День 15

Вчора та сьогодні, плем’я займалось захистом своєї території. Рви викопали глибокими, паркан має бути максимально надійним. Додатково, для паркану, вирішили притягти шини від автомобілів, щоб зміцнити зсередини.

          ​Хлопці та дівчата по всій окрузі збирали міцні палиці. Дерево відбирали не сухе, щоб було міцніше. На допомогу прийшли сокири, які принесли з собою зі своїх квартир. Палиці зачищали, заточували, та сушили на сонці.

Довга палка давала можливість не підпускати ворога близько до себе. Домовились не бити по голові, якщо буде така змога. Лише по руках, ногам, корпусу. Звісно, якщо ворог поводиться взагалі не адекватно, всі правила анулюються. Це ж діти. Вони хоч бувають злими, але кровожерливими – навряд.           

          ​Паркан збирали весь день з планок, що знаходили навколо. Була ідея зняти огорожу з футбольного поля, але вона була дуже високою та важкою. Без шансів. А от в дошках проблем не було. Десь розібрали лавки, десь розколотили вже встановлений дорослими дерев’яний паркан. Молотками хлопці не дуже вміли працювати, тому не обійшлось без відбитих пальців, зламаних нігтів.

          ​Збиті дошки вкопували в рів, засипали землею, втоптували та зміцнювали камінням. Зсередини паркан припирали гумою, викладаючи одну на одну в три чотири поверхи. Через дорогу знайшли автосервіс, тому проблеми в гумі не було.  

          ​В цілому, лідерка була задоволена укріпною спорудою. Ще декілька днів і звичайний парадний з витоптаними клумбами перетвориться в невелику фортецю з підсиленою стіною та дорослими.

Ворота не знайшли, тому в одному місці декілька планок не збивати планками. Відсунув в сторону та вийшов на вулицю. Ззовні цього не зробиш, дошки на ніч підпирали колесами.

          ​ Сторожовою вежею виступили як дах будинку, так і два балкони, які з двох квартир виходили в різні сторони. На дах вилізли швидко, розчистили сміття, організували невеликі острівки з килимками та пляшками води, дощовиками та іншими потрібними речами. Охоронці мали бути на варті від початку до кінця дня. 

          ​В бойовому житті племені з’явились три командири, які відповідали за захист, дозорних, походи тощо. Звичайно, одним з командирів вибрали Мілану. Інші двоє були Аніта та Устим.

          ​Під вечір, коли всі змучились, та ззовні умови були спокійними та тихими, все плем’я зібралось на вечерю. Всі, крім вартових. Нова посада нікому не сподобалась, але всі розуміли її необхідність.

          ​Вечеря була тихою та спокійною. Руки боліли, отримані синці та зірвані нігті нили. Ложка підіймалась насилу, а очі злипались. В тиші почулось питання:

-   ​Аліна, Мілана, якщо ж наш магазин вже не наш, а той що ми знайшли сьогодні завтра вже може бути захопленим.. Де нам тоді брати їжу?

-   ​У нас тепер теж є палиці, ми навчимось захищатись, кожен день будемо тренуватись для цього, - спокійно відповіла Аліна, пережовуючи свою порцію, - Тому, ми також зможемо дати прочухана. Ми можемо повернути наш магазин, а можемо зайняти інший та повідомити всім дикунам, що він наш.

-   ​Я погоджуюсь, - сказала Мілана, яка їла без апетиту, - але не хочу, щоб ми просто так з кимось бились, або робили комусь боляче. Вам було вчора приємно, коли ми отримали палками по руках? - не дочекавшись відповіді, дівчинка продовжила, - от і мені було не приємно. Краще ще більше принесемо продуктів та їжі до нас додому та будемо думати над загадкою сплячих батьків.

Питання дорослих Мілану турбував абсолютно кожен день. Вона хотіла якомога швидше розбудити батьків. Але вона не розуміла як це зробити.

- Що ти пропонуєш?, - спитала Аліна, повернувшись до Мілани, - Поки ми просто говоримо ні про що. Не буде цих магазинів, підемо до інших. Але тримати всю їжу Столиці у нас вдома не вийде. Вона псується та закінчується. Нас вже і так багато. Але скоро стане тепліше, а потім взагалі жарко. Ми взагалі не зможемо тримати будь-що на балконі.

-   ​Бінго!, - викрикнула Мілана та поклала свою порцію на стіл, - Тому ми підемо в гіпермаркет, що знаходиться неподалік, за великим перехрестям доріг. Ми зробимо в ньому потайний прохід та тільки ми будемо знати про це.

-   ​А чому ти вирішила, що в цей гіпермаркет ще ніхто не пробрався? - спитав хтось з хлопців.

-   ​Я слідкувала за ним, - мовила Мілана, - по-перше, там дуже міцне скло на вхідних дверях. Я впевнена, що його ніхто не зміг розбити. Ми не раз проходили неподалік - я не бачила там нічого розбитого. Хоча, звісно, можна не все побачити здалеку. По-друге, цей гіпермаркет не працював вночі, тож всі входи та виходи закривались на замки. Ми знаємо, - Мілана підняла палець вгору, - всі дорослі заснули саме вночі! Тому, гіпермаркет точно під замком! Ви собі уявляєте скільки там їжі та корисних речей?

-   ​Тому ти пропонуєш бути першими, хто туди зайде?! - підсумувала чи запитала якась дівчинка, також поклавши свою тарілку на стіл.

Через декілька секунд все плем’я загомоніло як рій бджіл, обговорюючи неймовірні плани та ідеї. Деякі навіть пропонували переселитись в гіпермаркет, мати безліч їжі під рукою та мужньо захищатись від усіх, хто захоче увірвати шматочок.

Аліна ж спокійно розглядала хлопців та дівчат, легенько всміхалась. Потім повернулась до Мілани, погладила її по голові та сказала з ноткою виклику:

-   ​Молодець, донька! Завтра збирай розвідувальну команду. Все то добре, але говорити про продукти гіпермаркету можна лише тоді, коли ми самі зможемо його відкрити. А це не легке буде завдання - впевнена в цьому. Але, я не сумніваюсь, що саме ти знайдеш рішення!