День 16

Ранок не задався. Мілана так і не зібрала команду, щоб вирушити до гіпермаркету. Проблема в тому, що коли всі прокинулись - зрозуміли, що більше нічого не працює. В буквальному сенсі. Електрика, газ, вода.. все зникло одночасно.

          ​Пів дня ходили як в тумані. Всі були дуже засмучені, дуже перелякані. Наче вже звикли до нових обставин, як Гра ввела нове правило. Одразу питання – як же бути ввечері? Що робити з їжею в холодильнику? Звичайно, хто з дітей любить митись перед сном чи зранку? Ніхто. Але коли вода зникла - все почало свербіти. Всі відчули себе неймовірно брудними.

          ​Аліна трималась спокійно. Зібрала невеликий загін та відправила до вільного магазину за свічками, сірниками, ліхтариками та батарейками. Набрали по максимум, почистивши цілі полиці.

          ​Мілана запропонувала зібрати якомога більше дров та не забути про вугілля для шашликів в магазинах. Його розпалювати важко, але то вже інша історія.  

          ​В подвір’ї племені вирили з обох сторін від дверей дві великі ями для багаття. Чому ями? Тому що батьки Мілани завжди пояснювали, що якщо немає цегли чи каміння, яким можна огородити вогнище – треба вирити неглибоку, але широку яму.  

-   ​Аліна, мені страшно, - зізналась Мілана, коли вони були на подвір’ї та перевіряли паркан на міцність на всіх ділянках, - пройшло шістнадцять днів, а ми вже думаємо як дорослі. Ми вже не боїмось темряви, ми намагаємось захистити себе від зовнішнього ворога, та кожен день тренуємось в боротьбі палицями. Ми не дуже то й злякались, коли зникло світло та вода.

-   ​Мілана, насправді нічого особливого не відбулось, - заспокоїла Аліна, посміхнувшись, - хлопці та дівчата сварились і раніше, просто їх батьки завжди намагались захистити нас від цього. В більших випадках до бійок просто не доходило. А щодо темряви, то особисто я ніколи її не боялась. А от мій дорослий дядько – боїться темряви до сказу. Так що це доволі вибірковий момент.

Побудована фортеця була доволі міцною, за можливостей дітей. Дванадцятий парадний шостого будинку на вулиці Зодчих перетворився в невеличкий форт. Дочки матері втілились в реальне життя на максимум. Довжиною фортеця була метрів п’ятнадцять, шириною до п’яти. Воріт не було, але й не було видно вхідні дошки, приперті міцними засувами – гумою від автомобілів, набитою землею. Ззовні ніхто не зможе зайти на подвір’я племені. На балконах та на даху були виставлені вартові, які пильнували все, що відбувалось навколо.  

-   ​Аліна, все ще день, так що я буду збирати добровольців на гіпермаркет, - повідомила Мілана, - часу в нас ще багато, а питання не вирішено. Єдине, нам потрібно буде пересуватись повільно, дивитись в усі очі, щоб нас ніхто не помітив. Ніхто не має знати, що ми робимо спробу пробратись в гіпермаркет.

-   ​Мілана, а все ж якщо там хтось є?, - запитала Аліна, перевіряючи гуму біля одного з відділу паркану, - що будемо робити в такому випадку?

-   ​Нам потрібна їжа, спорядження, речі. Будемо намагатись домовитись, або битись, - Мілана підняла плечі, - я про це не думала, я все ж впевнена, що там нікого не буде.

-   ​Обов’язково візьміть ліхтарики та додаткові батарейки. Під вечір буде темніти. До того ж якщо немає світла у нас, то і в гіпермаркету - його не буде. Лише темрява. А як зустрінете монстрів, - підколола Аліна, - мені здається, що потрібно відібрати тих, хто не боїться темряви та не накручують собі в уяві всілякі дурниці про тих же монстрів.

-   ​Я вас почула, мій капітан!, - викарбувала Мілана, повернулась та пішла всередину будинку, - Народ, хто зі мною до гіпермаркету?

Лідерка дуже пишалась тим, що вони зробили. В неї ніколи в житті не було своєї фортеці, ніколи не було свого замку! Лише сварки батьків вдома, п’яні гармидерування та втечі від побиття. Часто проводила час на вулиці, з подругами та друзями, на свіжому повітрі, не просоченому алкоголем. Але це життя вже в минулому. Якщо чесно, Аліна не хотіла, щоб прокидались дорослі, особисто її батьки..

Мілана зібрала команду добровольців. Вибрали найкращі та найміцніші палиці, склали рюкзаки з бутербродами та ліхтариками. Не забули й батарейки, декілька молотків та викруток з інструментів батька Мілани, шпильки для волосся, якими планували відмикати замки. Всі розуміли, що якщо гіпермаркет закритий, його треба буде якось відкривати.

З Аліною погодили, що під вечір ті почнуть тримати багаття та чекати загін вдома. Мангал та металеві тримачі для супу вже винесли на подвір’я.

Загін Мілани складався з п’яти дітей. Христина дуже просила її взяти з собою. Мілана зжалилась, хоча в неї були питання щодо темряви, монстрів та Христини. Сподіваючись на краще, вона відігнала погані думки про заспокоювання подруги. Ілля, Роня та Устим замикали групу. Алішу ж ніхто не намагався зупинити, оскільки всі знали, що та скоріш видряпає комусь очі, ніж Мілану покине, тим більше в такій небезпечній подорожі.

Загін вдягнувся тепліше, одяг брали лише чорний. Ввечері вони мають зливатись з тінями. Бійка за весь цей час була одна, але перевіряти дикунів не хотілось. Звичайно, Мілана вірила, що є племена чи групи дітей, які хотіли жити поряд, підтримувати один одного, або просто спілкуватись час від часу. Не може ж бути, що вони хороші, а навколо лише забіяки. Діти є діти, все що відбувається навколо бачиться як просто гра. А в цю Гру можна необачно загратись.

          ​Група Розвідників вийшла о четвертій годині вечора. Пересувались мовчки, показуючи знаками про зупинку чи напрямок руху. Дорога до гіпермаркету не довга, але треба пройти непоміченими. Аліша тінню рухалась поряд з дітьми.