День 16

Ранок видався дуже складним. Мілана так і не зібрала команду, щоб вирушити до гіпермаркету. Вся проблема в тому, що коли всі прокинулись, то зрозуміли, що більше нічого не працює. В буквальному сенсі. Електрика, газ, вода.. все зникло одночасно. Хтось з племені сказав – так як перестали працювати електростанції, більше не буде світла, води, телевізора та інших принад сучасного світу.

​Пів дня хлопці та дівчата ходили як в тумані. Всі були дуже засмучені, дуже перелякані. Наче вже звикли до нових обставин, як Гра ввела нове правило. Виникло питання – як же бути ввечері? Що робити з їжею в холодильнику? Звичайно, хто з дітей любить митись перед сном чи зранку? Але коли вода зникла - все почало свербіти. Всі відчули себе неймовірно брудними.

​Аліна трималась спокійно. Вона зібрала невеликий загін та відправила до вільного магазину за свічками, сірниками, ліхтариками та батарейками. Набрати треба було максимум, тому якщо треба було повертатись та йти ще раз – мали це зробити.

​Мілана запропонувала зібрати якомога більше дров та не забути про вугілля для шашликів в магазинах. Вона не була впевнена, як саме їм користуватись, але надія, що хтось знає, бачив або просто при потребі розбереться - була.

​В подвір’ї племені вирили з обох сторін від дверей дві великі ями для кострів. Чому ями? Тому що батьки Мілани завжди пояснювали, що якщо немає цегли чи каміння, яким можна огородити вогнище – треба вирити неглибоку яму, не більше півметра, але широку.

​Дрова складали під балконами першого поверху. Вони були широкі та закривали значну ділянку. Знайшли велику клейонку, щоб вкрити дрова від дощу та потоків води, що могли литись саме з тих балконів.

​Питання з водою вирішити не змогли. Всім стало зрозуміло, що митись вже ніхто не буде, але час від часу можна буде ходити на невелике озеро, що було неподалік. Там митись та прати одяг. На вулиці весна, тому розраховували, що вода вже або тепла, ну або хоча б не дуже холодна.  

​Воду для пиття будуть носити з магазинів, та й великі запаси звичайної та газованої води вже були зібрані в додатковій кухні, та на балконі. Збирали на всяк випадок. Якраз такий випадок настав саме сьогодні.

​До обіду всі справи було зроблено. Загін ходив цілих три рази. На радість, в магазині було дуже багато запасів свічок та вугілля. Зібрали все. Та розуміли, що це не на довго. Дров зібрали також достатньо. Весь простір під балконами на подвір’ї племені був закладений палками, накритий клейонкою. Тепер можна було повернутись до питання гіпермаркету.

- Аліна, мені стало доволі страшно, - зізналась Мілана, коли вони були на подвір’ї та перевіряли паркан на міцність на всіх ділянках, - пройшло шістнадцять днів, а ми вже думаємо як дорослі. Ми вже не боїмось темряви, ми захистили себе від зовнішнього ворога, та кожен день будемо тренуватись в боротьбі палицями. Ми не дуже то й злякались, коли зникло світло та вода.

- Мілана, насправді нічого особливого не відбулось, - заспокоїла ту Аліна, посміхнувшись, - хлопці та дівчата сварились і раніше, просто їх батьки завжди намагались захистити нас від цього всього. В більших випадках до бійок просто не доходило. А щодо темряви, то особисто я ніколи її не боялась. А от мій дядько вже дорослий – боїться темряви до сказу. Так що це доволі вибірковий момент.

Побудована фортеця була доволі міцною, з точки зору праці дітей. Дванадцятий парадний шостого будинку на вулиці Зодчих перетворився в невеличкий замок. Дочки матері втілились в реальне життя на максимум. Довжиною фортеця була метрів п’ятнадцять, шириною до п’яти. Воріт не було, але й не було видно вхідні дошки, приперті міцними засовами – гумою від автомобілів, набитою землею. Ззовні ніхто не зможе зайти на подвір’я племені. На балконах та на даху були виставлені вартові, які пильнували все, що відбувається навколо, були оснащені водою, вже отримали ліхтариками та методами сигналізації. Біноклів не було, оскільки такого в місцевих магазинчиках не продавали, та ні у кого з племені вдома не було такого спорядження. Щодо подвір’я – на клаптику асфальту стояла машина, а по сторонах підготовлено дві ями для вогнища, місцями кинуті килимки для сидіння та лежання на вулиці.

Зайшовши в парадний, можна було побачити складені палиці для захисту, відкладена та змотана мотузка, пусті консервні банки для сигналізації.

Піднявшись на другий поверх, можна було побачити дві квартири, двері розкриті, відкритий доступ для хлопців та дівчат племені Зодчих. У вартових були ключі для швидкого доступу та попередження про небезпеку.

- Аліна, все ще день, так що я буду збирати добровольців на гіпермаркет, - повідомила Мілана, - часу в нас ще багато, а питання не вирішено. Єдине, нам потрібно буде пересуватись повільно, дивитись в усі очі, щоб нас ніхто не помітив. Ніхто не має знати, що ми робимо спробу пробратись в гіпермаркет.

- Мілана, а все ж якщо там хтось є?, - запитала Аліна, перевіряючи гуму біля одного з відділу паркану, - що будемо робити в такому випадку?

- Нам потрібна їжа, спорядження, речі. Будемо намагатись домовитись, або битись, - Мілана підняла плечі, - я про це не думала, я все ж впевнена, що там нікого не було. Будемо вирішувати по місцю.

- Обов’язково візьміть ліхтарики та додаткові батарейки. Під вечір буде темніти, але більш важливо, якщо немає світла, то і в гіпермаркету його немає. Там буде неймовірна темрява. Можуть зустрітись монстри, - підколола Аліна, - мені здається, що потрібно відібрати тих, хто не боїться темряви та не накручують собі в уяві всілякі дурниці про тих же монстрів.