали б, що сталося.

Біля мосту вони натрапили ще на табір — машини, вогнища, вартові по периметру. Але вирішили не ризикувати й обійшли.

Ночували під мостом.