День 16

Ранок не задався. Мілана так і не зібрала команду, щоб вирушити до великого гіпермаркету. Проблема була в тому, що коли всі прокинулися, стало зрозуміло: більше нічого не працює. В буквальному сенсі. Електрика, газ, вода — усе зникло одночасно.

Пів дня всі ходили, ніби в тумані. Діти були налякані й пригнічені. Наче вже звикли до нових обставин, але Гра підкинула нове правило. Одразу постало питання: як бути ввечері? Що робити з їжею в холодильниках? Митися тепер не було як, і від цього з’явилося відчуття бруду, що тільки посилювало тривогу.

Аліна трималася спокійно. Вона зібрала невеликий загін і відправила його до найближчого магазину за свічками, сірниками, ліхтариками та батарейками. Вони забрали все, що могли, фактично спустошивши полиці.

Мілана запропонувала іншу ідею — зібрати дрова й знайти вугілля для шашликів у магазинах. Розпалити його було складно, але це давало шанс на тепло й їжу.

У дворі племені з обох боків від входу викопали великі ями під багаття. Батьки Мілани колись казали: якщо немає каміння чи цегли для вогнища, краще зробити широку неглибоку яму.

— Аліно, ще день попереду, я збираю добровольців на гіпермаркет, — сказала Мілана. — Треба діяти зараз. Але підемо обережно, щоб нас не помітили.

— А якщо там хтось є? — запитала Аліна, перевіряючи натягнуту гуму на паркані. — Що тоді?

— Нам потрібні їжа і речі. Спробуємо домовитися. Або… будемо битися, — Мілана знизала плечима. — Хоча я думаю, що там нікого не буде.

— Обов’язково візьміть ліхтарики і батарейки, — сказала Аліна. — Увечері темніє швидко. І якщо світла немає у нас, то його не буде і в гіпермаркеті. Лише темрява. А ще… раптом там монстри, — додала вона з іронією. — Обери тих, хто не боїться темряви і не придумує зайвого.

— Я вас почула, мій капітан, — відповіла Мілана й рушила до будинку. — Народ! Хто зі мною в гіпермаркет?

Команду зібрали швидко. Взяли найкращі палиці, рюкзаки з бутербродами, ліхтарики, батарейки, кілька молотків і викруток з інструментів батька Мілани, а також шпильки для волосся — для спроби відмикати замки. Всі розуміли: якщо двері зачинені, доведеться їх відкривати.

З Аліною домовилися, що ввечері вона триматиме багаття й чекатиме їхнього повернення. Мангал і металеві тримачі вже винесли надвір.

Загін Мілани складався з п’яти дітей. Христина довго просила взяти її з собою, і Мілана погодилась, хоч і вагалася. Ілля, Роня та Устим ішли в основному складі. Алішу ніхто не зупиняв — усі знали, що вона не відстане від Мілани ні за що.

Одяглися тепліше й обрали переважно темний одяг — щоб злитися з тінями. Бійка за весь цей час була лише одна, але перевіряти «дикунів» не хотілося. Хоча десь глибоко Мілана все ще вірила, що є й інші групи дітей — не агресивні. Просто їм поки не пощастило зустрітися.

О четвертій годині група розвідників вийшла з території. Рухалися мовчки, подаючи знаки жестами. Дорога була недалека, але вимагала обережності. Аліша рухалася поруч, майже непомітно.

Минувши кілька будинків, вони вийшли до повороту на перший магазин — той самий, який колись відбили «забіяки». Далі — дорога, за нею занедбаний сквер із кущами й деревами, що тепер нагадував маленький ліс. За командою «раз, два, три» вони перебігли дорогу й буквально влетіли в зарості. Христина тихо застогнала, але не видала більше жодного звуку. Аліша підбігла до неї й почала тертися, муркочучи. Христина ледь усміхнулась і погладила її.

Далі — перехрестя. Світлофори не працювали, дорога була порожня. Вони перебігли до трамвайної зупинки й сховалися за нею. Далі — ще одна дорога, автосервіс і, нарешті, територія гіпермаркету.

Перед ними — великий залізний паркан, вантажівки, електрокари, складська зона. Десь там мали бути службові входи.

Вони зупинилися біля автосервісу, щоб перевести подих. Мілана здивувалася, що ніхто не впав і не поранився. Але попереду ще був зворотний шлях — у темряві.

Після короткого відпочинку вирішили діяти. Троє пішли копати прохід під парканом, двоє — обходити територію. Аліша залишилась біля тих, хто копав, і пильно стежила за околицями.

За пів години прохід був готовий. Розвідники повернулися: жодних слідів злому, вибитих дверей чи зламаних замків не було. Усе виглядало недоторканим.

Мілана видихнула з полегшенням.

Пролізши під парканом і засипавши прохід, вони опинилися на території гіпермаркету. Тут стояли вантажівки й складська техніка. Рампи були зачинені, на воротах — великі замки. Повітря було важке й неприємне через зіпсовані продукти в машинах.

Сам гіпермаркет виглядав надійно — великий, холодний, ніби ще спав.

Знайшли двері з написом «Вихід». Вирішили, що саме їх потрібно відкрити. Дістали шпильки, скріпки, викрутки. Довго возилися, але безуспішно. Устим уже хотів просто вибити двері молотком.

— Чому в фільмах це так легко? — обурився Ілля. — Шпилька — і все відчинено.

— Може тому, що це просто двері з написом «Вихід»? — тихо сказав Роня.

— А може й ні… — пробурмотіла Мілана.

Раптом Роня різко вигукнув «Ура!» й одразу затулив собі рота.

— Що? — прошипіла Мілана.