Глава 57. Пастка

Двері готелю зачинилися за моєю спиною тихо. Настільки тихо, що це навіть розлютило.

Усередині все ще кипіло після сварки з Кейденом. Його слова крутилися в голові, змішуючись із власними думками. Він хотів уберегти мене. Я це знала. Але чомусь саме зараз його турбота здавалася кліткою. Красивою, міцною, дорогою... але все одно кліткою.

Надворі було прохолодно. Осінній вітер ковзнув по обличчю, миттєво остудивши гарячі щоки. Сонце вже давно піднялося над дахами будинків, але місто все ще жило повільно. Невелике, майже сонне. Біля кав'ярні навпроти літня жінка витирала столи, двоє чоловіків щось обговорювали біля пікапа, а дорогою ліниво проїхав старенький автобус.

Здавалося, ніби тут взагалі не існує таких слів, як "Орден Ночі", "перестрілка" чи "вбивство".

Я дістала телефон, жодного повідомлення чи дзвінка. Знала, що мине ще хвилин десять, максимум п'ятнадцять, і Кейден зрозуміє, що мене немає. Почне телефонувати. Потім шукати. Саме тому часу було мало.

Я сіла в машину, яку ми орендували ще вчора. Ключі лежали там, де їх залишив Лукас. Він узагалі мав дивовижну здатність кидати речі будь-де й потім якимось дивом їх знаходити.

Двигун тихо загуркотів. Я ще раз відкрила фотографію, яку вчора встигла зробити в будинку Маркуса. На знімку була стара карта, майже непомітна позначка олівцем.

Склад. Без назви чи адреси, лише координати.

Учора всі вирішили, що це може бути один із десятків покинутих об'єктів. Хотіли спочатку перевірити супутникові знімки, знайти власника землі та підняти архіви.

Я вимкнула екран.

— Поки ви будете перевіряти... вони просто підуть.

Машина плавно виїхала на дорогу.

Чим далі я від'їжджала від центру міста, тим тихішим ставало все навколо. Будинки залишалися позаду, їх змінювали поля й потім ліс. Дорога звужувалася дедалі більше. Асфальт місцями був потрісканий, узбіччя заросли високою травою, яка колихалася від вітру, ніби приховувала під собою щось живе.

Навігатор мовчав, а зв'язок почав зникати. На екрані телефону одна поділка мережі то з'являлася, то зникала зовсім.

Чудово. Саме цього мені бракувало.

Я ще міцніше стиснула кермо. Попереду, за кількасот метрів, серед дерев нарешті з'явився силует будівлі. Навіть здалеку вона виглядала так, ніби її забули років двадцять тому. Вибиті вікна чорніли порожнечею. Частина даху обвалилася. Металеві ворота вкрилися іржею, а бетонний паркан місцями розсипався.

Я заглушила двигун й кілька секунд просто сиділа. Руки лежали на кермі, а серце билося спокійно.

— Якщо це дурна ідея... вже пізно.

Я вийшла з машини. Повітря пахло мокрим листям, сирістю й старим металом. Тиша була неприродною навіть птахів не було чути. Лише десь далеко скрипіла якась бляха, яку розгойдував вітер.

Я повільно підійшла до воріт та вони були прочинені буквально на кілька сантиметрів ніби хтось нещодавно заходив усередину. Я провела пальцями по металу, іржа залишила рудий слід на шкірі.

— Ну що ж...

Тихо видихнула і переступила поріг.

Усередині було значно холодніше, запах вологи став сильнішим, а під ногами хрустіло скло. Довгі коридори розходилися в різні боки, утворюючи справжній лабіринт. Колись тут працювали люди. Про це нагадували старі таблички на стінах, облуплена зелена фарба, зламані лавки, металеві двері з номерами.

Я йшла повільно та не поспішаючи, кожен крок луною відбивався від бетонних стін.

Я уважно дивилася навколо, жодного пилу на підлозі. Не всюди, але місцями були свіжі та чіткі сліди взуття. Я присіла навпочіпки й провела пальцями по відбитку, пил ще не встиг осісти назад й хтось був тут зовсім недавно.

Підвівшись, і саме в цю секунду… десь далеко попереду тихо грюкнули металеві двері. Я різко підняла голову та завмерла.

Металевий звук ще кілька секунд котився порожніми коридорами, а потім усе знову стихло. Настільки різко, що мені навіть здалося, що я його вигадала.

Ні. Я точно його чула.

Я повільно вдихнула, дозволяючи повітрю наповнити легені. Воно було холодним, важким і пахло сирістю. Старий бетон завжди мав однаковий запах — ніби час сам осідав на стінах шар за шаром. Я обережно поклала руку на руків'я пістолета, захованого під курткою.

Мій погляд ковзав коридором. Ліворуч — зачинені двері, більшість без ручок. Праворуч — довгі вузькі вікна, закриті брудними дошками, крізь які ледве пробивалися смуги денного світла. Вони падали на підлогу рівними прямокутниками, розділяючи коридор на світлі та темні ділянки.

Я рушила вперед. Підошви кросівок майже беззвучно торкалися бетонної підлоги, я спеціально наступала ближче до стін, оминаючи розсипане скло бо кожен зайвий звук зараз міг видати мене. За кілька метрів коридор повертав праворуч. Я визирнула обережно.

Порожньо. Лише старий металевий стелаж лежав перекинутий набік, а поруч валялися іржаві труби.

— Чорт...

Тихо видихнула. Я вже почала думати, що, можливо, справді помилилася. Маркус міг дати нам координати старої схованки, яку давно покинули. Або ж...

Я не встигла закінчити думку й десь зовсім поруч пролунав чоловічий голос. Я миттєво притиснулася спиною до стіни, голос був надто тихим, щоб розібрати слова.

Повільно визирнула ще раз, наприкінці коридору промайнув силует. Чоловік навіть не дивився в мій бік, він стояв боком до мене, притиснувши телефон до вуха.

Я бачила лише частину профілю.

— ...ні... ще ні... так…

Далі слова губилися, я несвідомо зробила крок уперед, а потім ще один. Серце почало битися швидше не від страху, а від азарту. Я нарешті була близько та чоловік повільно рушив далі коридором, я йшла за ним тримаючи відстань. Він навіть не обертався, наче був абсолютно впевнений, що тут нікого немає. Або...

Наче знав, що якщо хтось і є — усе одно вже нікуди не втече.

Від цієї думки по спині пробіг холод.

Попереду з'явилися масивні металеві двері й чоловік відкрив їх ключем. Я чітко почула характерне клацання замка й він зайшов усередину, двері не зачинилися повністю, а лише трохи прочинилися.