День 14

Біля парадного дівчата зібрали все сміття та вимели пил. Хлопці викопали неглибокі рови під майбутній паркан. Так із обох боків від під’їзду «плем’я» огородило територію. Клаптик асфальту, що вів від дороги до дверей, теж розчистили — тут мали бути ворота. Саме на цьому шматку асфальту стояла машина батьків Мілани. Авто стало для племені справжнім скарбом: там зберігалися корисні речі, які батьки Мілани завжди возили з собою — лопата, мангал, намет, стіл для пікніка та багато іншого.

Запланували похід до магазину за продуктами й пошук матеріалів для паркану біля великого гіпермаркету, що був за двадцять хвилин від їхньої території.

По одному за межі племені не виходили. Нещодавно вони помітили групу інших дітей, які поводилися агресивно: кричали, погрожували й казали щось на кшталт «не підходьте, будемо битися». Лідерка Аліна вирішила не ризикувати — невідомо, чого чекати від тих «дикунів». Краще триматися разом.

Загін розвідників, який мав знайти матеріали для паркану, очолила Мілана. Саме такі завдання їй подобалися найбільше. Аліша, як завжди, була поруч.

Загін вийшов доволі великим — потрібно було знайти й принести багато матеріалу. Семеро хлопців та троє дівчат , включно з Міланою, від дев’яти до дванадцяти років. Малих, від шести до восьми років, не брали.

Вирушили одразу після сніданку. День обіцяв бути спекотним — сонце пекло ще зранку. Друзі гомоніли дорогою до магазину. Але, повернувши до центрального входу, вони наштовхнулися на несподіванку.

Біля дверей сиділи четверо хлопців. У кожного в руках була велика палиця. Хтось просто сидів, хтось розмахував нею в повітрі. Товстий незграбно підпирав стіну. Високий худий майже дрімав, клюючи носом. Ще двоє, схожі між собою, грали в карти. Було зрозуміло: вони когось чекають.

Загін Мілани зупинився. Хтось із дітей привітався:

— Привіт!

Охоронці різко обернулися й підхопилися. Один від несподіванки впустив палицю. Найвищий миттєво побіг у магазин — попередити інших.

— Всім привіт, — спокійно сказала Мілана, виходячи вперед. — Ви хто?

— Не твоє діло, дівчинко, — грубо кинув товстий. — Ми знайшли цей магазин. Тепер він наш.

— Ми знайшли його ще два тижні тому, — відповіла Мілана. — Тож він наш.

— Був ваш — став наш, — засміявся один із хлопців, підкидаючи палицю.

За мить із магазину вийшли ще п’ятеро — з пакетами й палицями.

— Дітки, йдіть звідси, магазин тепер наш, — сказав їхній лідер, що виглядав на дванадцять років.

Було видно: він звик керувати силою, не словами.

— Я не хочу сваритися, — спокійно сказала Мілана. — Ми просто хочемо взяти продукти. Ми можемо ділитися. Чим нас більше — тим ми сильніші. Ми можемо вижити разом.

— Ми й так сильні, — хмикнув він і виставив палицю вперед. — І ми не збираємося ні з ким ділитися. Йдіть звідси.

— Отримай! – вигукнув хтось з групи Мілани.

Просвистів камінь і влучив товстому в живіт. Той зігнувся й впустив палицю.

За секунду почалася бійка.

Хлопці з палицями кинулися вперед. Частина загону розбіглася. Мілана встигла ухилитися від удару, поставила підніжку — хлопець упав і збив ще одного.

— Біжимо до ринку! — крикнула вона.

Загін кинувся навтьоки.

Переслідування тривало недовго. За кілька хвилин хлопці сповільнилися й зупинилися. Вони повернулися назад — до магазину, де залишили свої пакети.

Їхній лідер не хотів справжньої війни. Йому потрібен був лише магазин.

Але цього дня стало зрозуміло: «Гра» змінюється.

З’явилися інші племена. І вони не хочуть дружити. Вони хочуть забирати.

Сильний б’є слабшого. Закон виживання.

Плем’я Зодчих — так назвала їх Аліна — не має бути слабким. Після повернення Мілана одразу знайшла Аліну. Потрібно було діяти швидко. Якщо вони хочуть вижити — мають навчитися захищатися.

По всій окрузі почали збирати міцні палиці. Брали тільки живе дерево, міцніше за сухе. Дістали сокири з квартир. Заготовки зачищали, заточували, сушили на сонці.

Паралельно будували паркан.

Матеріали шукали всюди: розбирали лавки, знімали старі дерев’яні огорожі, ламали непотрібні конструкції. Ідею зі стадіонним парканом відкинули — занадто важкий і високий.

Дошки вкопували в рови, засипали землею, утрамбовували, укріплювали камінням. Із середини підпирали гумою, складеною в кілька шарів. Гуму брали з автосервісу через дорогу — там її було вдосталь.

Працювали до виснаження. Дехто збивав пальці, ламав нігті, але ніхто не зупинявся.

Аліна залишилася задоволена результатом.

Ще кілька днів — і звичайний під’їзд із витоптаними клумбами перетвориться на невелику фортецю.