День 7

На третій день, повернувшись додому втомлена, але задоволена, Мілана розклала продукти на стіл. Похід у магазин справді був гарною ідеєю, тим більше що Аліша супроводжувала її від початку й до кінця. Дівчина хвилювалася за наслідки, адже батьки ніколи не випускали кішку на вулицю. Нова пухнаста подруга просто не залишила їй вибору. Якби не кішка, вона б не впоралась із панікою, побачивши відчинений магазин і сплячих касирів та охоронців.

Відваривши вареники, вона пообідала. За звичкою взяла телефон і перевірила зв’язок. Тиша. Мережі не було. У цей момент дівчина підскочила зі стільця й крикнула:

— Христина!

Аліша не очікувала такої реакції, зашипіла й перелякано глянула на дівчину. Мілана ж вхопилась за думку одразу піти до своєї найкращої подруги.

Вона побігла до коридору й накинула куртку. Аліша чкурнула слідом, показуючи, що сама її не відпустить. Це навіть трохи заспокоювало. Взяла ключі, відчинила вхідні двері, і вони знову вибігли надвір.

Мілана жила у дванадцятому під’їзді, а її найкраща подруга — у шостому. Вона не рахувала їх, але візуально пам’ятала, що двері виходять навпроти дитячого майданчика. Щойно побачила потрібні сходи, заскочила на ґанок і смикнула двері на себе. Зачинено. Вилаялася — ці двері завжди були зламані, а сьогодні, як на зло, працюють.

Згадала номер квартири й набрала. Цифра «40» засвітилась, і деякий час нічого не відбувалося. Потім пролунали гудки. Двері одразу відчинилися. Мілана потягнула ручку й зайшла всередину. Аліша ледь встигала за нею.

Перестрибуючи через сходинки по дві-три, вона вилетіла на четвертий поверх і зупинилась, переводячи подих. Металеві двері, оббиті м’якою тканиною, перекривали вхід до квартири. Спершу вона почала гупати, потім натиснула на дзвоник і не відпускала. Лунала електронна «пташка». Тиша. Аліша вже спокійно сиділа поруч.

За мить почулися кроки, потім клацнув замок. Мілана пам’ятала, що до квартири веде двоє дверей, тож перші були внутрішні.

— Христина! Христина! — знову закричала вона, тарабанячи у двері. — Це я, Мілана!

— Мілана?.. — почувся переляканий голос подруги. — Мілана! Мілана!

Двері відчинились. Кілька секунд дівчата просто дивилися одна на одну, а потім кинулися в обійми. Найкращі подруги пищали, мов божевільні, і майже одразу розридалися.

Минув тиждень з того дня, як батьки заснули дивним глибоким сном. Новостворений загін рятувальників, який очолила Мілана, виконував свою «місію» — разом ходили до магазинів і поступово поповнювали свої ряди.

Окрім Христини, Аніти, Тіни, Соні та Максима, до них приєдналося багато дітей. Іллю знали майже всі дівчата — вони були знайомі ще з майданчика. Він мав коротке волосся і смішний чубчик, майже не сидів на місці й був справжнім джентльменом.

Приєдналися Роня та Устим. Роня — однокласник Мілани, хлопець із жорсткуватим характером, трохи розбишака, любив помахати кулаками. Устим, його старший брат, був повною протилежністю: тихий, худий, невисокий і дуже спокійний. Аніта сміялася, що Устим такий самий хитрий, як і вона. І саме вона найбільше його захищала, бо він їй подобався.

До загону також приєднався Саша — однокласник Тіни та Аніти. Костя, Світланка й Єва навчалися в тій самій школі, що й Христина та Аніта. Було ще багато інших дівчат і хлопців. На сьомий день їх стало близько двадцяти. Мілана раділа, що їх так багато. Але головне — діти не засинали. Вони або сиділи вдома, або ходили вулицями. Спали лише дорослі.

Звісно, це стосувалося всіх батьків дітей у групі.

Щодо дорослих, яких сон застав у найнесподіваніших місцях — діти знаходили їх у ліфтах, на сходах, просто на вулицях. Під’їзд Мілани не був винятком. Одного чоловіка знайшли біля прочинених дверей квартири поруч. Спочатку вона не звернула уваги, що двері трохи відчинені. Мабуть, він тільки зайшов або збирався виходити — і просто заснув, впавши та заблокувавши двері.

Діти обережно відчинили їх, відтягнули чоловіка, поклали на ліжко, зняли взуття й накрили ковдрою. Кімнату зачинили.

Вони оглянули нове «житло», яке так вдало з’явилося у їхнього великого загону: три кімнати, кухня і два балкони.

Розмістилися у двох квартирах. У квартирі Мілани — восьмеро, у сусідній — дванадцять. До себе вона забрала Христину, Аніту, Тіну, малого Максима, Іллю, Роню та Устима.

Однією з найрадісніших новин була поява Аліни. Вона, як і Устим, була серед найстарших. Усі пам’ятали її ще з дитинства — вона завжди слідкувала за дітьми на майданчику, вигадувала ігри й допомагала вирішувати суперечки. Така собі «мати» для всіх.

Тож коли її знайшли, без жодних обговорень вирішили, що вона буде старшою над усіма. Одним словом, Аліна фактично стала ватажком зграї. Отже… гра почалась.