День 36

Жаданий обід був перерваний тривогою. Сигнал повідомляв про зовнішнього ворога. Діти миттєво підхопились, залишили тарілки й висипали на подвір’я. На виході кожен отримав палицю. Швидко вишикувались у кілька рядів, зайняли бойову стійку й завмерли в очікуванні наказів командирів та ватажка.

Мілані хотілось усміхнутися від задоволення — реакція була майже ідеальною. Вона стрималась, лише ледь помітно кивнула сама собі.

Аліша вискочила слідом і стрибнула на дах машини. Звідти їй відкривався огляд на всю вулицю. Кішка уважно водила мордою, але нічого підозрілого не помітила й повернулась до Мілани, ніби запитуючи.

Мілана заскочила на паркан, оглянула територію — порожньо.

— Я бачив хлопця! — крикнув дозорний із даху. — Він вибіг зі сторони гаражів біля смітників! Потім зайшов у другий під’їзд сусіднього будинку! Можливо, шпигун!

— Дякую, Костя! — відповіла Мілана. Вона обернулась до загону: — Зі мною п’ятеро. Оглянемо під’їзд. Якщо це шпигун — не втече. Усі квартири там зачинені. Решта — залишаються тут, охороняють фортецю. Якщо побачите ворога — одразу сигнал!

П’ятірка разом із Міланою обережно відкрила двері й, тримаючи палиці напоготові, зайшла всередину.

У під’їзді було тихо.

Мілана повільно піднялась на перший поверх і перевірила двері — всі зачинені. Кивнула нагору.

Єгор, рудий хлопець, що йшов слідом, піднявся на другий поверх. Потім — третій. Двері всюди замкнені.

Так вони дістались останнього поверху.

— Може, дозорний заснув… або він сам зачинив відкриту квартиру, — припустила Марійка, знизавши плечима.

— Тихо, — різко сказала Мілана й приклала палець до губ. — Спускаємось. Гучно. Нехай усі почують, що нічого не знайшли. Хтось перший скаже, що це була помилка. Наприклад… що дозорний заснув.

Вона нахилилась до Єгора: — Ми лишаємось. Десять хвилин. Якщо хтось є — спробує вийти.

Група почала спускатись із гучним шумом, сміхом і стукотом по перилах. Двері грюкнули так, що відлуння пішло по всьому під’їзду.

І раптом — тиша.

Лише двоє залишились на п’ятому поверсі.

Вони завмерли.

На четвертому поверсі клацнув замок.

Мілана беззвучно спустилась нижче, тримаючись за перила. Перед однією з квартир промайнув силует і зник.

Квартира 26.

Хтось там був.

«Як він узагалі вижив тут стільки днів?» — майнуло в голові.

Мілана не стала ховатись. Вона спустилась ще на кілька сходинок і постукала.

— Привіт! Є хтось?

Тиша.

Але щось усередині зрушилось — стілець, легкий звук тканини. Хтось там був.

— Послухай, ми не вороги, — сказала вона спокійніше. — Ми не ті хулігани з вулиці. Ми побудували фортецю, щоб вижити. Тут безпечніше, ніж деінде.

Пауза.

Потім кроки. Ближче до дверей.

— Якщо ти тут живеш, — продовжила Мілана, — і ти не шпигун… ми можемо забрати тебе до себе. У нас є місце. І робота знайдеться.

— Я не хочу бути розвідником, — раптом пролунало зсередини. — Я хочу бути вченим.

— Вченим? — здивувалась вона. — Типу… досліджувати територію?

— Ні, — хлопець навіть засміявся. — Я хочу створювати речі. Прилади. Конструкції.

Клацнув замок. Двері прочинились, але залишились на ланцюжку.

За ними стояв хлопець із настороженим поглядом. Він тримав двері обережно, ніби не був певен, що світ назовні безпечний.

— Я маю впевнитися, що ти не шпигун, — сказала Мілана. — Впусти мене. Доведи, що ти тут жив.

Вона трохи відступила і передала палицю Єгору.

— Він вийде першим. Ти не будеш хвилюватись. Я не збираюсь тобі шкодити.

Це була неправда — але звучало переконливо.

Хлопець повільно кивнув.

Єгор демонстративно спустився вниз, голосно грюкнув дверима під’їзду й дав їм повну тишу.

Ланцюжок дзенькнув.

Двері відчинились ширше.

Хлопець зробив крок назад.

— Не бійся, — сказала Мілана і зайшла.

Його звали Давид.

Круглі окуляри, темне волосся, трохи розкуйовджене, як у когось, хто давно не дивився в дзеркало. Худий, зосереджений, трохи напружений — як людина, яка давно живе сама й розмовляє рідко.

Він провів її в кімнату й показав альбом. На фотографіях — він із батьками. Батьки спали. Кімната була акуратно прибрана, надто акуратно для цього світу.

Потім він показав свій винахід.

Невеликий блок із батарейок, з’єднаних дротами. Криво припаяна саморобна плата. І світлодіодна стрічка на стіні.

Він під’єднав контакти. Світло ввімкнулось. Мілана завмерла.