День 3

В той день, коли Мілана знайшла Христину, багато чого змінилось. Страх та сум перестали докучати. Тепер разом, а це означає, що не все так погано. Вони зрозуміли, що не всі люди на світі заснули. В будь-якому випадку, Христина не спить - це безумовно тішило Мілану.

          ​Подруги були однолітками. В дитинстві разом ходили в один і той же садочок. Зараз навчались в різних школах, але після школи та уроків, дівчата завжди зустрічались на вулиці або ходили одна до одної в гості.

          ​Христина була худою - руки та ноги інколи нагадували тонкі палки, трохи не пропорційні. Мама Христини казала, що в худобі дитини частково вина її бабуся, бо примушувала їсти те, чого дівчинка не любила. Все закінчувалось сльозами. Звичайно, після такого, вже ніхто нічого не їв. Дівчина була на пів голови вище Мілани, мала пряме волосся та всміхалась як то кажуть всіма зубами.

          ​Залишок вчорашнього дня дівчата розповідали одна одній про те, як вони намагались розбудити своїх батьків. Мілана розповіла про подорож до школи в перший день, та закуп продуктів на другий. Христина розповіла, що окрім батьків, вона намагалась розбудити бабусю і дідуся. У квартирі жили всі разом. Христина весь час просила батьків завести кішку, як у Мілани, але ті були проти: «І так дуже тісно жити у двокімнатній квартирі, а тут ще й кішку на голову. Ні!»

          ​Вирішили, що залишаться у  Мілани вдома. Адже у Христини справжній натовп: батьки в одній кімнаті, дідусь та бабуся в іншій. Зазвичай на кухні панувала бабуся, що готувала їсти на один-два дні. Христина й так все з’їла, тому попиту від тієї кухні мало. Мілана мала продукти, що сьогодні принесла та й місця значно більше.

          ​Христина зібрала деякі речі, склала в пакет. Зачинила квартиру на ключ, який бережно поклала собі в кишеню. Дійшли до кінця дому та зайшли до Мілани. Аліша, піднявши хвоста догори, задоволено крокувала поряд. Мілана нагодувала подругу залишками вареників, трохи додали бутербродів з хліба та ковбаси. Сіли пити чай.

          ​Наступний, саме третій день був легким. Поснідали, недовго посиділи на балконі та навіть трохи прибрали у квартирі.

          ​Христина невпевнено зайшла в спальню батьків Мілани. Хотіла побачити сплячих дорослих. Адже їй здавалось, що це все не правда та її батьки просто втомились. Хотіла своїми очима побачити, що її надії не мають сенсу. А може насправді, всі дорослі так хотіли пожартувати? Але побачивши маму й тата Мілани, що спали в ліжку, вона зрозуміла, що це не так.

- Христино, якщо ми з тобою не спимо – наші друзі теж не сплять?, - спитала подругу, але відповідь і так була зрозуміла, - нам потрібно знайти всіх! Вони напевно зараз сидять вдома, або ходять по вулиці, намагаючись знайти когось з нас?

- Мілана, мені страшно виходити на вулицю, - тремтячим голосом відповіла Христина, - якщо нас хтось схопить?

- Хто нас схопить? Всі сплять! - голос був впевненим та рішучим, - це якась нісенітниця! Нам необхідно відправитись на пошуки наших друзів. І точка! Так, мені було дуже страшно, коли я прокинулась. Я уявляю як страшно зараз Аніті, Тіні та всім іншим.

- Мерщій збиратись! - вирішила Мілана, встала, та пішла до шафи за речами.

Христина швидко вдягнула кофту, схопила сухарик та побігла за Міланою в коридор. Звичайно, Аліша вже сиділа біля вхідних дверей, готова приєднатися до прогулянки. Загін рятувальників вдягнув взуття, крім Аліши, та вийшов на вулицю, впевнено повернувши в сторону будинку, в якому жила Аніта.

Перестрибуючи дірки в асфальті, понеслись до лівого краю свого будинку. Він теж був п’ятиповерховий, але відрізнявся від інших тим, що був надзвичайно довгим. Аж дванадцять парадних! Та виглядав він також дивно і смішно, як інші.

Проскочили дитячий майданчик, на якому часто грали, оминули автостоянку та перебігли невелике перехрестя доріг. Біля будинку Аніти, зупинились та перевели подих. Доволі довго возились з кодовим замком на дверях парадного. «Хто ж придумує код з чотирьох цифр одночасно!?» - чортихнулась Мілана, але зразу зраділа, коли замок видав «Клац!». 

Як зайшли всередину будинку - зрозуміли, що й гадки не мають на якому поверсі живе Аніта. Часто всі збирались в гостях у Мілани, і до Христини ходили частенько. А от в Аніти вдома були два-три рази. То ж почали грюкати по всім дверям, починаючи з першого поверху. Лише на третьому поверсі, вони почули знайомий надривний від крику голос Аніти.

Вона впізнала своїх подружок, почала грюкати по своїм дверям. Через доволі короткий час, зрозуміла, що все ж таки вона може відкрити двері своєї квартири. Довго шукала ключі. Майже одразу, як двері відкрились, пролунав ультразвук – пищали та кричали на радощах, обіймались та плакали. Скільки ж можна плакати? Де стільки сліз у дітей зберігається? Це напевно страшний секрет, не відомий нікому.

Аніта була наймолодшою. Ходила в школу з Христиною. Коротке пряме волосся, доволі дорослий погляд і дуже хитра посмішка. Аніта була горда та любила, як кажуть, щоб танцювали під її дудку. Але не в цей раз. Всі події, що відбулись за ці три дні трохи змінили всіх, в цьому не було сумніву. Аніта була на десятому небі від щастя, що її знайшли.

Перша врятована людина надихнула загін вирушити на пошуки далі. Побігли до сусіднього будинку, де жила Тіна та Соня. Цей будинок вже був трохи молодшим за інших. Дев’ять поверхів, сім парадних. Виглядав будинок значно краще, як мінімум, не було довгих та страшних балконів.