День 18

Відчуття перемоги не покидало плем’я кілька днів. Після відкриття гіпермаркету про проблему з їжею майже забули. Балкон у двох квартирах був завалений овочами й фруктами. Холодильники, які без світла перетворилися на звичайні шафи, заповнили ковбаси, сосиски та солодощі. На додатковій кухні столи були вщерть заставлені крупами й запасами.

Сьогодні Аліна запропонувала влаштувати вечір на вулиці — з вогнищем, страшними історіями й розвагами. Деякі дівчата навіть обіцяли невеликий виступ.

День пройшов у дрібних справах і ледачому лежанні на сонці. Вперше за вісімнадцять днів нового світу це був майже відпочинок. Гра ніби дозволила перепочити.

Коли сонце сіло, Роня дістав розпалювач і щедро полив дрова в ямі. Ілля носився навколо з ліхтариком, підказуючи, куди ще долити, чим дратував Роню, але той мовчав. Устим підпалив сірник і кинув у яму.

Полум’я спалахнуло миттєво, освітило паркан, будинок і двір. Діти на мить завмерли, а потім вибухнули радісним криком. Вечірка почалась.

Поки вогонь розгорявся, дівчата готували сосиски: тонкі палички вже були заготовлені, очищені й загострені. Робота йшла швидко, майже без слів.

Несподівано охоронці подали сигнал. За кілька хвилин на балкон піднялися Мілана та Аніта — в піднесеному настрої, ніби не йшли, а летіли.

— Мілано, Аніто, — звернувся Максим. — Вогонь красивий, але є проблема. Він занадто яскравий і освітлює всю територію.

Мілана підійшла до вікна. Справді — світло було настільки сильним, що темрява навколо зникала повністю. Жоден дозор не міг би нічого побачити.

Аніта виглянула через плече й тихо присвиснула.

— Я збігаю до Аліни, — кинула вона й зникла.

Невдовзі прийшла Аліна й стала біля вікна.

— Я була на даху з дозорними. Вогонь видно занадто далеко. Ми самі себе підсвічуємо.

— Треба або друга яма, або накриття, — сказала Мілана. — Але друга не підійде — тісно. А як зробити накриття… не знаю.

— Може, не треба панікувати, — спокійно сказала Аліна. — Після вечері просто зменшимо вогонь. І все буде видно.

Аніта кивнула, задоволена відповіддю. Мілана — ні.

Вони повернулися до двору, Максим залишився на варті.

Вечеря пройшла майже мовчки. Пів години чути було лише тріск вогню та стукіт посуду. Коли всі наїлися, повалилися на пледи й подушки, хтось жартував, хтось скаржився, що ніколи так не наїдався.

Раптом з середини пледа пролунав крик.

Єва схопилася за голову й закричала. Усі обернулися. Мілана підскочила першою, відвела її руки — на пальцях була кров.

І майже одразу з боку паркану посипалося каміння.

Удар за ударом.

Діти закричали, почали підхоплюватися, закривати голови. Паніка розірвала вечір за секунди.

З балкона пролунала тривога.

— Усі в парадний! До зброї! — закричала Мілана. — Аліно, Аніто, допоможіть!

Каміння летіло навмання. Ворог уже не ховався. Хтось намагався розхитати паркан, але дошки трималися.

Діти вибігали з будинку з палицями, прикриваючи голови. Мілана залишалась біля балкона й одразу помітила рух: два хлопці піднялися на паркан, перекинулися всередину — і ще кілька слідом.

— Всі сюди! — крикнула вона. — Нападаємо! Відтісняємо до паркану!

Вона вирвала палицю в Аніти.

— Плем’я Зодчих, покажемо їм! – вигукнула Мілана.

Діти кинулися вперед.

І одразу стало зрозуміло — це ті самі хулігани з магазину.

Бій почався хаотично. Крики, удари, падіння. Один із нападників отримав по голові й впав, тримаючись за неї. Ілля зойкнув і схопився за живіт, відступивши.

Але чисельність була на боці племені.

Мілана, Аніта, Роня, Устим трималися разом, відтісняючи нападників до паркану. Бій був жорстким, але недовгим.

Забіяки почали відступати. Один за одним перелазили назад, кидаючи погрози вже з безпечної сторони.

Діти відповіли кидками палиць. Деякі влучали, змушуючи нападників падати й тікати ще швидше.

— Навіщо ви прийшли?! — крикнула Мілана до паркану. — Чого вам треба?!

За парканом сміялися й кричали у відповідь, але вже без упевненості.

Максим приніс ліхтарик. Мілана підсвітила двір.

Майже всі втекли.

Лише один залишився. Той самий ватажок. Він сидів біля дерева, тримаючись за обличчя, і важко дихав.

— Минулого разу я пропонувала мир, — сказала Мілана. — Чому ви знову прийшли?

— Бо так простіше, — хрипко відповів він. — Нас так вчили. Сильний той, хто б’є першим.

Він перевів подих.

— Ми бачили ваше вогнище. Подумали, що можна забрати. Не знали, що вас стільки.

— І тепер?

— Тепер — ні. Не хочу.