День 14

Біля парадного дівчата зібрали абсолютно все сміття, вимели весь пил. Хлопці викопали невеликі рви для майбутнього паркану. Таким чином з обох сторін від парадного плем’я огородило територію. Клаптик асфальту, який з дороги підходив до дверей теж вичистили – поряд будуть ворота. На цьому клаптику асфальту стояла машина батьків Мілани. Нерідко можна було побачити хлопців, які відпочивали після роботи саме в відкритій машині. Автомобіль був скарбом для племені. Це склад корисних речей, які батьки Мілани завжди возили з собою. Лопата, мангал, намет, стіл для пікніка, та багато іншого. Якби мама й тато Мілани зараз не спали, а погода лишалась такою ж сонячною, вони точно планували б якусь цікаву вилазку. Дівчина обожнювала ці подорожі.

Запланували похід до магазину за продуктами та пошук паркану біля великого гіпермаркету, що був за двадцять хвилин від території племені Зодчих.

По одному нікого не пускали за територію племені, оскільки днями помітили групу дітей, які не хотіли підходити, втікали та кричали щось на кшталт: «Не підходьте до нас, ми будемо битися». Лідерка вирішила, що не потрібно наражати себе на небезпеку, не відомо, що ті «дикуни» видумають. Краще ходити гуртом.

Загін Розвідників, які викликались на пошуки паркану, очолювала Мілана. Саме такі справи обожнювала виконувати дівчина. Аліша звичайно була поруч.

-   ​ Так не можна, - повторювала Мілана, - налетять незвані гості, тим більше такі от дикуни. Мало що може прийти їм в голову, ще почнуть махати палками чи кидати каміння.

          ​Загін вийшов доволі великим – все ж треба знайти та принести великий паркан. Семеро хлопців різного віку. Та три дівчинки, включаючи Мілану. Малюків не брали.

          ​Вирушили одразу після сніданку. День обіцяв бути жарким, оскільки з самого ранку палило сонце. Друзі гомоніли, йдучи до магазину. Повернувши до центральних дверей, наштовхнулись на сюрприз. У вхідних дверей сиділо четверо хлопців. У кожного в руках велика палиця. Хтось просто сидів, хтось махав палицею в сторони. Товстун незграбно підпер стіну. Високий та худий вже майже бачив сни, куняючи головою. Ще двоє, найбільше брати, схожі один на одного, грали в карти. Хлопці точно були не самі, чекали когось, хто був в самому магазині. Загін Мілани зупинився, хтось з Розвідників племені Зодчих вигукнув «Привіт!».

          ​Охоронці швидко обернулись та підскочили з місць. Один з них, від такої несподіванки, випустив палицю, що впала на землю. Якнайвищий чкурнув в магазин, понад усе, щоб попередити про гостей.

-   ​Всім привіт!, - ввічливо сказала Мілана та вийшла вперед своєму загону, - Ви хто?

-   ​Не твоя справа, дівчинка, - доволі грубо мовив товстун, той самий, що випустив свою палицю, - ми знайшли цей магазин, тепер він буде наш.

-   ​Ми знайшли цей магазин ще два тижні назад, - не погодилась Мілана, - тому він наш, якщо ви вже так почали розмову.

-   ​Був ваш, став наш, - зареготав інший хлопець та почав махати палицею, показуючи, що він озброєний.

Несподівано, з магазину вийшло ще п’ятеро. Всі з пакетами та з палицями на плечах. Той що був головним, поставив пакет та вийшов вперед, до Мілани.

-   ​Дітки, йдіть звідси, магазин тепер наш, - сказав він явно не по-дружньому.

Одразу було зрозуміло, в школі він був забіяка та не боявся показати свої кулаки тому, хто слабкіше. Загін Мілани не був страшним, та й палиць фактично ніхто не брав. На щастя чи на превеликий жаль, не було необхідності захищатись від будь-кого, окрім собак та котів, яких було доволі легко відігнати.

-   ​Я не хочу сваритись, я просто хочу зайти в магазин та взяти продуктів, - почала обережно Мілана, - ви як і ми, можете приходити та брати все, що вам потрібно. Навіщо нам сваритись? Ми хочемо дружити та збирати більше й більше хлопців та дівчат. Чим нас більше, тим ми сильніше.

-   ​Я з цим згоден! - хмикнув хлопець та витягнув свою палицю вперед, - нас багато і ми озброєні. Ми не хочемо ні з ким дружити. Ми легко Вас поб’ємо. Тому провалюйте звідси, та більше ніколи не приходьте. Сьогодні я добрий, тому відпускаю вас.

Хтось з загону Мілани доволі голосно фиркнув. Раптово всі почули -  «Отримай це!». Просвистів кинутий камінець та потрапив товстуну прямо в живіт. Хлопець випустив палицю та зігнувся. Завив, схопившись за пошкоджене місце. Загарбники моментально, піднявши зброю, закричали та кинулись на загін Мілани.

Бійка була не довгою, тому як в загоні Мілани майже не було ніякої зброї. Ті хто був з палицями, почали відбиватись. А всі інші просто розсипались в різні сторони. Мілана встигла відскочити в сторону від націленого на неї удару та поставила підніжку. Хлопець перечепився та стрімголов полетів в сторону, збивши з ніг свого товариша.

-   ​Біжимо до ринку, - крикнула Мілана, чкурнувши від магазину трохи далі.

Всі, хто тримав палиці та відбивався, кинули зброю та побігли за дівчиною. Чому ринок? Хтось одразу зрозумів, а іншим Мілана потім пояснила. Вона не хотіла, щоб вороги знали, де вони живуть. Звісно, вони можуть іншими днями прослідкувати плем’я, але хай трохи напружаться.

Забіяки не довго переслідували загін племені Зодчих. Збавляючи швидкість, за декілька хвилин всі зупинились та розвернулись назад, до магазину, де вони покидали свої набиті пакети. Їх ватажок стримав своє слово. Він не хотів карати, бити, розбиратись. Він був дуже радий знайденому магазину, повному їжі. Тому битва як почалась швидко, так швидко і закінчилась. Навіть не зважаючи на камінь, запущений в товстуна.