День 23

Сніданок закінчився, але кухня й подвір’я ще довго тримали аромат смажених на вогні яєць, ковбаси та вареної пасти. Діти — хто в квартирах, хто просто неба, а хто на дозорі — пили чай і каву. Сонце гріло обличчя, повільно відганяючи залишки сну, ніби неохоче відпускаючи плем’я у новий день.

Гра тривала. Командири — Мілана й Аніта — роздавали накази. Хтось готувався до тренувань із бою, хтось збирався в похід до гіпермаркету. Те саме відбувалося й у «вожатих» — тих, хто відповідав за побут, прибирання й кухню. Аліна особисто контролювала господарство, хоча помічників у неї вистачало: хтось мив посуд, хтось наводив лад. Одним словом — плем’я Зодчих жило своїм відносно спокійним, майже домашнім життям.

Лише Устима, третього командира, та його брата Роні ніде не було видно.

Світланка, дівчина, що навчалась у школі разом із Христиною, стояла на паркані, нудьгувала й дивилась у бік сусіднього будинку. Туди вела дорога до невеликого магазину, куди плем’я Зодчих ходило за дрібницями — пластиковим посудом та дрібним приладдям.

За кілька хвилин нудьга на її обличчі змінилась задоволеною посмішкою. Вона більше не крутила головою — застигла поглядом в одній точці, за рогом будинку, з боку магазину.

Звідти з’явилися Устим і його молодший брат. Роня ніс не менше двадцяти банок собачих консервів, а Устим, зігнувшись, тягнув великий пакет із сухим кормом.

Світланка помахала їм і зіскочила з паркану до прихованого виходу. Вдень колеса із землею відсували вбік, щоб діти могли вільно виходити й заходити. Дозорні стежили за периметром.

Дівчина вислизнула на вулицю саме в той момент, коли хлопці підійшли до сусіднього будинку. Біля парадного трійка вже облаштувала імпровізований майданчик для тренування дворових собак.

Аліна ще раніше попереджала: ідея сумнівна. Вуличні тварини не стануть «домашніми» за бажанням. Але трійка вперто продовжувала своє. Ватажок тоді лише махнула рукою — нехай пробують, аби не на території племені. Крім Аліши, звісно: та була радше розвідником, ніж кішкою.

Попри скепсис, у дресирувальників уже з’явилися перші результати. Двоє собак регулярно приходили до них і навіть виконували прості команди.

Першого назвали Шариком — класичне ім’я, як у фільмах. Він справді виглядав як «Шарик»: надірване темне вухо, шрами на світлих боках і біла морда, що ніби всміхалась.

Другу собаку Світланка назвала Стеллою. Невисока, з чорною мордою та вухами, світлим тілом і постійно брудними лапами — наче вона жила в болоті.

— Роню, ти стільки консервів приніс! — захоплено сказала Світланка. — Треба десь сховати, щоб не вкрали.

— Я теж допомагав, — Устим опустив важкий мішок. — Тут кілограмів десять, не менше. Ми вже думали залишити частину по дорозі.

— Ви просто герої! — раділа дівчина. — А Шарика зі Стеллою не бачили?

— Ні, — відповів Роня, розкладаючи банки. — Але я здогадуюсь, де вони можуть бути.

Устим сховав мішок за дверима парадного, прикривши гілками. Консерви заховали під балконом сусіднього будинку, в отворі до підвалу — туди ніхто не лазив. З собою взяли кілька банок і трохи корму з учорашнього запасу.

Малий загін вирушив до теплиці — саме там тримались собаки. Устим заздалегідь повідомив Аліну й Мілану, тому дозволу не вимагали.

Біля будівлі вони озирнулися. Світланка покликала собак — і майже одразу з вибитого вікна висунувся Шарик. Його гавкіт покликав Стеллу, і за мить обоє вискочили назовні.

Діти нагодували їх, погладили. Роня розклав корм у пластикові тарілки. Собаки їли жадібно.

Потім почались ігри. Устим кидав команди, але Шарик більше носився, ніж слухав. Стелла охоче бігала за палкою.

Минуло близько години. Всі втомилися, тварини заспокоїлись. І раптом Шарик різко зупинився, глянув у бік ринку й гавкнув. Ще раз. Потім рвонув уперед.

Зупинився за кілька метрів і озирнувся, ніби кликав за собою.

— Він кудись веде нас, — мовив Устим.

— Я далі не піду, — сказала Світланка, задихаючись. — Треба повертатись. Ми не питали дозволу.

— Та заспокойся, я командир, — буркнув Устим. — Якщо що — скажемо, що були в розвідці.

Вони рушили слідом. Шарик біг швидко, змушуючи дітей переходити на біг.

Біля світлофора собаки перебігли дорогу й зникли в проході між ринком і пологовим будинком. Діти зупинились, важко дихаючи.

— Може, загралися, — сказав Устим.

— Я далі не піду, — похитала головою Світланка. — Ходімо назад.

— Зараз повернуться, — додав Роня.

І справді — собаки з’явились знову. Але не одні.

За ними вийшла зграя — не менше десяти псів. Брудні, шрамовані, напружені. Вони побачили дітей і в ту ж мить загарчали.

— Біжимо! — крикнув Устим.

Вони рвонули назад.

Дихання збивалося, ноги горіли, але зупинятись було неможливо. До теплиці — єдиного місця, яке було видно з даху.

— Допоможіть! — закричав Устим.